Медична сестра з Ізюма: Війна не привід полишити роботу

Від вчительки до медичної сестри

У шкільні роки Світлана Ткаченко мріяла стати вчителькою української мови та літератури. Її надихала вчителька Лариса Володимирівна, котра дуже цікаво проводила уроки. Школярка багато читала, брала участь в олімпіадах, готувалася стати філологом. Та випадкова зустріч під час лікування гастриту в місцевій лікарні змінила життя.

Познайомившись там із дівчиною, котра планувала вступати до медичного училища, Світлана вирішила теж спробувати і вступила без проблем. Улюблена вчителька засмутилася, але підтримала дівчину. Підтримку, хоч і не одразу, висловили і батьки. Особливо пишалася онукою бабуся.

Вже на другому курсі училища, у 1990 році, дівчина почала працювати в травматологічному відділенні Ізюмської міської лікарні. 

24 лютого пішла на роботу

Звістка про початок повномасштабного вторгнення застала Світлану Віталіївну вдома. Того дня в неї було денне чергування. Перші емоції – страх. Маючи батьків, двох дітей та маленьку онучку, жінка одразу подумала про них. Варіант евакуації не розглядався взагалі – батьки одразу сказали, що нікуди не поїдуть, а кинути їх Світлана не могла.

Тож, зібравши валізку з речами першої необхідності, Світлана з донькою, теж медиком, пішла на роботу. І так тривало до 5 березня.

Вже 6 березня лівобережжя Ізюма, де проживала жінка, було окуповане. З 26 березня така доля спіткала решту території міста.

Наступна зміна в жінки мала бути 12 березня, але на той час уже були пошкоджені мости, а через єдиний можливий перехід на пішохідному мосту окупанти нікого не пропускали. Тільки через це Світлана лишалася вдома, відновившись на роботі аж у травні.

Перші дні в лікарні усі були зайняті облаштуванням підвальних приміщень для хворих. Тих, кого можна було, виписали, а решта пацієнтів перемістилися спочатку до коридорів, а потім – до підвалу. До 7 березня вдавалося навіть оперувати в стаціонарній операційній. З перших днів почали поступати цивільні поранені. Медсестри та санітарки самі переносили пацієнтів з поверху на поверх, до підвалу і назад. 

Ховала вишиванку в дивані

Район, де проживає Світлана, зазнав руйнацій. Проте її будинок майже не постраждав, бо, коли зовсім поруч упав снаряд, його затулив сусідній, де мешкають її батьки. Вибиті вікна, понівечені двері та пошкоджений дах трохи полагодили, а через тиждень знову зовсім поруч «прилетіло». І знову батьківський будинок захистив.

Завдяки «добрим» сусідам оселю Світлани не оминула увага російських військових. Маючи інформацію, що нібито у будинку живе хтось причетний до правоохоронних органів, вони прийшли з обшуком. Усі чоловіки в родині мають певні хвороби, які не дозволяють бути військовими. Отже, окупанти обшукали хату, порозпитували, чому ніхто з чоловіків не на фронті, подивувалися «хворобливості» родини та лишили їх у спокої.

Під час обшуку Світлана дуже хвилювалася, щоб ніхто не звернув уваги на диван. На початку лютого вона придбала собі давно омріяну вишиванку, яку ще не встигла одягнути жодного разу. Жінка загорнула її у пакет та заховала між дощок у дивані, сподіваючись, що там ніхто нічого не шукатиме. 

Інсулін для сина

У сина Світлани – інсулінозалежний діабет, тож одним з основних завдань став пошук ліків. Родина не отримала інсулін за лютий, оскільки зазвичай його надавали наприкінці місяця. Тому довелося переступити через власну гордість та звернутися до ворога по допомогу. Увесь березень жінка велосипедом об’їжджала російські військові медичні частини, до яких могла дістатися. Повсюди питала інсулін, якого ніде не було. Вдалося назбирати інших ліків для сусідів та родичів.

Коли з’явилась інформація, що Ізюмська міська лікарня працює і там приймає лікар-ендокринолог, який видає інсулін, місцеві вже трохи підремонтували пішохідний міст. Тож можна було потрапити на інший берег. Незважаючи на обстріли, Світлана із сином пішли до лікарні. Вперше за довгий час вони побачили розбите рідне місто.

Коли йшли до лікарні, прихопили їжу для колег. Зустріч із ними була дуже емоційною. У підвалі лікарні працювали медики з різних установ, а перебували тут не тільки пацієнти, але й ті, хто лишився без даху над головою, бо житло зруйнували воєнні дії.  

Повернення на роботу

3 травня, у день, коли онучці виповнилось 2 рочки, бабуся Світлана вийшла на роботу. У перший день не поступало поранених, а вже на другий жінці довелось накладати купу гіпсів постраждалим цивільним. Медсестри робили все, що було необхідно – уколи, перев’язки, крапельниці. Потроху налагоджувалися зміни чергувань, Світлана працювала вдень. Військовий шпиталь знаходився окремо, тому не доводилось перетинатися з ворогом.

Працівники усіх відділень позносили до підвалу все, що мали з медикаментів чи витратних матеріалів. А потім довелося потайки брати те, що знаходилось у лікарняних аптеках. Особливо після того, як у лікарню влучив снаряд.

Багато людей приносили медикаменти до лікарні. І це були не тільки ліки з домашніх аптечок, а й знайдені просто на вулиці чи навіть на смітниках. Річ у тому, що мародери, нахапавши цілі пакети медичних засобів та препаратів, не знали, що з цим робити. Тому все викидали, а місцеві, знайшовши такі пакунки, приносили їх до лікарні, розуміючи, що це необхідно.

Світлана йшла на роботу за будь-яких умов. Але якось, проводжаючи з лікарні сина, який приїжджав за черговою дозою інсуліну, вони з колегами почули звуки снарядів, що наближалися. Усі побігли до сховища, Світлана впала та зламала руку. Так медсестра травматологічного відділення сама стала пацієнткою та випала з робочого процесу більше ніж на місяць. 

Тиша, що лякає

За кілька місяців постійних обстрілів люди почали звикати жити під жахаючі звуки. Навіть спати потроху привчилися. Раптом в один вересневий день 2022 року стало тихо. Нічого не літало, не свистіло, не вибухало. Така різка зміна обставин лякала не менше ніж військові дії.

Напруження зростало, було не зрозуміло, що відбувається, чого чекати далі. Того дня Світлана була вдома. Надвечір з боку лісу з’явились військові із синіми пов’язками на одязі. Це були наші військові з неймовірно радісною новиною – місто звільнене, Україна повернулася.

Зараз Світлана продовжує працювати на своєму робочому місці. Колеги потроху повертаються, життя відновлюється. З ліками стає легше, але поранення, з якими потрапляють люди до відділення, не дають забути, що війна триває. Багато цивільних втрачають кінцівки, підірвавшись на вибухових пристроях.

Але яким би складним не було життя, Світлана впевнена, що треба вірити у краще, продовжувати працювати та допомагати людям.

– Ті колеги, з ким довелось у нелегкий час працювати пліч-о-пліч, – справжні професіонали, я дуже їх ціную. Усім медичним працівникам бажаю міцного здоров’я, бо без нього ми не зможемо працювати далі. Тримаймося, все буде добре, – каже Світлана Ткаченко.

Обласне медіа «Слобідський край» частково об'єднало свої зусилля та майданчики з «Новим життям» (Близнюки), «Обріями Ізюмщини», «Куп'янськ.City» («Вісник Куп'янщини») та іншими ЗМІ регіону, щоб сприяти широкому розповсюдженню інформації про події на Харківщині.