Різні фронти: як однокласники з Близнюківщини рятують людей
Максим Маренков та Євген Липовий виросли в селі Садове Близнюківської громади Харківської області. Навчалися в одному класі. Євген уже вдруге зі зброєю в руках боронить Україну, а Максим рятує людей в Ізюмському районі та мріє допомагати на лінії вогню.
Мріє допомагати на лінії вогню
Після закінчення школи кілька місяців Максим Маренков працював охоронником у ТОВ «Близнюківський КХП», звідки й призвали його на строкову службу. Потрапив в інженерні війська в частину, що розташована в Малинівці під Чугуєвом. Був старшим солдатом і служив танкістом в екіпажі гусеничної пожежної машини. Тож, напевно, ще з того часу зародився в юнака поклик до рятувальної справи. Після служби в армії якийсь час працював на Балаклійському цементному заводі та Андріївському КХП, а вже у 2009 року прийшов до АМПК – Андріївської місцевої пожежної команди, де відтоді постійно працює. Спершу, поки ознайомлювався та освоював специфіку професії, був бійцем, далі – пожежним, а вже згодом став начальником караулу.
– Я щиро вдячний колективу АМПК, особливо своїм наставникам, які мене радо прийняли в команду, всьому навчили, все розказали, показали. Значно старші за віком вони терпляче й вимогливо давали мені настанови та з усією відповідальністю передавали знання і вміння, адже від професійності залежить життя не тільки постраждалих, а й колег. Завжди буду вдячний старшим товаришам, які з батьківською любов’ю дали мені путівку в життя. Тепер невеликий колектив в моєму підпорядкуванні, – згадує Максим Маренков.
Він розповідає, що, коли на роботу приходять новачки (буває й старші за віком), більш досвідчені передають їм знання та вміння – таким є неписаний закон. У пам’яті рятувальника назавжди лишилися спогади про найстрашніші виїзди. Особливо запам’яталась пожежа на залізничній станції в Шебелинці 16 січня 2015 року, коли о 21.15 було здійснено терористичний акт, під час якого підірвали цистерну з пальним.
– На щастя, постраждалих не було. А от коли 13 травня 2022 року був авіаудар, знову ж таки це сталося в Шебелинці (село недалеко від Андріївки), то ракета влучила у двоповерховий житловий будинок. На той момент у ньому перебувала сім’я: бабуся, чоловік з дружиною, семимісячне дитя і шестирічна дівчинка. Живими залишилися чоловік з немовлям. Останні були під завалами, які розгребти можна було тільки за допомогою спецтехніки, а її в нас не було. Що відчував? Біль, безпорадність, розпач від того, що ти безсилий у цій ситуації і нічим не можеш допомогти, – ділиться Максим.
Сім’я Маренкових у мирний час. Фото із сімейного архіву М. Маренкова
Під час роботи, за словами чоловіка, різні ситуації трапляються, на жаль, не завжди вдається врятувати життя людей. На запитання, чи вірить у Бога, Максим Маренков відповідає ствердно.
– Так. Повірив. Особливо після одного з найстрашніших обстрілів Андріївки, який безперервно тривав хвилин двадцять, коли я забився в куток і просив у Бога допомоги, щоб вижити… А ще через кілька днів побачили, як ЗСУ йшли через наші населені пункти, звільняючи територію від російської сволоти, – говорить рятувальник.
Балаклія була в окупації, до Андріївки рашистам не вдалося дійти, тож через небезпеку дружину з донькою Маренков відправив до мами – в Садове. Жіноча частина родини дуже любить свого сина, чоловіка й тата, сумують за ним, зрідка навідуються до власного дому. Та після коротких гостин – знову до мами Наташі. Так поки що безпечніше.
– Зараз я працюю в Андріївській місцевій пожежній команді, яка підпорядковується Балаклійській місцевій пожежній охороні, та хочу перевестися до Державної служби надзвичайних ситуацій, аби мати можливість допомагати громадянам на лінії вогню, людям, які знаходяться ближче до зони бойових дій. Це, звісно, вже зовсім інший рівень і вимоги також. Це вже буде служба, а не робота. Адже працівники ДСНС військовозобов’язані, виконують накази і рятують людей з-під завалів, з-під обстрілів, вогню і стихій. Дружина, звісно, хвилюється, але ставиться з розумінням і поважає мій вибір, – ділиться Максим.
Друга мобілізація
Євген Липовий зараз боронить Україну на Харківському напрямку. Про шлях чоловіка у військові розповіла його дружина Тетяна. Вона, до слова, працює на залізниці, на Лозівській дистанції колії ПЧ4.
Після закінчення школи Євген вивчився на зварювальника в Лозівському профтехучилищі. Працював на сирозаводі в Лозовій.
Мобілізували Липового у 2014 році. Тоді він був розвідником і захищав рубежі нашої країни поблизу міста Щастя, що на Луганщині. Через рік і два місяці Євген був демобілізований і у вересні 2015 року повернувся додому.
У молодої пари народився син. У цьому ж році Липовий пішов працювати монтером колій на Придніпровську залізницю. Звідки його вже у 2022 році знову мобілізували. Нині Євген Липовий – рядовий у військах тероборони.
– Я б не сказала, що він якось кардинально змінився. Ні. На щастя, він залишився таким, як був: люблячим, турботливим, з трепетом піклується про нас із сином, хвилюється за батьків, за сестру з дітьми, бо її чоловік також у війську. Незважаючи на важкі часи, Женя не розгубив своєї доброти і любові до життя. У нас є мрії, тож після перемоги ми їх обов’язково втілимо в життя, – розповідає Тетяна.
У подружжя Липових підростає син Давид. Йому вже сім років – першокласник однієї з шкіл у Лозовій, саме там проживає сім’я Липових. Хлопчина дуже любить татуся і з нетерпінням чекає його повернення додому. Між ними дуже міцний зв’язок. І це має своє пояснення.
Євген під час відпустки із сім’єю. Фото Т. Липової
– Коли чоловік воював на сході країни, я носила під серцем сина. Одна, вагітна, без підтримки чоловіка, щоденні хвилювання… Звісно, рідня була поруч, та все ж... Дуже за ним сумувала. Не вистачало лагідного погляду його світло-карих очей, ласкавої посмішки, слів підтримки. Це все, напевно, й передалося сину. Коли Женя вдома, то мої хлопці нерозлийвода: ігри, футбол, веселощі. Тільки жити й радіти, – згадує дружина воїна Тетяна.
Водночас жінка зазначає, що свій відбиток на здоров’ї і в душі чоловіка війна таки залишила.
– Він береже нас, тож, звісно, не все розповідає. Вважає, що нам не треба знати всіх страхіть. Загибель та поховання побратимів теж чорною тінню осіло на його серці. Якщо після повернення у 2015 році не хотів іти до психолога – він їх просто не визнавав, то нині говорить, що коли повернеться з війни, то треба буде обов’язково звернутись до спеціаліста. Адже все в собі нести дуже тяжко, не кожен зможе той тягар осилити самотужки. Треба розповідати та відновлювати свої сили, як фізичні, так і психологічні, – говорить Тетяна.
Була в Євгена восени й відпустка. Чотири незабутні дні в колі найрідніших. Зараз з побратимами всіма силами наближає перемогу. Дуже сумує за рідними. Під час коротких телефонних розмов з дружиною укладають плани на майбутнє – їх багато, і вони прекрасні.
Воєнні будні захисника. Фото Є. Липового
Нагадаємо, у селищі Близнюки запрацювала школа відповідального батьківства. Раніше ми писали, що Близнюківська громада підписала меморандум про співпрацю з поліцією. Раніше ми писали, що у Близнюківській громаді назбирали 280 тисяч гривень для ЗСУ.
Також нагадаємо, аграрії з Близнюківщини допомагають військовим харчами, автівками та зброєю.
Інші новини Близнюки та інших населених пунктів громади читайте на нашому сайті.
Обласне медіа «Слобідський край» частково об'єднало свої зусилля та майданчики з «Новим життям» (Близнюки), «Обріями Ізюмщини», «Куп'янськ.City» («Вісник Куп'янщини») та іншими ЗМІ регіону, щоб сприяти широкому розповсюдженню інформації про події на Харківщині.
Військових КНДР на території Харківщини немає – ОТУ «Харків»
За три місяці рф знищила понад 20 авто екстрених служб на Харківщині — Синєгубов
Протягом доби ворог штурмував Вовчанськ — ОТУ «Харків» про ситуацію на фронті
Атака дрона на авто поліції та удари КАБ: наслідки обстрілів Харківщини