Історії сільського життя Харківщини. Про торгово-економічні відносини, або Що таке «Брати»
Оце єслі ви думаєте, шо у селі торгово-економічні отношенія проісходять, як у всьому світі. То бистренько перестаньте читать руські книжки про правду та кривду і спитайте лучче у ваших родичів з області.
Мо, ви подумаєте, шо ото в базарний день приїдете в Козіївку і всьо побачите.
Та зузьки.
Базарь – це ж неповсєднєвна жизнь. Це її празник, це сільська соціальна Джомолумгма. Витівка, до якої готовляцця, як до сонячного затемнення, а послєдствія базарювань ше роблять гомону селом нєсколько днів, як хвіст комети небом.
Базарна пятниця – це наш мєсний фешн-вік, панк-двіж, хіпстер-джем і інші, Господи прости, шо тіки не попридумують ті гороцькі, аби не казать «базарювання».
Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. На рибалку з Папком
Та єслі ви дійствітєльно хочете дізнацця, як вибудовуються базові торгові отношенія, на яких держицця усе у селі. То дальше історія іменно про це.
"Брати"
От представте, шо Козіївка – це ціла общность людей, шо століттями витесувала фуганком практики свої отношенія, і вони блистять на сонці, як держак на вила з акації. Де міжродинні звязки вивірені й логічні, де всі можливі потребності опробовані і винесені в абсолют.
Так з усим.
Так і з куплянням (від банки молока до теляти):
Вопервих, у нас то називаєцця «Бра́ти», і ніхто не акцентірує увагу на грошах.
Подруге – перед тим, як взяти, передує сірйозний персональний і соціальний аналіз всіх характеристик «продукту».
По-третє – такі отношенія більше похожі на довгосрочну підписку на сервіс, ніж просто одноразове.
Єслі ви якось захочете понять, шо таке «брати» і сублімірувать під козіяра.
То треба здєлать так.
(Дальше текст від першого лиця. Мотя Степанівна живе на Прогоні, зразу за криницею по шляху, ворота такі зеленкуваті, двоє синів (старший і запасний), чоловік кроссекторальний спеціаліст на грані механізації по майстерні, агрономії по городині, золотих рук по хазяйству і льогкого запою по суботах)
(Стрілись на шляху біля ветлічебниці)
– Здрастуйте, Григоровна.
– Здрастуйте.
– Як ваше здоров’я?
– Вам такогож.
– Ваші слова б та в Богу в вуха.
(Три сікунди мовчання з серйозним прищуром в горизонт, видно, ждали поки сообщеніє долетить до нього)
– А шо ви з Гори йдете?
– Та оце ж з базарю.
– І шо там сьоні?
– Та Богодухівці такі бублики привезли. Їхні оці – Соболі. Укусне таке з молоком їсти. Взяла в’язку.
– А які новості чули?
– Та нічьо такого. Оце тіки балакала з Катью Макаренковою, і вона каже, шо у куми її, Галі Москаленкової, з Сороківки, ну та, шо в столовій в садіку поварихой робе, корова в березні отелилась двойньой, представляєте. І воно бичок і теличка, як дві каплі води, одне пятнисте, а друге – тож.
– Шо вобще зеркально одинакові?
– Та я не бачила, а люди кажуть, шо даж збоку пятно чорне у обох, як Африка. Усе-усе по контуру совпада. Тіки у бичка без Мадагаскару.
– Оцеда.
– Та оцеж.
– Інтересно.
– Еге
– Так і шо?
– Ну оце думаю корову мінять, бо наша вже вобще єлі ноги волоче. Стара вже.
Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. Про ліс, гриби та Воздвиження
(Пять сікунд мовчання, як наче в прискореному режимі передивились всю жизнь Мані, від того, як з Любівки привезли жигульом, і вона, як свєтська львиця, довго виставляла першу ногу з откритих синеньких дверей «копієчки»)
– Ваша Маня?
– Еге. Жалко – страшне. Та воно ж жизнь – шо поробиш.
– Та й не кажіть.
– Та отож. А Москаленчихи корова така хароша, в наш гурток водять. Та така гарна, молочна, покладиста.
– А як знаєте?
– Вєра Гаращенкова, їх сусєдка, каже: «Оце стою на грядках зрання, поки не по жарюці, то тиканку під нитку набираю в рядок, то помідор попасинкувати треба, а Галя у себе з хліва з ціберкою у правій, в лівій – ослінчик, а як йде, то спина в три погибелі, і ледь несе. Котів матюком розганя по двору, бо більше нічим, і молоко аж хлюпотить через вінці. Коти табуном усі її злегалися і попідногами біжать, верещать, як різані, два даж сознаніє тіряли. Таке, видно, молоко укусне хлюпотить.
– Оце такий удой, шо аж через вінця?
– Еге.
– Десятилітрова дійниця?
– І цинкована.
– Та ви шо?
– Та я ж кажу – дуж хароша корова і не задириста.
– Так і шо ви? Надумали чи нє?
– Та я зрання до вигону утром обично Олексія свого спроваджую, бо воно є шо попорати, а це мать сама піду. Треба пригледітись до Москаленкової Зірки.
– Завтра?
– Еге. Завтра з самого зрання. Поки й муха спить.
Завтра
Коли живеш на Прогоні, то корову гнати треба на вигін під гору, за Сороківську школу. І воно ж таке вранішнє діло – всігда чи моросливе, чи туман стелицця шляхом, чи гострі сонячні промені стелять тіні сливників та вишників по дорозі. Стараєся вести корову по обочині, бо по трасі в тумані хто отак візьме і прошмигне на москвичі нізвідкіля і внікуди, нефатало, шоб ще й підвезли. А Манька ж йде, як наче пливе корабльом, похитуючи шийой під ритм цокань ратиць об асфальтіруване. І йдеш ото за коровой чисто для підтверждження її велічія і поваги до її существованія. Пливем обоє на Гору. За поворотом на Навуселицю вже нєсколько хазяїв приєдналися зі своїми корветами в планні до пазьби, такіж самі красиві, в калошах на теплий носок, це шоб ви понімали, шо «крокси» у нас носили ше до того, як гороцькі поняли, шо то модно.
Перед самим вигоном той вобще: і з Листопадівки, і з Сороківки, і з Навуселиці хто, сходяцця. Гурток на голів з 30. Сьодні чергу пасуть Божки, харашо шо ось рядом й живуть. Сашко з Сергієм вже в снаряженіі з батогами, лискають об піщаника на повороті, «займають худобу».
А он і Галя Москаленчиха. Оце удача.
– Здрастуйте, Григоровна.
– Здрастуйте.
– Як ваше здоров’я?
– Та нічогенько.
– Ну слава Богу.
Дивляцця, як коров’ячі хвости щизають, провалюючись в туманні крутих ярків козіївської природи, туди дужче до Сібірівого ставка, в куширі.
– Та оце хтіла з вами побалакать.
– Кажіть, як не шутите.
– Та з чого й начать. Бідкаюсь вже не перший місяць, бо моя кормилиця, моя золота, моя надєжда і опора, моя сама лучча Маня вже трохи стала піддавать.
(Краєм хустки втерла мокрі очі)
Оце ж їй вже тринаццятий пішов. Тай серце болить то подумать, шо всьо. Збувати треба. Балакала з шабаями даж. А воно ж сім’ю без молока не кинеш напризволяще. Того рішили мінять.
– Ясненько.
– Так я чого до вас підійшла. Люди з Сороківки кажуть, у вас телята в цьом году знайшлися?
– Еге.
– І воно бичок і теличка?
– Та вжеж попідростали, я навіть від корови одлучила. Бичок – той практічески бузівок вже – недавнозірвався з прив’язі і Кайдашам зламав грушу стару на межі. Менше, мож, гризтимуться.
– Хай бог милує! Оце приключеніє. А теличку собі оставлятимете?
– Та ні. Воно у нас хлів на дві корови, не підходе, бо воно зімой там і кури, і індики. ЗІрка – як піч усіх гріє. А як дві корови на зиму, то на голові один у одного сидітимуть.
(Мовчать пів минути, чи то шоб дати улягтися початому разговору у голові, чи представить це бременське зимування в Москаленчихи в хліві, чи бо Олексій Ризиняний мимо якраз йшов. І нічого йому брехні селом визбирувати)
– Галю, буду тебе просить дивицця теличку, бо хочу узяти на держання.
– Підходьте завтра зранку.
– Харашо.
– Договорилися.
– Давайте.
– Давайте.
Ранок
Зі станка на Мотю Степанівну дивляцця два великих чорних ока з величезними рісницями. Періодично мелькаючи вухом назойливу літню муху, теля стоїть, заглядаючи, як кіт зі Шреку. Тягне морду до рук, бо час вже їсти.
– Григоровна, а можна я покормлю?
– Та, конєшно, минуту.
Удіва велику чорну соску на битончик з вже звареним пійлом на мамчиному молоці. Степановна підставля. Хвацько хапа і сце, періодично підбиваючи головою, впершись на розставленні передні й прогнувшись в попереку. І це не про Степанівну, а про теличку.
– А як назвали мале?
– Берізка.
– То вона й чорнобіла.
– Та й народилась на 9 березня. Представляєте, який празник мені тут був. Це ще та клопота пів ночі була.
– Та на 9 березня як народились, то можна було назвать бичка Тарас (гигикають).
– Та ні. Ви шо. Бузівка назвали Любчик. Бо як не підійдеш – все глаза строє.
(Берізка долизувала останнє, біла піна пузирями лізла й з носа, та вона не останавлювалась, хватка така, бідова)
– Григоровна, а теличка підбива так кріпкенько і на матір схожа. Тож зірка на лобі. Хароша вона у вас.
– Степановна, то як вам?
(Мовчання в минуту, чи то шоб дождацця доки теля досце, чи то шоб мислі уляглись)
– Та шо ж тут думать (голосно видихає з грудей послєдні сомнєнія). Будем у вас брати Берізку.
(Мовчання продовжилося, та це вже було прекрасне мовчання, тиша, яка наповнена впевненістю в застрашньому дні, і в радості, бо у селі зародився ше один соціальний зв’язок між родинами Москаленків та ЗахарчЕнків)
І так у всьому по селу.
Ляхові Беруть у Столових козиняче молоко у понеділок.
Гриненки у Божків коров’яче по середах.
Валентина Степанівна договорилась брати у Свірйонів вутяче яйце, бо дуже їй для жилудка підходе.
Афанасій Величко раз на два тижні бере у Байдали кролика свіжого. Дуже дієтическе, конєшно, воно в сметані получається в скороварці.
І в цьом "Бранні" заховане шось більше, аніж купляння. Тут й довіра, й взаємопідтримка, і порозуміння поміж козіяр. Перевірка себе в очах інших на свою придатність бути корисним в селі.
А як збратати Брання до Кумівства, Родичання, Сватання та Базарювання – то вся Козіївка получаєцця, як суцільне соціально-стале мереживо петриківського розпису. Сплетіння, які попробуй роз’єднай.
А у вас у сім’ї приходилось у когось шось «Брати»?
Сашко Козіяр
Читайте також:
Історії сільського життя Харківщини. Про джерело та терен
Мазали хату та частували унікальними стравами: як Краснокутщина вражала Київщину
Історії сільського життя Харківщини. Про деокупацію Херсону
Історії сільського життя Харківщини. Про пошту, раків та енергонезалежну дулю путіну
Історії сільського життя Харківщини. Про Кримський міст, підготовку до Дня села та дописи в соцмережах