Як іграшковий собака Хібукі рятує дітей і дорослих на Харківщині

Ліван, Іран, Японія – ті країни, в яких «працював» Хібукі. З перших днів повномасштабного вторгнення ізраїльська психологиня Дафна Шарон запропонувала допомогу в організації Хібукі-терапії в Україні, зокрема в Харківській області.

Перші 16 Хібукі з’явилися в Харкові у червні минулого року – у міській дитячій лікарні № 16. А потім собака-обіймака з’явився в громадах області. Для психологів, які працювали за цією методикою, це було відкриттям – для кожного своїм.

Став другом для дітей та дорослих

Зараз в Україні в стані психологічної травми можуть перебувати всі – і дорослі, і діти, вважає психологиня з Богодухова Наталія Кириченко. Їй довелося працювати з дуже складною категорією – родинами, в яких були втрати близьких людей, родинами загиблих військових або такими, де рідні перебували у полоні. Хібукі став для психологині справжнім відкриттям.

– Хібукі – незвичайні собаки. Вони дуже м’якенькі. За методикою ми даємо потримати їх і діткам, і мамам. У Хібукі незвичайні тоненькі лапки, жінкам за товщиною і на дотик вони нагадують пуповину. Коли ми «знайомили» дітей та мам з Хібукі і просили подивитися в його оченята, мами першими брали собаку, дивилися йому в оченята та плакали... Це дуже добре, коли плачуть, іде виведення негативних емоцій. І ще важливо, що дитинка і мама бачать своє відображення в оченятках Хібукі. Мордочка в нього теж незвичайна, вона сумна. Ми пояснюємо, що він сумний тому, що хоче мати друга, і запитуємо дитинку, чи вона хоче стати другом для цього собаки? – розповідає пані Наталія.

У Богодухові проєкт з Хібукі-терапії розпочався у жовтні 2022 року. Наталія Кириченко працює психологом в інклюзивно-ресурсному центрі, тож відібрати дітей, які гостро потребують такої терапії, для неї не було проблемою.

– При першій зустрічі ми Хібукі додому не даємо, спілкуємося дві-три зустрічі, розповідаємо про собаку. Коли діти приходять за Хібукі, вони вже знають, що це друг. Ми підводили дитину до полиці з Хібукі і говорили: «Серед цих собак є й твій, обери саме його», а потім запитували, чому саме цей? Усі відповідали однаково: «Думаю, що цей собака найвеселіший за всіх», хоча об’єктивно на вигляд Хібукі сумні, – говорить психологиня.

День святого Миколая у Богодухові діти відзначали разом з Хібукі.

За умовами терапії собаку-друга отримують назавжди. Сенс у тому, щоб дитина (а часто-густо і мати) прийняла його в родину, піклувалася про нього.

– Ми запитуємо дитину, що вона хоче зробити, щоб Хібукі перестав сумувати і був веселим. Дитина відповідає, наприклад, що Хібукі потрібно помалювати – і він стане веселішим. Так ми отримуємо підказку, що зараз допоможе самій дитині, щоб вона повеселішала. Ще приклад: дитина нам показує, що у собаки хороший настрій (у нього губки піднімаються) або поганий (собака може губки завертати, не бажати розмовляти). Так можна стежити за настроєм дитини і своєчасно його корегувати. Є діти, які вночі кричали, не могли спати, а з Хібукі вони почали спати спокійно, – пояснює Наталія Кириченко.
Зрозуміло, що це непростий шлях. Дитина віддзеркалює на собаку свої почуття, страхи і, допомагаючи собаці, допомагає собі. Але цей процес потребує спеціальних знань від психолога і великої системної праці від родини.

– У нас мами повірили в цього собаку, він в їхній уяві ожив. Вони шиють і в’яжуть йому речі, разом з дитиною його не перуть, а купають. А ще він їсть, спить, відпочиває. До Хібукі ставляться як до члена родини, малюки з ним почуваються у безпеці, – ділиться психологиня.

Хібукі-терапія – одна з найдієвіших методик для дітей в умовах війни, впевнена пані Наталія.

– У нас був хлопчик 11 років, який після початку війни перестав розмовляти. За допомогою Хібукі він знову почав говорити – це ж справжнє диво, – зауважує психологиня.

Усього у Богодухові Хібукі-терапію пройшли 54 дитини віком від 4 до 13 років. Зараз тут готуються до відкриття на базі Богодухівського ліцею № 3 групового проєкту «Хібукі-школа», де будуть готувати вчителів для цієї роботи. Планують залучати спонсорів, щоб вони закупили нових Хібукі для проєкту.

«Щастю не  було меж»

Для психологині Оксани Черкашиної зі Зміївщини Хібукі-терапія стала не лише розвитком, а ще й професійним викликом. Усі техніки, які використовувались під час занять, були авторськими і груповими.

– У мене два місяці був суцільний творчий експромт. За правилами проєкту я повинна була поспілкуватись із батьками, попрацювати з дитиною індивідуально та віддати їй на допомогу друга-помічника. Але не все завжди відбувається так, як ми хочемо і як треба. На той час собак ще не надали спонсори, і я почала впроваджувати проєкт, маючи двох собак на групу з 15 дітей-переселенців. Довелося фантазувати. До нас Хібукі приїжджав кожного тижня у відрядження. Що ми йому, як довгоочікуваному гостю, тільки не робили – вітальні листівки, колажі з флористичного матеріалу. Собі робили браслети-обереги «Хібукі», паспорт для собаки, створювали з пластиліну «собачу родину» і святкували зі смачним домашнім пирогом його день народження, – згадує пані Оксана. 

Вона вже 24 роки працює як психолог і впевнена – такого вибуху емоцій, як на цьому проєкті, не було жодного разу.

Знайомство з Хібукі. 

– Щастю не було меж, коли ті собаки приїхали. Для дітей це був неочікуваний сюрприз – їхній Хібукі привіз із собою друзів, і їх можна забрати додому! «Це вже мій собака?» – запитували. А потім батьки почали надсилати фото на підтвердження, що Хібукі є терапевтичною іграшкою. Діти сплять із собакою, годують його, шиють і в’яжуть йому одяг, виготовляють прикраси для нього, чистять разом зуби, сидять на дистанційних уроках і читають книжки, – каже психологиня.

Як розповідає пані Оксана, діти знайомили Хібукі з домашніми тваринами – котами, собаками, морськими свинками. Коли страшно було (тривога, сирена завила або полетіло щось), то малюки заспокоювали свого собаку, говорили: «Нічого, зараз підемо у підвал». Це було перенесення свого страху на іграшку. Коли, наприклад, знову з’явився коронавірус, то одна дитина наділа на собаку маску, міряла температуру та не виходила з ним на вулицю, щоб друг не захворів.

Програма стартувала на Зміївщині в середині серпня 2022 року, і за цей час нового друга отримали 64 дитини. Оксана Черкашина, окрім Змієва та селища Зідьки, провела виїзні заняття у Лимані, Шелудьківці і Слобожанському. Діти там потребували терапії, бо були «прильоти», і багато хто з них погано спав, відчував підвищену тривогу. В тих групах уже все йшло згідно з методикою, бо собаки були в наявності. Психологиня впевнена: потреба в громаді в цій терапії значна, а ефект від неї – величезний.

– Наприклад, чотирирічний хлопчик весь час смоктав палець, батьки не могли нічого зробити. Коли він отримав Хібукі, батьки поклали собаці лапку до рота і сказали: «Дивись, це він смокче палець, а ти роби йому зауваження». І дитина перестала це робити – вона переклала свої тривожні дії на собаку, – зазначає Оксана Черкашина.

За її словами, під час проєкту був тільки один випадок, коли дитина три дні погралася з новим другом та поклала його на полицю. Це означало, що їй вистачило трьох днів, щоб зрозуміти: є ще багато іншого навкруги, а Хібукі – така ж сама іграшка, як і всі інші. Цій дитині не потрібна іграшка-рятівник, вона справляється з усім сама або за допомогою дорослих. Усі інші буквально з рук собаку не випускають. А ті батьки, які побачили ефект, підтримують терапію і вдячні за таку іграшку.

Хібукі – це  любов та піклування

Психологиня Аліна Герасименко живе у Пісочині, а працює на Новій Баварії – в «складному» районі Харкова, поруч з яким часто «прилітає». Вона впевнена: Хібукі – це любов, а для неї – ще й з першого погляду. Вона відчула цю любов, як тільки вперше взяла іграшку до рук. 

Аліна закінчила навчання на курсах Хібукі-терапії в грудні 2022 року і одразу почала працювати. Група з 13 дітей, яку вона набрала, була змішаною – і місцеві, і діти переселенців.

Хібукі допомагає дітям опановувати свої страхи.

– У мене були діти, які потребували саме цієї методики. Звернулася до батьків, але не всі виявилися достатньо обізнаними, в мене залишилися вільні Хібукі. Я провела перше заняття, а на друге діти самі привели своїх знайомих, яким була дуже потрібна така терапія. І я зрозуміла, що не тільки дитина обирає свого Хібукі, але й собака знаходить свою дитину. А потім виявилося, що кожен Хібукі стає схожим на свого маленького друга. Спочатку в усіх Хібукі очі були майже закриті, похмурі, а вже на наступне заняття – очі відкриті, усміхнені. Я не розумію, як це відбувається, але це справжнє диво, – ділиться психологиня.

Група, яку зібрала пані Аліна, виявилась різновіковою – дітям від 5 до 13 років, але, попри різницю у віці, їм разом комфортно. На відміну від багатьох інших місць на Новій Баварії заняття з Хібукі проходять постійно – раз на тиждень. Батьки теж «втягнулися» у процес.

– У мене перше заняття проходить завжди з батьками, після нього я пояснюю їм суть терапії та як ми працюватимемо. Створюю групу для спілкування онлайн, а далі батьки можуть бути присутніми за бажанням: у мене дві мами завжди присутні. Після занять у батьківському чаті пишу, чим займалися, на що звернути увагу, кидаю світлини. Якщо потрібно, особисто розмовляю з батьками після заняття, – розповідає психологиня.

За її словами, під час бомбардувань та обстрілів діти потребують особливої підтримки.

– Двічі заняття припадали на дні після обстрілів. Усі дітки приходили та сиділи, як мишенята – мовчки. Але коли я починала зі своїм Хібукі розмовляти про те, як мені було страшно, вони теж починали говорити про свої почуття. Дуже цінно, що дитина в такий момент може розповідати про те, що відчуває, і шукати ресурси – це сили, завдяки яким вона може впоратися зі страхами, – зауважує Аліна Герасименко. 

За більш ніж три місяці роботи пані Аліна бачить, як змінилися діти. Вони стають більш упевненими, більш усміхненими, навчаються опановувати свої страхи, починають піклуватися про інших. І це дуже важливо, бо коли ми дбаємо про інших, то забуваємо про свої страхи та негаразди, знаходимо внутрішні ресурси, відчуваємо сили. 

– На кожному занятті ми говоримо про емоції, про страхи, працюємо з ними, вчимося висловлювати почуття, дихати. Я дуже радію, коли дитина приходить і говорить: «Мені було страшно, але я подихала – і все стало гаразд». Так, батьки весь час з дітьми, але в ситуації стресу вони не завжди можуть своєчасно «ввімкнутися» в ситуацію. А от Хібукі завжди поруч, він допоможе. Діти додають його в перше коло підтримки, разом з батьками та бабусями-дідусями, – розповідає психологиня. 

Аліна Герасименко впевнена, що цей проєкт треба продовжувати: запрацювало «сарафанне радіо», батьки приходять до неї та просять записати дитину на Хібукі-терапію. Вона також вважає, що діти Пісочину та ВПО,  які знайшли тут прихисток, в першу чергу дошкільнята - потребують цієї, дуже ефективної методики.