Історії сільського життя Харківщини. Про Кримський міст, підготовку до Дня села та дописи в соцмережах

До хазяйства, як до рідні

«Дівчата, повітряна тривога! Бігом за мной в бомбоубєжищє. Бігом-бігом!»
Смішки смішками, але характерна особливість українців – прикіпати до хазяйства, як до рідні.
Мій батько однаково читає мораль як мені, так і козам, що «кудись намилились на ніч глядя».
Сотні родин по всій країні не евакуюються, бо коза ж чи вівця дома є, і «на кого ж я тут свою Берізочку покину, мою кормилицю». 
Якщо так зі сторони послухати, що мої родичі говорять, коли чистять у кролів. Там разговори похлєщє тєм за столиком у манікюрщиці. А кролі –  це ж благодатна публіка: мовчать і не перебивають.
А якщо хто трима корівку –  то дана людина автоматично причисляється до розряду жреців, шо все своє життя несуть головну свою службу –  догляд за богинею всія села, родини та всіх підсівших на брання утрішнього парного по четвергам, вершки до вареників з порічками, домашній сир, шоб аж розсипався, як надавиш на марлечку. 
Бо там, де корова –  то ж знак благополуччя і достатку, бо: діти кальцієм забезпечені. Кость –  во! Свині на сироватці –  в загороді не поміщаються. Городина калійним вдобрена, шо закрами в погрібах аж тріщать, висипаються.
А бичок кажен год –  це ж вобще, можна ремонти і машини купувати.
Того все та жіночка в жизні правильно усікла, а сміється той, хто послідні яйця в сільпо по 100 гривень лоток узяв.
Еге?

Діалоги напередодні Дня села 

– Ліда, ви сьонні зрання, як нова копійка. 
 – Та оце ж вирядилась, у клюб йду.
 – А шо там показуватимуть?
 – Степановна, ви чи здуба впали? Або на сонці перегрілись, їйбо. Ми ж записуємо відео до дня села.
 – Та ви шо?
 – Еге.
 – А шо ви там робитимете? Наче ж Гавриловна вчора поли гарно помила.
 – А підійдіть блище. 
 – Ашотаке? (либицця)
 – А хочу вам поправити начьос ззаду! Бо ви язиком довгим то всьо розтріпали (сміється).
 – Ну все! Не клопочіцця! Вчора ходила до Тимохвіївни, знахарки
 – Це яка?
 – Та Клижиха, на Гавронцях Других, попід лісом.
 – Аааа! Це та, шо лисицю голими руками задушила, як та гусей крала?
 – Еге.
 – Так і шо?
 – То, каже, зима в Україні не буде вобще холодна. Таке тепле буде, шо й буряк в яму вкидати не спішіть.
 – Представляєте, даж погода поздравила путіна з днем народження. Каже: «Ось тобі на рило, а не енергетіческий шантаж, терорист-неудачник!»
У клюбі уключили музики… «А ми тую червону калину підіймемо»… дівчата в одинакових костюмах підіймають руки догори. Червоні пучечки калини виблискують на сонці. Сходяцця в коло, руки попереду навхрест і розводють, навхрест і розводють, нога перед ногу, льовко заплітають. Вірьовочка.
 – А як там ваша Машка? Вже за кнурами? Бо вчора верещала, ми вже думали повітряна тревога. 
 – Та заходилася, шельма. Всі помістки дубові позривала. Тіки ж перестелили. 
 – Так одвидіть її в нужне місце.
 – Та я назиму не хо підсвинків.
 – Та не до кнура! На керченського моста треба вашу Машку пустить. Хай там погарцює.
 – Та там жеж й живого місця не лишицця. Вона ж прошлий раз і глиці попереломлювала.
 – Так ото ж лучче всякої фури з сілітрой. Свиня за кнурами –  це ж гормональна хвиля помножена на силу природи плюс емоциональність. 
 – Формула «успішних успіх» (регоче).
 – Буде там їм –  ям таких накопа, шо росіянці узнають, шо було до Понтійського царства.
Дівчата юрбою йдуть попід липами, стрічки в коси вплетені, корсетки зельоні, плахти лютенські шахматкою. Бабине літо плямами сонця виграє на одежі. На дівчачих перемовах і гиканнях, перехоплюваннях одна-одну за пояс та за плечі. Дійшли до Степановни з Ахванасівной, шо стояли на шляху. Примовкли. І хором в триголосся: «Драаастуйте!»
Степановна і Фанасівна повільно дали чин й поміж себе тишком:
 – Толкові дівчата. 
 – Та це ж Яременків всі троє.
 – Мальовані, як з картини.
 – Та матір у них –  краса на все село.
 – Порода.
Потім вголос до дівчат:
 – Здрастуйте. 
 – Передайте матері, шо я вже вив‘язала, хай заходе.
 – А шо ви, Степановна, там вже заходились?
 – Та скатертину Яременчиха заказувала. Бо стіл голий –  не годицця. 
 – Та це точно. Три дівки на виданні. А як свати на порозі заявляцця!
 – І то правда.
 – А ви чули, шо Аксьонов вже пообіщав  моста того триклятого одстроїти з кримських матеріалів.
 – Це з чого? З темної матерії?
 – Та камні ж з неба нападали. Та й гівнами своїми підмажуть. 
 – Кременчиха, поняли хто?
 – Миколаївна, та шо діда свого відмантулила, бо борозду спортив?
 – Еге, так ото вчора разом чистили буряк в кагатові, то каже: «Кримським мостом, після того, шо його ото розсунуло, тепер можна доїхати в два шляхи: або до Північного потоку або к лихій годині!»
 – Ну умна ж жіночка, нікуди правди діти.
Зза кута почулося відлуння від комори. Хористи на дубках попід ялинами затягнули: «….землю багаааату. І небо твоє голубе, –  дві сойки акомпонували до співу, віртуозно здіймаючись вище лип і розтопирюючи хвости, пірнали знов в крони. – Смугляві дівчата і хлопці завзяті. Трудом прослявляють тебе».
В селі на Покрову празникуватимуть Храм, бо воно ж слобода, реєстрові компанійці тут в своє времня «болотяних» строїли. То ми тепер достроюємо.

Діалоги про соцмережі, Арестовича та Монсеррат Кабальє на пів ставки 

Горе на весь куток. Якийсь собака побіля вітряка у Фанасівни зозулясту курку роздер. Одне пір’я й зосталося. Пішла ж хоч слід позгрібати, а як верталась біля Гаращенкової кози стріла Степановну.  І воно ж слово за слово.
Коза Ася, бо біленька, намотувала припнутим зашморгом по шикарнєйшому шпоришеві такі круги, шо і інопланітяни обзавидуються. І валала, як різана.
 – Ви чули, як росіяни називають наші відмінки?
 – Ні. А як?
 – Падьож.
 – Тю. 
 – І не кажіть. У нас падьож – це кури дохнуть, а у них відмінювання.
 – Стиць-пердиць.
Бееееее. Беегегеге. Бееегеге.
 – Та заткнешся ти вже, чи як?!!! (Махнула рукой до кози по-італійськи, звернулась до її благоразумія, наче та поніма)
 – Учора таке інтересне у твіттері читала.
 – А я ж теж там зарєєстрована.
 – О, а як вас там найти?
 – Stepanоvna_Reyestrova. 
 – Хм. Оце ви собі ім’я накрутили. 
 – Нас же Мартини й кличуть в селові, бо дід Мартин був послєдній реєстровий. 
 – Та ви шо?
 – Еге. А ви як зветесь у твітерові?
 – LidoFan.
 – Як моє лікарство од жилудка.
 – Та! Лучче. Я там тим писакам як зайду. Такий «дизбактеріоз» устраюю.
 – Так і шо з тим читанням, шо ви казали?
 – Та оце: читаю одного військового експерта.
 – Це кого?
 – Та якось так його зовуть інтересно. Растрапович. Чи Рендомович.
 – Арестович? 
 – Еге! А ви тож його дивитеся?
 – Та ви шо? Не фатало. Воно ж експерт ще той, два вершка од горшка. Як не брехне, так не дихне.
 – Ой! Ну не знаю, а мені нравицця. Так успокаює. Я даж пилюлю менше принімать стала. 
 – Так і шо він там знов понабрехував?
 – Він ото розказує про російську армію і яких лиганів вони туди назбратали.
Беееееее! Беееееее!
 – Та закрий же ти пельку, зараза така. Чи тобі повилазило, шо люди балакають? (Фанасівна до кози з усім серцем промовила, останнім японським предупреждєнієм)
 – Так яких ви кажете лиганів?
 – Там і гвардії є і ще якісь, та саме інтересне це як він з ОРДЛО назива.
 – Як?
 – ДНР-овци, ЛНР-овци.
 – Шо ото так прямо їх баранами й назива? 
 – Та я ж кажу.
 – Ну мо воно й правда.
 – То стопроцентів. Хто ж за ту росію воювати піде? Одні вівці.
БЕЕЕЕЕ! БЕЕЕЕЕЕ!
 – Та чи тобі пороблено? Чи не Монсерат Кабальє, на пів ставки тут устроїлася.
 – Кажіт, поки та рогата Свєтка Лобода стихла.
– Вчора дивилась по ютубові оцю, як її, Таню Микитенчиху.
 – І шо?
 – Та уп‘єть клопочецця, шо в Україні інститут репутації не робе.
 – Та де ж він не робе? Вона б в селові хоч з місяць пожила, то все б поняла, де воно робе так, шо аж гай гуде. 
Мимо пройшов Семен Гаращенків. Ну як пройшов? Проплив. Єсліб не вело, мать, вже на чотирьох повз, а то з присущим іменно йому елегантним викидом ноги попереду. Марширував додомцю.
Степановна дивилась на нього, як на заблудшу душу, Фанасівна –  з таким прізрєнієм, як наче у неї сів зір, а очки в галіреї забула.
 – І носе ж таких Земля.
 – Шо ви кажете?
 – Та кажу козу відчипляйте. Хай тому хазяюці хоч лобом фіртку одкриє. Не фатало нам ще тут ДТП на районі. 
Прикорень принькнув з землі, і Аська поперла поперед Батька. Не в пекло, канєшно, та защіпку на фіртці цокнула.
Отак воно в селі і є. Кажна собака зна, де лишня курка заблукала, а кожна коза –  як фіртки відщипати.

Сашко Козіяр