Голодомор на Харківщині: розповіді очевидців

Це люди, які не народили своїх діточок, не доспівали своїх пісень, не побудували хату, не засіяли поле, не здійснили якесь важливе відкриття. Ми ніколи не дізнаємося, ким вони могли б стати. 

Сьогодні ми впевнені: голод 1932–1933 року мав штучний характер і повинен був зламати дух українського селянства – таким чином селян наказували за спротив. Усе інше – і реквізиція зерна, і колективізація – було передумовою, а не причиною Голодомору. 

Харківщина та Київщина були областями, де голод зібрав свою найбільшу данину – тут загинуло майже 2 мільйони людей. Саме тут працювала найбільша кількість так званих «буксирних бригад», які займалися обшуком селянських садиб, вибираючи все до останньої зернини. Саме тут було найбільше сіл, які потрапили на так звану «чорну дошку» – у перелік неблагонадійних населених пунктів, які повністю ізолювали і де селян залишали вмирати в муках від голоду. 

"Чорна дошка" Голодомору.  Фото: nikvesti.com

Все це зберігалось у таємниці – в газетах того часу, повних переможних реляцій, ви не знайдете ані слова про цю страшну трагедію. 

У самому Харкові – на той час столиці більшовицької України – не було тотального мору, адже містяни були потрібні владі, бо хто ж тоді працюватиме на будівництві та заводах-велетнях. Коло смерті починалося десь за 40–50 кілометрів від столиці. 

Проте містяни бачили його результати – у трупах на вулицях, у скорботних процесіях возів, на які часто збирали й напівмертвих, в юрбах голодних безпритульних дітей, які бігли з притулків (смертність там сягала 30 %), у величезних чергах за продуктами, у свіжо засипаних могилах на околицях міста.

Свідоцтва про голод закарбувались у пам’яті тих, хто вижив. А ще – на світлинах іноземних журналістів, які вони робили потай та які дивом збереглися. 

Американський фотограф Джеймс Еббе був свідком початку Голодомору – влітку 1932 року він поїхав в Україну. Прибувши на харківський вокзал, Еббе був вражений навалою селян. Щоб спробувати сісти на поїзд, люди розбивали табори. Вони даремно вірили, що десь подалі від дому знайдуть їжу. Еббе витягнув фотоапарат і зняв натовп голодних селян на залізничних коліях. За це його заарештували, але згодом відпустили.

Селяни на вокзалі у Харкові у серпні 1933. Світлина Джеймса Еббе, за яку фотографа заарештували. Фото: argumentua.com

Американський журналіст Уайтинг Уільямс був в Україні, зокрема у Харкові, у серпні 1933-го. Він писав: «Люди в Україні мруть, як мухи». Він же повідомляв, що дітей з харківських вулиць вантажили у вагони, вивозили подальше від міста та випускали – на вірну смерть. Одного разу три вагони з дітьми поставили на запасні колії – і забули. Схаменулися тільки через три дні. Коли відкрили, там не залишилося жодної живої дитини. 

Регулярно повідомляв про голод в Україні і італійський консул Серджіо Граденіго.

Об’єктив «лейки» австрійського інженера-хіміка Александра Вінербергера зафіксував Харків того часу. Його світлини стали основними та одними з перших свідчень Голодомору. Крім них, він залишив щоденникові записи. 

Але світ не хотів бачити страшної трагедії, яка сталася в центрі Європи…

Про голод – з перших вуст

З щоденника австрійського інженера та фотографа Александра Вінербергера

…Це було у вересні (1932 року). Я сидів у спальному вагоні швидкісного поїзда Москва – Харків, який віз мене до нової роботи. ...На кожній станції стояла незліченна кількість вагонів, набитих селянами та їхніми родинами. Їх охороняли вартові, щоб відправити далеко на північ до білої смерті. Поля були необробленими, незібране зерно гнило під осінніми зливами. ...Я не бачив ні худоби, ні навіть гусей. Мимоволі згадував, як 17 років тому я, військовополонений, проїжджав тією ж країною, минав поля пшениці, бачив безліч худоби і гори їжі, яку пропонували на кожній станції. Навіть у 1926 році, після світової і громадянської воєн, ці землі так само процвітали. Якою нелюдською мала б бути ця сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, на руїну. 

…У цей час норми хліба для цивільних у місті знизили до 200 грамів. Одночасно держава відкрила у Харкові кілька магазинів, де можна було купити кілограм чорного хліба за 2,5 рубля. Біля цих магазинів з’являлися довжелезні черги, інколи вони розтягувалися на кілометри. Людям доводилося стояти з 4-ї години дня, щоб потрапити туди тільки лише наступного! Кожному давали кілограм хліба. Незважаючи на те, що вхід і вихід до цих магазинів контролювали міліціонери, у черзі часто доходило до кривавих бійок. Адже завдяки кілограмові хліба можна було прожити ще один-два дні. 

Вулиці Харкова під час Голодомору. Фото Александра Вінербергера. Фото: argumentua.com

…Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у неї в жилах стигне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю. Живих дітей забирали від сухих грудей безмовних і мертвих матерів. Діти кричали і стогнали. Старі простягали свої кістляві зморщені руки. Їхні очі мутніли від жаху. Одна жінка, в якої забрали мертву дитину, голосила, що вона має бути похована разом з нею. Неприязний медичний працівник саркастично їй усміхнувся: «Ввечері, матусю, ти будеш готова, тоді ми заберемо й тебе». 

...У занедбаному городі біля будинку батьки поховали дитину в замерзлій землі. Яму викопали неглибоку. Невдовзі голод забрав і батьків. Сніг танув, і з-під землі простягнулися до неба дві відмерлі дитячі ручки, ніби просили в Бога помсти винуватцям цього невимовного горя.

З донесення в Рим італійського консула Серджіо Граденіго

…Один високий чин місцевого уряду і член партії, імені якого я не зміг установити, збожеволів після інспекційної подорожі по селах. На нього довелося вдягти гамівну сорочку. Він був у нестямі і повсякчас викрикував: «Це не комунізм, це – вбивство!».

З доповіді начальника харківського ОГПУ Зіновія Канцельсона (червень, 1933)

…Різко збільшилася кількість трупів померлих від голоду селян, яких знаходять і підбирають на вулицях Харкова. Якщо за лютий було підібрано таких трупів 431, за березень – 689, квітень – 477, то травень дає 992 трупи, і перші три дні червня дають 196 трупів.

 Спогади жителів Харкова про голодомор читайте тут 

Зі спогадів Леоніда Кальницького, с. Гонтів Яр (Валківщина)

…А вдома почався голод. Я хлопчаком був і пам’ятаю, що врожай перед 1933 роком був хороший, і зібрали його вчасно. Та з колгоспів зерно кудись вивезли, а тоді й по хатах стали ходити й забирати все підряд – зерно, горох, квасолю, соняшник, навіть насіння буряків. До речі, як став голод усіх косити, то не минув і тих активістів, які харчі відбирали. Вислужили вони й собі смерть від голоду.

Люди вмирали як мухи. В нашому селі пішло на той світ понад 400 душ, а в сусідньому Сніжкові – ще більше. Там, казали, спорожніли цілі вулиці, довелось переселенців звозити.

Зі спогадів Михайла Вергуна, с. Скрипаї (Зміївщина)

…Кому прийшла в голову думка роздерти собаку, сказати не можу… Собаки нам вистачило десь на тиждень, а потім знову настала смута.

Якось батько вніс до хати нашу зарізану кішку і попрохав мене потримати за лапки, поки він здирав шкірку. Але кішки нам вистачило усього на один день – у сім’ї ж 6 чоловік. Посмаливши собачу та кошачу шкури, відварили їх та теж з’їли. Далі почали обдирати і варити кору з дерев. 

…Саме в той час селом пройшла чутка, що у Харкові підбирають бездомних дітей і відправляють у притулок. Батьки плакали, але привезли нас на вокзал у Харкові і залишили там…

…Життя у притулку в бараках було не дуже веселим. Спали, правда, на койках (по 4 на кожній, «валетом», але їсти було нічого. З ранку до пізньої ночі діти паслися у дворі, з’їдаючи все до останньої травинки. Дизентерія косила як косою. Коли нас виводили вранці на сніданок, то штабелі трупів у коридорі діставали до стелі. Щодня трупи складали на віз, і, накривши брезентом та перев’язавши вірьовкою (щоб дорогою не розгубилися), кудись відвозили. Вихователі завжди ходили по бараках із ременями чи скрученими рушниками у руках і били дітей за найменшу провину (наприклад, за плач). Слабих, хворих добивали чи душили.

Якось на нашому ліжку захворів на дизентерію хлопчик, забруднився і не міг уже піднятися. Прокинувшись, ми втрьох стали кликати няню. Думали, що забере хворого в лазарет. А вона при нас ухопила хлопчика за ручку, кинула на підлогу, вдарила двічі носком у живіт і поволокла в коридор…

Невдовзі захворів на дизентерію і мій братик… Якось прокинувся, але брата поряд не виявив. У весь день заглядав у вікна лазарету, та його ніде не знайшов. Я зрозумів, що брата спіткала доля того хлопчика з нашого ліжка…

Зі спогадів Тамари Ніколаєвої, м. Вовчанськ 

1933 року моя мама, брат і я помирали, пухнучи з голоду. Мої спогади про ті часи хоча і скупі, але яскраві. Пам’ятаю, що, лишившись вдома сама, я лежала на землі і їла траву, яка здавалася мені смачними ласощами. Трава та називалась споришем. Коли мати через свою немічність не поверталася додому з роботи, то я так і лишалася лежати у дворі – брудна від пилюки. Я повільно вмирала.

Хтось порадив мамі здати мене до дитбудинку: там, мовляв, дітей хоч якоюсь юшкою годують та й крихітний шматочок хліба дають. Отож мамі нічого не лишалося, як уночі таємно підкинути мене під двері дитбудинку…

Спливає в пам’яті, як у дитбудинку я довго лежала в ізоляторі. У мене вилізли нігті на руках і ногах, а замість них утворилися кроваві плями. Потім від знесилення я осліпла…

Зі спогадів Уляни Передерій, с. Будьоновка (Великобурлуччина)

Сім’я наша була великою – троє дітей, батько, мати, дідусь. Їли що прийдеться. Перед своєю смертю батько годував нас качанами із кукурудзи.

У батьків забрали все: коней, корову, реманент. Хату теж відібрали, а нас поселили в стайні.

Вимерло майже все село. Їли навіть дітей. Був випадок, коли мати зварила суп із дитини. Інша дитина, яка їла той суп, каже: «Мамо, так це ж пальчики…».

Зі спогадів Варвари Шевченко, с. Данкут (Валківщина)

Я добре пам’ятаю Голодомор 1932–1933 рр. У нашому селі Данкут жило працьовите подружжя – Іван Миколайович та Марія Самсонівна Романенки. Вони мали двох дітей – восьмирічного Костю та одинадцятирічну Віру.

В 1932 році, щоб нагодувати голодних дітей, назбирала Марія Самсонівна на колгоспному полі колосків. Спіймав її на тому «злочині» об’їждчик, відвів до контори. Забрали жінку в район, де суд виніс вирок – один рік ув’язнення.

Коли в 1933 році повернулася Марія Самсонівна додому, то побачила напіввимерле від голоду село. А вдома застала тільки чоловіка, який втратив розум і в безумстві вчинив страшне – вбив власних дітей.

Інші спогади жителів Харківщини про Голодомор читайте тут. 

У тему: Світ і Голодомор сьогодні

55 держав-членів ООН підписали Декларацію до дев’яностих роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні, ініційовану українською делегацією. В ній наголошується, що «Голодомор є національною трагедією українського народу, яка забрала мільйони невинних життів і була спричинена жорстокими діями та політикою тоталітарного режиму».

«Трагедія Голодомору має слугувати для нинішнього і прийдешніх поколінь нагадуванням про необхідність безумовного дотримання прав людини, включаючи право на життя, з тим, щоб запобігти повторенню подібних трагедій, а також не допустити використання голоду цивільного населення як методу ведення війни, зокрема шляхом порушення виробництва та ланцюгів постачання, що посилює глобальну продовольчу нестабільність, особливо для найуразливіших верств населення», - підкреслюється у декларації.

Раніше ми писали також, що у Харкові відкрилася виставка «Ляльки для ненароджених», приурочена до роковин Голодомору .