Історії сільського життя Харківщини. Про Вулицю

– Ти чула, шо случилось? Це вопшє!

– А шо таке?

– У Степана Козика ноччю ворота зняли, а фіртку кров’ю облили, та собака так злякався, шо і весь іздох.

– Матір Божа, царица Небесна! Це той, шо понад вигоном на Навуселиці живе?

– Та ти шо? То його брат менший, у нього ж ще дітей нема. А зняли у того, шо на Драгунівці, зразу біля повороту на Кирпичний.

– А причьом тут у того є діти, а в того нема?

– Ну таке, Оксана! Ти як сьогоднішня, чесслово.

Хто не поніма, чого ворота знімають по селові, то це ще більший позор, чим єслі б у вас зняли.

Є таке понятіє Вулиця. І це дуже важне діло у парубків і молодиць. Ну от представте єсліб не було вулиць, то не понятно, як воно вобще село й було. Вулиця – вона ж клєюще вєщєство. Без неї то й люди мать телятами були. Не лучче.

Так ото у Козиків, у Степана случилось.

Норов Вулиці

У нас в селі оце як вулиці собираюцця, то обізатільно стараюцця, шоб більше сходилось чи до одних, чи до других. І тут разні хитрості приміняють. От на Одесі знають таке діло, шоб ото вулиця була гарна, то дівчина бере циганську голку з довгою ниткою, вставля в черевика, в підошву і то проходе сусідніми кутками, «попривязує». А на послєднє треба ту голку з ниткой на вулиці, де збираюцця, прикопати. Стопроцентів помага.

На Яєшнівці на місці Вулиці обізатільно варять кашу з вутячих яєць, і прикопують – шоб завелося, шоб вулиця крутилася. Мо того і Яєшнівкой й назвали? Але це не точно.

А на Навуселиці шось своє практікують, но воно ж сильно не розпиташ їхні колдування, єслі родичів там нікого нема. Хоть триюридних.

Но конкуреція, конєшоно, між Вулицями по селу сильнєйша. Бо шо на базарі, шо в школі чи біля церкви на Богослова –
одних і разговорів у кого сіки молодьожі збираєцця.

Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. На рибалку з Папком

Бува і друга вулиця, общесільська, но рідше.

Послєдній он раз, як слобідські збирались, як рЕлі ставили і крутілку на ярмаркові – то молодьож так нічьо зійшлася, сіли крУгом, Семен Лобода встав і каже:

«Господа, давайте вибирать нового Старшину, а то старий вже настояще гівно! Послєдній раз, як била нас Микитівка, він замісто того, шоб вести перед, сам першим усіх дав лепетухи! Є предложеніє нового старшини, Гришу Яхнового, бо він такий ловкий на бійку, ізобрітатєльний, міцний, уміє харашо зривать рештак з заборю»

Ті планиці бувають так сильно прибиті, шо руками ніяким разом не можна одірвати одному. А він – легко. Та і на язика він не обділений. Такий і мертвого уговоре. То ж главне оружиє під час драки. Бо бицця хтоугодно може, а словом рішить, тож нада вміть.

Та й вибраний старшина не забарився й кликнув: «Хлопці, сьодні поїдем Микитівку бить!»

І ото вже як там висадяться на шляху й побачать якого-нибудь хлопця, й гукне старшина:

– Павло, а йди сюди, я тобі шось покажу!

– Ну шо тут таке?

– Ти шо, хамська віра, на мене нахвалявся?

– Коли? Де?

– А ось де! – і ввальне йому по моргальник.

– Хлопці, Микитівку б’ють!

Отак воно бува вулиця гуля.

На неї й кажний не прийде.

Єслі малий, то сиди дома. Малі вони ото ще хай в ставку мул голоблями місять, за гусаком ганяють, шоб пір’їну на поплавок висмикнуть, листяні гривні щитають, вобщем у них совєршенно другі інтєрєси, не те шо на Вулиці.

Єслі вдруг приєжжий намилився на Вулицю, то треба сначала рознакомицця перед тим, як приходить, бо можна й на могорич нарвацця. А на Вулицю виходе ціла кагала – і якшо грошви не фате, то можна і по мордасам отхватить. Притертись, так сказать, до коліктіва.

Вулиця – вона норовлива.

Но з другой сторони, Вулиця своїх зна. І єслі хто на кутку круте носом чи там батьки шось собі придумали і на Вулицю не пускають дівку, то звиняйте, як щас модно казать – наступають санкції.

Шо впринципі і случилось зі старим Козиком.

Вуличні санкції

Остап Яценків повадився був до них захожувать, у вікно заглядать. То Козик йому ті витрішки й поодбивав. Дрином гнав аж на край Драгунівки!

Дума це все просто так пройде?

Пожалуста, ознакомтесь з меню, шо можна:

– Знімають ворота і виносять на вигін

– Мажуть хату дьогтьом

– Єслі забор дощатий, то малюють парубка з причандалом

– Чіпляють колиску під стріху

– З соломи опудало роблять з держаком і ноччю в двір заносять

Вобщем общєство дає чьотко понять хазяєвам, шо нічого ото щоки дуть, дулі крутить, ссяти проти вітру, єслі вже вступив в зливну яму загальносільської провини.

Но єслі все ладиком і вулиця збираєцця, то це ж діло височайшого уровня – вдіваш же саме лучче. Як в церкву, тіки трохи примащене.

Парубки стелять сіна в чоботі, чуби мостять, а дівки то вобще отдєльна тема. Там і м’яту за пазуху і губи перцем.

Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. Про ліс, гриби та Воздвиження

Марина Кочергова той раз забулась і перед виходом чи часнику, чи цибулі репнула. І це ж катастрофа на уровні – цілувацця хібашо з чучелом огородяним весь вечір, а не Вулицю гулять. То вона рішила перебить си­туацію і напахтилась духами, видно, шо і в рота.

Та так, шо всі криси на кутку в ліс посходили. Можна ото брати її було за руку і водить прольотами по городі – короладський жук не те шо дохне на льоту, загораєцця.

Не продихнеш, яка красіва була. Но старалася.

І оце на вулиці всігда є главна дівчина, звуть роєм, і перший хлопець – трутень. То вони й починають всі гоцання. Грають ото всі. І в мняча, у ворона, девять-десять, рай-пекло, чорне чорнило біле перо.

Виносять лузгать насіння сону, гарбузів, кабаків, усяке.

А як заведуцця, то начнуть дражницця. Довге – Глистяк, Худе – Сухостой, Таранька, Сирдите – Змія, Риже – Гніда, Чорняве – Синепупа, Говорливе – Сікачка, Рябе – Рябика, поцілуй сраку індика.

Бува хлопці й дівчата співають чи шутять, качаюцця по землі, борюкаюцця, усі кучою душать один одного. І кричать там, наче хто кого ріже. А оце коли хлопці схочуть, шоб дівчат пополохать, оце окружать дівчат та ловлять їх, валать і шутять над ними, шо схочуть: натруть чуба чи залоскочуть, а вони в отвєт кричать, на чім світ стоїть: «Ах ти ж падла, злізь кажу! Брось. А то мало не покажицця!» А ото як вирвицця, то може й зобідитись (мать бо більше не липнуть) і тікать додому, і більш той вечір не виходить. Но обично до слєдущого разу вже перепіницця.

А ще грають нАспор. Це вобще саме популярне. Ото сидять, а Величиха візьми й скажи Юркові: «Як піймаш корову в гурту за хвоста на звороті й прокатнеся метрів зо два, поцілую!»

А Юрко візьми й загорівся, бо Величиха – вона така з вибриками. До неї на кривій козі не під’їдеш. А тут сама просицця.

То він же й бачив, як хлопці то катають – треба вхопить ту, що з хвостом необісраним тай вспіть ногами об ляхи впертись.

Нічього ж сложного.

Дождались, восім вечора, сонце сіда за Угорку, череда на Яєшнівці підняла таку куряву, шо не понятно, де Юрко, а де стовп тіліфонний.

Ті вулицею сидять на дубках, а Юрко сів на лавці навпроти, якраз для коров – за ясенком. У засаді.

Все в льогкой сєпії. Як в луччих фільмах про ковбоїв. Та і Юрко лучче, чим Клінт Іствуд, таке наче непонятно, хто кого і вчив ковбоювати.

Жде. Сікунда-дві. Стрибок. Фата за хвіст.

Та біс попутав його піймать першу-луччу, а то візьми й телиця підвернулась. А воно ж тобі не корова стара. Вона як бриконе, та так луснула, шо всі вмить перестали не те шо сон лузгать, мухи остановились подивицця.

Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. Про торгово-економічні відносини, або Що таке «Брати»

В замєдлєнній зйомкі і то так епічно не получилось би. Юрко юркнув на метрів 5 в чорнобривці до Рибалок. Тільки й чути було, як ребрами там прополов. Думали, шо всьо – лапті. Нікого буде целовать Величисі. Гаплик. Догрались.

А він з чорнобривців як дасть свічу, чисто товстолобік на Байраці.

І воно ж видно, шо пів пики буде з таким синяком, шо пятно у той тилиці, яка його бриконула, ну просто її двоюродний брат. А йому ніпочьом – лізе цілуввацця.

Оце так гульки, оце так Вулиця бува.

Сидимо, лузгаєм дальше.

А Остап каже: «Хочете розкажу, як ми у Козика парубкували?»

Вобщем.

Козик же хазяїн, на всю Драгунівку вершу открив, валував на мене, шоб я тут нічого не шукав, не пара я його Орині.

Представляєте?

А ми з нею в садку ноччу балакали, любить вона мене. І моє серце тьохка. Того я рішив старому Козику намікнуть, шо він не правий.

Договорились з Грицьком повиносити ворота. Прийшли до Козика, місяць високо, собака виє. І наче все якраз, а воно там ворота кріпко прикручені дубинкою. Що робить? – ни одорвиш. Грицько побіг додому, узяв ножик приніс. Начали перерізувать дубинку, а вона товста. Ми різали, різали, а воно поночі, ножик як спирсне та руку Грицькові урізав і кров біжить. Окровили ворота.

Но кой-як одрізали, понесли та й поставили аж у Гаращенків до воріт, воно і не видно. Бо одинакові.

Повставало зрання село – нема воріт у Козика. Шукають, туди-сюди – нема. Дивляцця там, де ворота були, крові – наче свиню різали. Аж перехрестилися.

Три дні шукали ворота, він даж ходив вже до Книша договарювацця нові заказувать, а воно візьми Гаращенки волів з мажарой заказали. Треба до двору впускать. Глядь – а там двоє воріт, а між ними кров.

Аж перехрестилися!

То ото треба ж назад становити, старий Козик пре їх, а люди селом сміюцця. Пальцями тикають.

А моя баба з Орисиною дружба, часто випивають у кабачку. То позавчора, як бачились, вона то моїй й ненароком промовила між ділом:

«Хай приходе Остап!»

Так шо отаке!

Од милоти цієї історії у Наташки Різничихи грінка з соном випала з руки в пирій.

Тепер вже два базарі підряд в Козіївці тіки й разговорів, шо на Драгунівці свайбицця.

От для чого Вулиці. Ось воно, де клеїцця.

Сашко Козіяр