Староста з Борщівки про полон: Смерті від кулі не боялася, боялася пекельних мук
Село Борщівка, розташоване за 12 кілометрів від Балаклії Харківської області, понад пів року перебувало під російською окупацією. За декілька днів до визволення орки арештували і кинули за грати Лідію Шульгу, його старосту.
Пережитим пані Лідія ділиться з читачами «Слобідського краю».
Небезпечний запис
Лідія Шульга навіть думки не допускала про те, щоб виїхати із села. Вона не вперше обрана на посаду старости, тому звикла, як сама говорить, усе тримати під контролем.
– Я б місця собі не знаходила, аби опинилась деінде. Мені б спокою не було від думки: як там село, як люди, що там відбувається? – зізнається Лідія. – Психологічно було дуже тяжко, якщо не зважати на цілодобові обстріли. Рятувало тільки те, що я живу на виїзді із села, за моєю хатою вже поле, а рашисти облюбували центр. Тож бодай не так часто перетиналася з ними, не бачила їхніх самовдоволених пик.
3 вересня від самого ранку село сильно обстрілювалося. Канонада не вщухала ні на мить. У другій половині дня стало зовсім нестерпно, а тут, як на біду, серйозно захворіла одинадцятирічна онука. Жарознижувальні пігулки не допомагали, температура майже не збивалася. З великими труднощами вдалося знайти ліки і медсестру, яка б поставила крапельницю. У мирний час доправили б до лікарні, та наших медиків, як відомо, на той час під загрозою розправи виставили за стіни медзакладу. Та й ризиковано було вирушати в дорогу під таким щільним вогнем.
– Метушуся біля онуки і враз чую – за дверима сильні впевнені кроки. Клацнула дверна клямка і на хатньому порозі з’явився їхній майор, який себе ще на початку окупації проголосив комендантом села. Прийшов не один, а зі своїм помічником, якого він окликав Андрієм. Майор поводився спокійно, врівноважено, сказав, що він із жінками не воює, чого не можна було сказати про його помічника. Той нервово пересмикувався, погрожував зброєю, нахвалявся підірвати будинок разом з усіма, хто там є, сипав нецензурною лайкою, – згадує Лідія Шульга.
Через нездужання внучки Лідія втратила пильність і не замінила свій мобільний, як робила це зазвичай, коли відчувала небезпеку, на застарілу модель. Внутрішньо напружилась, у скронях застугоніло: у телефоні був небезпечний для неї запис.
– Моїм телефоном вони не обмежились, наказали віддати мобільні чоловікові та доньці, не оминули навіть внучки, якій було зовсім кепсько, – говорить Лідія.
Коли двері за російськими військовими зачинилися, жінка зрозуміла, що в селі їй залишатися небезпечно, як і її рідним. Вони могли постраждати через неї. Домовились, що виїжджатимуть у різних напрямках, та ще й на збори залишається всього нічого.
Сім’я знала, як виїхати із села не поміченими для постових. А як же зв’яжуться одне з одним, якщо немає телефонів? Поміркувавши, Лідія запевнила рідних, що знайде спосіб передати їм, що жива і в безпеці, якщо так складеться.
Утікаючи від переслідування
Для початку родичі вивезли Лідію Шульгу до Бригадирівки, сусіднього населеного пункту, до хороших знайомих. Вони запропонували заночувати в них, та жінка побоялась наражати тих на небезпеку, інтуїтивно відчуваючи, що росіяни неодмінно ув’яжуться слідом, справа тільки в часі. Разом відшукали занедбану хатку з розкритим дахом, без вікон і дверей. Тільки один із кутків прикривав шматок ветхої стелі. Понишпоривши, знайшла чотири цеглини, на них і присіла.
– Стежкою, яка веде до цієї халабуди, вже давно ніхто не ходив. Он як густо заросла бур’янами. Навряд чи хтось мене тут шукатиме. Ніч якось перебуду, – подумала Лідія.
Вночі пішов дощ. Вона забилася в куток, щільніше притулилась до холодної стіни, прикрила ноги курткою. Змучена переживаннями, намагалась хоча б задрімати, але сон не йшов. Десь далеко блискало, було чути вибухи. На ранок наступного дня вона продовжила свій шлях разом з родичами, та через негоду легковик ув’яз у багнюці. Спільні намагання виштовхати автівку виявились марними. Було це поблизу села Безмятежне, неподалік Шевченкового. Водій пішов углиб села в надії покликати когось на допомогу: «Без трактора не обійтись». А Лідія Шульга тим часом вирушила пішки через поле навпростець до асфальтованої дороги, щоб її з ними ніхто не бачив. Коли йшла вже дорогою, її обігнала автівка, за кермом якої був заступник майора Андрій. Він її не впізнав. Мозок просвердлила думка: «Не перейти мені разом з рідними Печенізьку дамбу. Якщо вже такі лови на мене організували, то схоплять».
Але в той день минулося. Невдовзі родичі її наздогнали і довезли до Шевченкового.
Зрада і арешт
Ще здалеку вона узріла розрізнену групу жінок, які спроквола ходили двором і говорили по мобільному. Будинок за їхніми спинами, як пізніше довідалася Лідія Леонідівна, був гуртожитком. «Є зв’язок. Це добре», – ковзнула думка. Підійшла до жіночого гурту, перекинулася парою-трійкою слів, попросила дозволу подзвонити. Звичайна на вигляд жінка з готовністю простягла їй свій мобільний. А кому дзвонити? У чоловіка і дітей телефони відібрали, в родичів, які її привезли сюди, не було. По пам’яті набрала декілька телефонів знайомих, вони обіцяли допомогти переховатись. Домовились зв’язатись ввечері того ж дня о 18-й годині. Незнайомка, яка поділилась мобільним, услужливо запропонувала перебути в гуртожитку.
Пані Лідія не встигла ще й зігрітись, як до кімнати зайшли російські військові і запитали: «Хто з Балаклії?» Вона підвелась. Військові, не кажучи ні слова, накинули мішок на голову, силком заштовхали до автівки і повезли в невідомому напрямку. Їхали недовго. За кілька хвилин Лідія Леонідівна вже міряла кроками східці. По вологому затхлому запаху, який різко вдарив у ніздрі, зрозуміла, що опинилась у підвалі десь у Шевченковому. У нервовому очікуванні збігло чимало часу. Дуже хвилювалась і гаряче молилась, щоб по неї ніхто не приїхав і не постраждав. Опівночі їй влаштували допит (час визначила за настінним годинником у кабінеті слідчого). Крім годинника, вона помітила на столі телефон тієї жінки, яка дозволила їй подзвонити з нього, і все зрозуміла. Військовий, який ставив запитання, був з відкритим обличчям і їй дозволив скинути із себе мішковину.
Голос у нього був вкрадливим, спокійним. Він запропонував зателефонувати тим, до кого зверталась, та, перевівши погляд на годинник, вона відповіла, що вже пізня година і телефонувати незручно. Військовий не наполягав. Від нього вона довідалась, що в гуртожиток по неї ніхто не приїздив. Стало легше на душі. Отже, ніхто не постраждав, нікого не кинули до підвалу. Чоловік при погонах усе допитувався, чому ж вона хоче перебратися на підконтрольну Україні територію.
– Маю хронічне захворювання – панкреатит, а ліків купити ніде. Заради здоров’я, – пояснювала жінка.
Військовий запевнив, що якщо це правда, Лідію відпустять.
Камера № 1
На ранок замість обіцяного визволення жінці знову накинули мішок на голову і заштовхали до поліцейського «Уазика», в якому міцна світлонепроникна стіна відділяла кабіну від «будки» для перевезення «закононеслухняних» громадян. Користуючись моментом, Лідія Леонідівна послабила мішок, а потім узагалі стягла його із себе. Неочікувана зупинка допомогла їй з’ясувати, що вони рухаються в напрямку Балаклії. У випадкового перехожого водій запитав, де дорога на Крючки (село на Балаклійщині. – Ред.).
У Балаклії жінці щільно запнули обличчя мішковиною. «Та дайте хоч подихати», – стомлено звернулась вона до конвойних.
Дали і завели до поліцейського відділу, до камери №1. У камері вже сиділи три жінки. Звали їх Надією, Світланою та Зоєю. За словами Лідії Леонідівни, жінки виглядали переляканими. «Дісталося їм», – подумала про себе пані Лідія і представилась своєму новому товариству.
– Це було 5 вересня. Феесбешники, як ми потім довідались, на той час уже вломили ногу. Так минув понеділок, потім вівторок. На допити мене не викликали. Змучена невизначеністю, вже пізно у середу я подумки звернулася до Всевишнього такими словами: «Боже, візьми мене в свої руки і розпорядися так, як вважаєш за потрібне». Услід за молитвою, проговореною про себе, відразу міцно заснула. Прокинулась від того, що росіяни кричали: «По машинах!» і таке матюччя гнули, що краще й не згадувати. Непереливки їм було, це точно, але суп нам принесли і навіть буханку хліба на чотирьох. Мої дівчата перезирнулись і сказали: «Це вперше за увесь час відсидки принесли буханку. Краще давайте зараз поїмо, а то хтозна, що на нас далі чекає, – згадує Лідія.
«Ви вільні!»
8 вересня, ще тільки почало розвиднятися, ув’язнені почули шум, який наростав з кожною секундою. «Генератор заводять, – кинула котрась із жінок. – Ні, не схоже, – заперечила я, уважно дослухаючись, – хтось намагається ззовні відбити замок».
За кілька хвилин двері відчинилися і чоловік у цивільному просто так сказав: «Жінки, ви вільні!» Визволителями були чоловіки та жінки із сусідньої дев’ятиповерхівки. Коли перші радісні емоції трохи вщухли, розговорились. З’ясувалось, що чоловіки із сусідніх камер стали грюкати, щоб вирватися із застінків. Їм на допомогу приспіли місцеві і допомогли відбити засуви. Незвична тиша, порушення усталеного режиму утримання впродовж двох останніх діб надали їм рішучості. Серед чоловіцтва Лідія Леонідівна відразу вихопила поглядом сина свого односельця. Хлопець розповів, що пробув за гратами більше місяця. Начебто за те, що його батько служить у ЗСУ, хоча насправді це не було істиною. Молодому чоловікові дісталось: катували електрострумом, застосовували електрошокер. Руських у місті вже не було.
Близько 7-ї ранку Лідія Леонідівна вийшла на свіже повітря. Вулиця була безлюдною. В обличчя вдарило прохолодою. Впало в очі, що на узбіччях багато побитої ворожої техніки. За сльозами не бачила стежки.
– Я жива і не змучена катуванням, і не скалічена. Знаєте, я смерті від кулі не боялася. Це миттєво. Боялася, що мене почнуть піддавати пекельним мукам, – описує жінка свій тодішній стан.
«Тут уже наші, дочко»
Уже по обіді 8 вересня Лідія побачила наших солдатів, зрозуміла, що Балаклія звільнена, йшла зачистка. Виходили люди, вітали, обнімались, раділи, плакали. Запитала, чи звільнена Борщівка, сказали, що їхати до села ще небезпечно і вони не володіють достовірною інформацією. Переночувала в родичів у Балаклії, а на ранок наступного дня велосипедом (родичі поділилися) вирішила їхати додому. Душа зболілась за своїми домашніми. Та й про неї їм нічого не було відомо, губилися у здогадках.
– Перед мостом, який сполучає Балаклію з передмістям і далі з Борщівкою, мене зупинив патруль ЗСУ. Пояснила, що була в російському полоні, паспорт відібрали. Патрульні порадили проїхати іншим шляхом, через залізничну колію. Там уже велися піротехнічні роботи. Її попередили, щоб була обережна. Подякувала і вирішила рухатися вуличками. Їхала повільно, оминаючи повалені електроопори, побитий легковик із відчиненими дверцятами, на передньому пасажирському сидінні якого вкляк мертвий чоловік і його обгоріла права рука впиналася в асфальт. Перетнулася з літньою парою: «Тут уже наші, дочко», – розповідає Лідія.
Власне до Борщівки жінку військові не пустили: «У селі йде зачистка. Рашистів ще багато. Деінде ще вискакують». Умить зметикувала підійти до солдатів, які порпалися біля техніки і, судячи з усього, вже збиралися їхати: «Хлопці, не підкинете до Борщівки разом з велосипедом? – Сідайте!»
Вдома Лідія Леонідівна швидко з’ясувала, що її родина в безпечному місці, знайшла спосіб передати їм, що і сама врятована. Вже наступного дня повернулася до своїх звичних обов’язків: займалася гуманітарною допомогою, благоустроєм села.
– Бур’яни були у зріст людини, а то й вище. З адмінбудівлі, де жили військові «другої армії світу», чим вони дуже пишаються, стільки об’їдків та різного мотлоху вигребли, що й досі огидно на душі, коли все це згадуєш, – говорить Лідія.
Як староста Лідія Шульга намагається встигати всюди. Вона і в активі тих, хто добровільно допомагає нашим хлопцям на передовій – теплими речами, продуктами, маскувальними сітками, «кікіморами», окопними свічками тощо. «Днями закрили збір на позашляховик. Разом до Перемоги», – зауважує жінка.
Нагадаємо, у місті Балаклія розпочинається проєкт психологічної підтримки «Психологія незламності», у рамках якого будуть три програми допомоги дітям, жінкам та особам, які зазнали втрати. Перша зустріч пройде вже 22 квітня. Надалі заходи будуть відбуватися щосуботи.
Нагадаємо також, у місті Балаклія місцевим жителям пропонують згуртуватися та прибрати підвали своїх будинків від старого мотлоху.
Нещодавно комунальному підприємству «Балаклійський водоканал» передали універсальний екскаватор-навантажувач британської компанії JCB.
Головні новини Балаклія читайте на нашому сайті.
КНДР відправила своїх військових на Харківський напрямок: що кажуть ЗСУ
Російські обстріли завдали Харкову збитків на 10 мільярдів євро — Терехов
Евакуація з Куп’янського району: яка ситуація у Шевченківській громаді
Влучання ракети у будинок дитячої та юнацької творчості у Золочеві: наслідки для довкілля