Як на Харківщині навчають дітей бути щасливими попри війну
До війни звикнути неможливо, але, коли проходить перший шок, людина починає пристосовуватися до нових умов. Як водночас зберегти здоров’я дітей, адже саме з ними пов’язане майбутнє країни – це питання виходить на перший план.
– Усі ми під час війни переживаємо психологічну травму. Ми втратили звичний спосіб життя. У дітей, а особливо у підлітків, це ще й криза ідентичності, бо звичні для них відповіді на запитання «хто я?», їх суспільна та емоційна ролі перестали існувати, – пояснює психологиня та психотерапевтка Надія Чернова.
Водночас, за її словами, наразі діти трішки «розморожуються» порівняно з початком війни, але не всі приймають ту реальність, яка є – дехто занурився у себе, «застряг» у своїх переживаннях, закрився від оточуючих. Накопичення проблем, пов’язаних з війною, може призвести до неврозів (і багато дітей це вже переживає), депресій, виникнення посттравматичного стресового синдрому, який може тривати роками.
– З’являються страхи, дитина поводиться незвично, погано спить, часто просинається, у неї – нічні жахіття, порушується апетит (може його втратити, або, навпаки, «заїдати» тривогу). Все це свідоцтво того, що дитині потрібна допомога фахівця-психолога, – говорить Надія Чернова.
Один з важких наслідків війни взагалі і окупації зокрема – це розрив соціальних зв’язків і втрата довіри до оточуючих, небажання та неможливість спиратися на людей, тому відновлення цих зв’язків є вкрай важливим завданням.
– У нормі для людини потрібна інша людина, соціальні зв’язки – це повертання до здорової реальності, – зазначає Надія Чернова. – Саме тому групова психотерапія – це вкрай важливо. Робота в групі дає змогу побачити, що такі проблеми – це не тільки у мене, що це є нормальним, і що разом ми – сила.
«Поруч» завжди поруч
У п’яти громадах Харківської області – Мереф’янській, Балаклійській, Роганській, Дергачівській та Красноградській працюють простори соціально-психологічної підтримки «Поруч». Це проєкт UNICEF Ukraine та Всеукраїнського громадського центру «Волонтер», який спрямований на психологічну підтримку дітей та їх батьків. В Україні він розпочався навесні, а на Харківщині стартував восени 2022 року.
– Коли восени до мене звернулася директор ВГЦ «Волонтер» Тетяна Журавель, я запропонувала Балаклійську, Дергачівську та Роганську ТГ, де люди пережили окупацію, і дві відносно «мирні» громади – Красноградську та Мереф’янську, де дуже багато переселенців (у Мерефі, наприклад, більше 10 тисяч), – говорить головна координаторка проєкту Поліна Тимошенко.
У листопаді ВГЦ «Волонтер» організував навчання для майбутніх співробітників проєкту за трьома напрямками: психологічна підтримка дітей, психологічна підтримка батьків, психологічна підтримка освітян та спеціалістів соціальної сфери. Це вкрай важливо – адже дорослі, щоб допомогти дітям, повинні самі себе спочатку «зібрати докупи».
– Є програма «Діти і війна: навчання технік зцілення», яка дозволяє відносно швидко та ефективно справлятися з психологічними стресами, і насамперед – через групові заняття. Вона пройшла апробацію в інших країнах та адаптована до українських реалій. Там дуже потужна психологічна складова, по ній ми працюємо, – розповідає координаторка.
Під час занять. Фото надано Поліною Тимошенко
У Мереф’янській громаді для потреб проєкту надали частину дитячого садка разом з меблями. Все інше оснащення, та й ще найвищого ґатунку – це завдяки «Волонтеру» та ЮНІСЕФ.
– Ось усі ці яскраві пуфи, що дітям дуже подобаються, канцелярські бокси для психологічної роботи – там і маркери, і пластилін, і література, і олівці та багато канцприладдя для проведення арт-терапевтичних занять, – розповідає Поліна Тимошенко. – Надали копіювальну техніку, ноутбук, проектор, екран і навіть приладдя для пісочної анімації – воно вартісне. Є спеціальні акумуляторні лампи, павербанки, чарівні пледи – на випадок, якщо немає світла та опалення. Керівники проєкту говорять – проводьте кава-брейки, не жалкуйте солодощів узагалі, щоб діти відчули цю турботу.
З грудня проєкт почав активно працювати. В кожній із громад працюють 3-4 людини, це психологи і соціальні педагоги. Заняття проходять у групах, але є індивідуальні консультації.
– Цикл групових занять – це п’ять відвідувань, по два рази на тиждень. Проводимо їх з батьками і дітьми, останні потім залишаються на арт-терапевтичні заняття. Проводимо ігри – батьки окремо, діти окремо, – а потім за потреби записуються на індивідуальні консультації, – пояснює загальну схему роботи Поліна Тимошенко. – Батьки спочатку приходять з думкою, ну нехай діти пограються, а ми послухаємо. А потім настільки втягуються, що починають брати участь – розповідають про свої страхи, відповідають на запитання. І потім уже розуміють, що це «працює». І просять: а можна ми ще прийдемо до вас. Ну, зрозуміло – приходьте!
Під час занять. Фото надано Поліною Тимошенко
Таких груп у Мерефі було вже три, зараз займаються освітяни, потім планують набрати групи старших дітей – по 15–18 років. Групи складатимуться як з переселенців, так і місцевих, адже в Мерефі теж були «прильоти» та й загальна обстановка в місті напружена.
«Я зрозуміла, що не одна»
У Балаклії цей проєкт стартував також у листопаді. В ньому задіяні три фахівці, і на сьогодні в ньому разово взяли участь 229 дітей та дорослих, а на систематичній основі (тобто відвідали цикл з 5-6 занять) – 100 людей.
– У нас ситуація складна – багато хто з дітей разом з батьками був в окупації, а хтось виїжджав під обстрілами – довелося бачити всі жахи війни, – розповідає керівниця проєкту «Поруч» у Балаклії Тетяна Друкальська. – Тому дуже важливо було допомогти і дітям, і дорослим пропрацювати ці травми.
Для реалізації проєкту знайшли безпечне місце і зараз два рази на тиждень проводять заняття у трьох групах. Перша – для дошкільнят, учнів молодших класів та їх батьків, друга – для підлітків, третя група працює для освітян.
– Дуже змінюються всі – і діти, і дорослі. До нас приходять з потухлими очима – здається, що вони не вміють посміхатися, дехто весь час плакав. А після закінчення курсу дивишся – і це зовсім інша людина, вона і посміхається, і обіймається з іншими, і очі світяться. Дехто з першої групи записався на повторний курс – і куратори не заперечували, сказали, значить, ще не все з людини «вийшло», – ділиться Тетяна Друкальська.
Одинадцятикласниця Єлизавета згадує, що, коли вона прийшла в групу, в неї був пригнічений стан. Дівчина не бачила сенсу ні в чому, не хотіла ані навчатися, ані спілкуватися. А після 5 занять усе змінилося.
– Зрозуміла, що я – не одна, що можна не тримати все в собі. Що є люди, які можуть допомогти мені, і є люди, яким можу допомогти я. Ми в групі дуже зблизились за цей час. А ще я навчилась аналізувати, що зі мною відбувається, записувати, вести щоденник – це виявилось дуже потужним інструментом, – розповідає дівчина.
Зараз в Єлизавети гаряча пора – вона вирішує, де буде навчатися далі. Дівчина впевнена, що ті знання, які вона отримала в групі, можуть допомогти їй в подальшому житті, в інших кризових ситуаціях.
Родина Олесі окупацію пережила в Гусарівці. Їх будинок було знищено – туди попало 7 ракет. Дівчина говорить, що для неї це було великим стресом.
– Це було дуже важко. Але на заняттях мене навчили не зациклюватися на цьому. Тобто виділяти певний час, щоб подумати про це, але жити далі так, щоб ці думки не заважали, – говорить Олеся.
До групи її запросила шкільний психолог. Олеся вважає, що ті зміни, які з нею відбулися, справили враження на батьків.
– Я колись думала, що буду психологом, але моя мама до цього не дуже схвально поставилась, бо вважала, що це несерйозне заняття. Зараз вона бачить, що я змінилась на краще. Якщо буде група для дорослих, вона теж збирається піти, – розповідає дівчина.
Перспективи проєкту
У Роганській громаді зараз заняття в межах проєкту «Поруч» з дітьми та дорослими проводять у Центрі надання соціальних послуг. Наразі є три дитячі групи та дві дорослі – загалом там займаються 36 дітей та 12 дорослих. Завершується ремонт у приміщеннях, де планується проводити арттерапію, та в кімнаті, де можна буде дивитися освітні фільми.
Фахівці, які зайняті в проєкті, мають постійну підтримку – за потреби для них організують онлайн-консультації з провідними спеціалістами з Києва. Наразі проєкт завершуєтся – адже він розрахований на три місяці.
– Проєкт у лютому добігає кінця, але організатори – UNICEF Ukraine та ВГЦ «Волонтер» – повідомили, що продовжують його нам ще на три місяці, – говорить координаторка проєкту по Харківській області Поліна Тимошенко. – Ми дуже хочемо його потім ще продовжити, бо вже є досвід, є напрацювання – його можна розвивати далі, адже зараз уже і діти, і батьки звикли до роботи з психологами, і інформація поширилася, а головне – люди зрозуміли, що це реально «працює».
Поліна Тимошенко впевнена – цей проєкт дуже важливий. Вона та її однодумці вважають, що їх досвід буде затребуваним.
– Громада сама такий проєкт не потягне, тому будемо шукати меценатів, – розмірковує пані Поліна. – Війна ж колись закінчиться – психологічна підтримка військовим та їхнім родинам буде дуже потрібна. Ми ж повинні думати про майбутнє, чи не так?!
«Ми говорили душами»
Театр маріонеток існує у Харкові вже 10 років, і його вистави для дітей і дорослих – камерні та пронизливі – завжди збирали повний зал. Досвід екстремальної роботи – з дітьми в онкоцентрах та хоспісах – у Театру маріонеток був. Саме на цей досвід лялькотерапії керівник театру Валерій Дзех спирався під час поїздки по деокупованих територіях.
Валерій Дзех та його команда. Фото Аліни Переклицької
– Є такий термін «лікар Лялька» – тобто це лялька, яка допомагає дитині впоратися з її смертельною хворобою, яка додає яскравих фарб у життя. Це спосіб знайти «поломку» в дитині, насамперед в її моральному стані, щоб вона себе не «закопувала» у своїх проблемах, – пояснює Валерій Дзех.
Він розповідає, що йому довелося передивитися багато напрацьовок колег з інших країн, де йшлося про те, як у рамках лялькотерапії працювати з дітьми під час ковіду, якщо вони втратили друзів, як після тривалого онлайну вийти в офлайн – тобто як установлювати порушені соціальні зв’язки. І коли завдяки «Культурному десанту» з’явилася можливість у грудні поїхати на деокуповані території Харківської області, щоб працювати з дітлахами, які пережили окупацію, то цей досвід став у пригоді. Фінансування ніякого не було, ляльок зробили з матеріалів, які залишилися з довоєнного часу, а з логістикою допомогли волонтери.
Під час вистави. Фото Аліни Переклицької
– Ми грали біля польової кухні, на фоні розбитих будівель, на вулиці, тому що в приміщення не можна було заходити – це було небезпечно. У бронежилетах – адже якщо станеться обстріл, ми останні, хто буде забігати в найближче сховище... І розповідали про добре, яскраве, гарне... Ми говорили душами, – згадує Валерій.
Саме такі умови продиктували особливості роботи і з дітьми, і з ляльками.
– Були моменти, коли ми працювали, наприклад, у коридорі. Дітей повний коридор (десь 30-40), місця вільного немає, і ти бігаєш з лялькою у них по головах, а вони радіють, вони щасливі. І що ми робимо? Ми разом з ними вигадуємо історію, – ділиться актор.
І розповідає про справжнє диво, яке трапилось під час їх роботи на деокупованій території.
– Я приїхав в Ізюм до дітей з бажанням говорити з ними про добро, любов, про бажання навчатися, бути чемними, і у мене було три ляльки: кіт, хлопчик і птах. Я не знав, що з ними робити – просто показав дітям, і вони дали їм усім імена та наділили характерами. Коли з’явилася остання лялька – птах, – діти сказали, що йому холодно, бо все навкруги розбите, а на вулиці холодно, і його треба зігріти. Головне – діти самі вигадують історію та самі доходять висновку, що справжнє свято – це коли тобі є кого зігріти, є про кого потурбуватися, є з ким поділитися теплом, – із захопленням розповідає Валерій. – Але найдивовижнішим було те, що таку ж саму історію діти вигадали і в Старому Салтові, на Вовчанщині! Так, ту саму історію – тільки імена в героїв були інші!
Наразі історія, яку створили діти з деокупованих територій, перетворилась на виставу, і артисти Театру маріонеток показують її у Харкові. А Валерій Дзех упевнений – потрібно робити все, що тільки можливо, для дітей, які спочатку були ізольовані одне від одного через ковід, а потім – через війну та окупацію. І лялькотерапія тут на часі.
– Це повне занурення у процес, безпосередня участь, постійний контакт – діти і історію вигадують, і ляльками керують. Дитина впливає на розвиток подій, бачить наслідки і зрозуміє, що вона – творець майбутнього. Вона повинна вміти щось творити та співчувати, це лікування свідомості, – ділиться думками артист. А ще він має безліч цікавих ідей та можливостей Театру маріонеток для культурної деокупації, для занурення дітей в історію та культуру України.
Про робототехніку й не тільки
Заняття в клубі робототехніки. Фото: Хаб ідей
Діти на світлинах, зроблених на заняттях тільки-но відкритого клубу робототехніки в Змієві, зовсім не схожі на дітей воєнного часу. Навіть через фото відчувається, що вони зараз, у цю мить – безмежно щасливі. Приводом для дитячого щастя може бути, як виявилось, усього лише година заняття в клубі робототехніки.
– Наша мета насамперед – навчити дітей працювати в команді, спілкуватися, зберігати навички навчання, а вже потім – отримати знання з програмування, щоб у майбутньому стати програмістами, – говорить викладач клубу робототехніки Олександр Долгіх.
Колишній бізнесмен, він має досвід роботи з дітьми і легко знаходить з ними спільну мову. Зізнається, що ще за місяць до початку роботи клубів нічого не знав про програмування, але взяв один набір «Лего» та планшет – і розібрався. Зараз у нього 100 учнів: шість груп працюють у Високому, три – у Харкові і дві – в Змієві. Тобто, по суті, це вже ціла мережа.
Мета – навчити дітей працювати в команді. Фото: Хаб ідей
– Сам по собі такий клуб – доволі-таки вартісна річ, бо діти працюють спочатку з конструктором «Лего», а потім програмують робота за допомогою планшета. Один такий набір, з яким працює одна дитина, коштує десь 20 тисяч гривень. Нам допоміг фонд «Радуга», у співпраці з ним це стало можливим, – розповідає огранізатор мережі клубів, представник фонду «SlobodaUA» Володимир Храмов.
За умовами благодійників приймають у цей клуб дітей з малозабезпечених родин, ВПО, сиріт і напівсиріт та дітей з інвалідністю. Принципова позиція організаторів – усі заняття проводяться безкоштовно. Володимир Храмов зазначає, що набір у групи обмежений – не більше 12 дітей, і бажаючих займатися було набагато більше. Дехто з батьків пропонував організувати заняття за гроші, але позиція організаторів залишилась незмінною.
Крім мережі клубів робототехніки, БФ «SlobodaUA» має інші проєкти, спрямовані на дітей.
– Ми створили мережу гуманітарних хабів на деокупованих територіях, де не тільки роздаємо гуманітарну допомогу, а й організуємо дозвілля. Наприклад, у Старому Салтові ми встановили намет, де проводимо майстер-класи. Орієнтуємося на батьків з дітьми та на людей у скрутному становищі, – пояснює Володимир Храмов. – А ще ми співпрацюємо із Сімейним центром «Ю ТУ» у Високому, тому наш перший клуб робототехніки ми відкрили саме там.
Сімейний центр «Ю ТУ» працює з 2017 року. Він був створений для допомоги сім’ям, які опинилися в кризових ситуаціях, для батьків-одинаків, для дітей-сиріт, дітей під опікою або якщо в родині є діти з особливими потребами. Сімейний центр допомагав їм адаптуватися, пройти кризовий момент.
З початком війни центр переїхав до Високого та скоректував свою діяльність – «Ю ТУ» активно включився в роботу, пов’язану з гуманітарною допомогою різним категоріям людей – в першу чергу сім’ям з дітьми, які проживають на території Харківської області.
– У січні ми закінчили ремонт приміщення центру у Високому і тепер можемо працювати на повну потужність, – розповідає Олена Бондар, співзасновник Сімейного центру «Ю ТУ». – У нас є три напрямки роботи. Перший – це денний центр, який розрахований на дітей, які потребують особливої допомоги. Там у нас близько 30 дітей, які проводять тут від 3 годин. Це така «безпечна територія», де діти опановують нові навички, грають, займаються з психологами. До речі, ми застосовуємо Хібукі-терапію – заняття з іграшковим собакою, який допомагає дітлахам заспокоїтися, почувати себе захищеними, пережити травму, що завдала війна.
У Високому на Харківщині для роботи з дітьми застосовують Хібукі-терапію
Крім клубу робототехніки, в Сімейному центрі відкрили навчальний онлайн-курс ІТ «Вступ до професії» для підлітків та онлайн-клуб «Янг Драйв» (клуб для спілкування та навчання з підлітковою атмосферою).
Зараз у мріях засновників «Ю ТУ» – організація батьківських клубів, а для дітей тут хочуть створити футбольний та спортивний майданчик.
Наразі Сімейний центр у Високому охоплює 190 дітей. Тут намагаються робити все, щоб вони навчалися бути щасливими попри війну.
Раніше ми писали також про те, як волонтерка з Мерефи гуртує людей, щоб допомагати іншим, а також про те, як жителям Харківщини боротися зі стресом.
Дивіться також наш комікс про те, як допомогти дитині під час війни.
Хлопцю з Барвінкового перемогу в конкурсі принесла футболка в патріотичному стилі
У Харківському районі в будинку згоріли чоловік і четверо дітей (фото та відео з місця)
У Біляївці оновили інклюзивно-ресурсний центр
У Новій Водолазі вчать бути лідерами та долучають до волонтерства
Громади на зв'язку