Неонатолог Чугуївської ЦРЛ: Довелося ставити діагноз «контузія» 9-місячному малюку

З мешканки центру міста-мільйонника – в райцентр

«Нас можуть перервати обстріли», – відразу попереджає мене неонатолог родильного відділення Чугуївської центральної районної лікарні Галина Дмітрова. Закінчивши інтернатуру Харківського медичного університету в 1999 році пані Галина прийшла працювати в родильне відділення Харківської клінічної лікарні на залізничному транспорті № 2. Дружний колектив, улюблена робота і найзаповітніша мрія – на пенсію лише звідси.

Але не так сталося, як гадалося. У 2020 році лікарню закрили – численні пікети та звернення колективу не допомогли. Частина співробітників тоді перейшла до Чугуївської ЦРЛ. Покликали і заввіділенням новонароджених. Так Галина Володимирівна опинилася в райцентрі.

– Я до того навіть не знала, де знаходиться Чугуїв. Головне – всі разом, колектив лишався. Їхати з центру міста Харкова, де я живу, до Чугуєва – півтори години, і це не на машині. На машині ще швидше. Після роботи в центрі мільйонника переходити в область було не складно: народжують усюди однаково. Навіть більше: в Чугуєві я була потрібніша як лікар, ніж у Харкові. У великому місті ти можеш спиратися на консультантів, клініки, лабораторії. В Чугуєві цього не було, – розповідає жінка.

Війна застала Галину Володимирівну вдома, в самісінькому центрі Харкові. З 2 січня вона була на лікарняному – зламала ліву руку: «Відкритий перелом з ушкодженням усіх кісток, яких було можливо». Почалося тривале лікування. 
24 лютого о 5-й ранку під звуки вибухів розбудив дзвінок подруги. Її син служив у ЗСУ. Подруга сказала, що треба зібрати речі і чекати.

– Дикість вам скажу – я навіть не розуміла, які речі збирати. Про що мова, куди збирати, що зараз буде? Це буде евакуація? Чи що? Брати продукти чи теплий одяг? А потім тиша. І почалися дзвінки від інших друзів: «Галю, ти така легковажна – піди зніми гроші з картки. Купи хоч якісь продукти собі». У мене взагалі не було такого на думці. У мене були інші думки: я зламала руку – як проходити ЛФК? Електропроцедури? А в мене ще й масаж розписаний... Загалом велика програма лікування з відновлення руки, яка взагалі не рухається, – згадує Галина Дмітрова.

Майстер-клас з плетіння сіток від бабусь-килимарок

Остаточне розуміння, що почалася справжня війна, до пані Галини прийшло тоді, коли вона не змогла вивезти куму з одного з районів міста.

– Моя кума живе у П’ятихатках, їх почали бомбити з першого дня. І всі подруги об’єдналися, щоб забрати її звідти. Я хотіла їхати на своїй машині, але на той час це вже було неможливо. Туди не пускали. Допомогли волонтери. Вони висадили куму біля авіазаводу (ХАЗ. – Ред.), який бомбили, і сказали «біжи». І вона побігла до мене додому, на Сумську. Саме з цього моменту для мене почалася війна. Я все зрозуміла. Потім ракета влучила в будівлю ОДА, яка поблизу з моїм будинком. За 100 метрів. Дім аж підскочив. Бомбили нещадно, розбили управління СБУ. В мене вибуховою хвилею розкрилися всі вікна, з підвіконь попадали і розбилися всі вази. Ми з кумою так бігли у підвал, що я за все життя так не бігала. Забула про все на світі, війна почалася. Ми практично жили у підвалі, – зауважує Галина Володимірівна.

Кума Марина – дружина активіста Ігоря Толмачова, який загинув під час теракту біля Палацу спорту в Харкові, привезла сітки. Жінки розвішали їх на трубі в підвалі і почали плести. Спочатку сусіди ставилися до заняття скептично. За кілька днів плели вже всі, хто був у сховищі.

 – З нами були бабусі, які в молодості плели килими. Ось хтось показав майстер-клас, – розповідає пані Галина. – Різні люди там були. Про нас дізнавалися і йшли звідусіль допомагати. Волонтери стояли в черзі на наші сітки, а ми розуміли, що робимо справжнє добре діло: вставали з ранку і працювали до вечора. Я більше скажу – вже п’ятий місяць війни, а наша справа в підвалі продовжується. Чудові люди.

Всі, хто мав вести і подовжувати лікарняний Галині Володимирівні, – поїхали. Про роботу з фахівцями чи спеціальні процедури, що були розписані ще мінімум на місяць наперед, мови вже і не йшло. Телефоном обрізали: «А на що ви розраховували? В поліклініці лишився лише один лікар, він видає довідки про смерть». Запропонований варіант живій Галині Володимирівні не підходив зовсім. Вона з посмішкою розповідає, що реабілітувала руку… плетінням. І кожного дня о 19-й вечора робила ванночки із сіллю. Виходила з підвалу і йшла додому. Навіть під час бомбардувань.

– Зі мною «на ванночки» ходили подруги, вони терпляче чекали в коридорі. На кухню зайти не наважувалися. Чай пили теж у коридорі. Але це був гарний час. Жили разом, як в казці про рукавичку, – зазначає жінка. – Страшно було одного разу дуже. Коли літаки бомбили будівлю ОДА. Ми бігли так і чули, як позаду щось б’ється. Просто влетіли до підвалу, за нами сусіди. Пішли чутки, що розбили майдан Свободи. Багато хто їхав з міста. Сусіди наші виїжджали два чи три рази. Вони не могли навіть потрапити на вокзал. Протовпитися не могли. Люди похилого віку. Ми навіть шуткували по-доброму «друга… третя… спроба людей евакуюватися з Харкова». А в нас ні на хвилину не було думки поїхати. Одна моя кума живе в Німеччині, інша – у Франції. Брат виїхав з Києва на захід України. Всі кликали до себе.

«Чи не могли б ви вийти на роботу?..»

У середині березня подруги, які жили з Галиною Володимирівною, поїхали, а їй зателефонували з Чугуївської лікарні і запропонували повернутися на роботу.

– Вони знали, що в мене рука зламана. Говорять тактично: а чи не могли б ви вийти на роботу? Ви і уявити собі не можете, яка я була рада. Це було щастя! – згадує жінка.

Новин про стан подій у Чугуєві на той момент у ЗМІ було мало, тому Галині Володимирівні здавалося, що там більш-менш тихо. Водій-волонтер, який віз її в перший після лікарняного робочий день, відразу попередив, що їхатимуть довго, але безпечною дорогою.

– Ми знали, що Чугуїв бомбили в перший день, а потім тиша. Тож я і думки не мала, що навколо все окуповане: і Рогань, і Мала та Нова Рогань, інші селища. Я потім уже про це дізналася і зрозуміла, чому закрита дорога Харків – Чугуїв. Цю трасу розстрілювали… – зауважує пані Галина.

З центру Харкова в Чугуїв їхали обхідними шляхами. Дорога, яка зазвичай займає 30 хвилин, тривала 1,5 години. Зруйнований центр міста вражав. 

– 18 березня. Я вперше вийшла з дому. Навіть більше: я вперше вийшла з дому не з 24 лютого, а з 2 січня. До того часу зі зламаною рукою – з машини в поліклініку. І коли побачила по правому і лівому боці розбиті вщент будинки на Сумській – я була в шоці. Тоді ще нічого не прибрали. Руїни… А потім водій-волонтер показував розбитий Чугуїв. Одна справа бачити це в новинах, інша – на власні очі. В Чугуєві було зовсім не тихо, як я чомусь думала… – згадує жінка.

На російських блокпостах породіль не пропускали

За словами Галини Володимирівни, на час її приїзду в Чугуїв з 600 співробітників лікарні лишилося 200. Інші – виїхали. Був час, коли в родильному відділенні працювало всього п’ятеро людей.

– Приїжджаю в Чугуїв і з’ясовую, що неонатологів немає. Взагалі. Всі поїхали ще 24 лютого. А діти є, породіллі ж народжують. Лишилися жителі селищ. По карті дивишся – одне село наше, інше вже в окупації. Щоб народити, дівчата долають російські блокпости. Для мене це було одкровенням. І от приїжджає жінка, яка вже майже народила. І починають до неї: де ж ти була?? Чого сиділа?!! І потім з’ясовується, що вона 4 години тому виїхала з Чкаловського, що перебуває в окупації (відстань – 25 км. – Ред.). Її не пропускали на російських блокпостах. «Швидка» з боку України вже чекала на жінку. А ці наволочі з неї просто знущалися, – обурюється лікарка.

З 18 березня Галина Володимирівна живе в лікарні, лише інколи приїжджає додому в Харків. Частіше – щоб забрати гуманітарну допомогу. Замінити в родильному відділенні її нема кому.

– Дізнавшись, що я в Чугуєві, все харківське оточення почало допомагати, збирало «гуманітарку». Лишали у моїх сусідів. Я приїжджала і забирала. В один з таких моментів водій-волонтер мені говорить: «Ми сьогодні будемо їхати по трасі Харків – Чугуїв». Я побачила десятки згорілих машин. Лише тоді зрозуміла, що якщо не в повному оточенні місто знаходилося, то дві третини Чугуєва були точно по сусідству з окупантами. А дорога, якою мене привезли, – була єдиною до Чугуєва на той час. Уздовж траси згорілі легковики стояли усюди, були підбиті танки. Кожні сто метрів – блокпост. Потім до Чугуєва приїжджала група французьких журналістів – знімали фільм. Знімали цю дорогу. Заднім числом зрозуміла, як мені було «весело» в Чугуєві. Зараз ця траса вже відкрита, – розповідає пані Галина.

Якщо за хлопчиком, то в Чугуїв

У родильному відділенні Чугуївської ЦРЛ наразі народжується в середньому 20 дітей щомісяця. Приблизно стільки ж було і до війни.

– Людей у селах лишилося багато. Вони нікуди не їдуть, у них великі сім’ї і приватні будинки. Вони не лишають усе це. Життя триває. Жителі Чугуєва багато хто поїхав, а села живуть, городи саджають. Навіть Коробочкине і Малинівка, які обстрілюють по кілька разів на день. І Башкирівка. Звідти приїжджають на роди. Із селищ і сіл навколо нема куди більше їхати народжувати. Хто народився? Тут народжуються одні хлопці. Я вже шуткую: якщо за хлопчиком, то до нас, у Чугуїв, – говорить лікарка.

На запитання, чим відрізняються пологи у воєнний та мирний час, пані Галина відповідає просто: роди під час війни лишаються родами, мами лишаються мамами.

– Нічим вони не відрізняються. Єдине – якщо починають бомбити. І ви біжите у бомбосховище. Це вибиває. Не повинні роди проходити в такій обстановці. Це злочин. Жінці треба просто лежати спокійно і народжувати, а не бігати. А коли після кесаревого розтину мамі треба лежати, а тут починають бомбити. Ви ж не підете з нею у бомбосховище, ми перевозимо дівчат до коридорів, кімнат, де немає вікон. Ти йдеш, а вони лежать у коридорах. У темряві. Поруч з ними – діти. Світильники невеличкі, світло ж не можна включати. А якщо тихо – забуваєш, що йде війна. Йдуть роди. І сонце світить. Якось був кесарів розтин під час бомбардування. Вікна дрижать, будівлю хитає. Я дивлюся – хірурги оперують, анестезіолог працює, а що я повинна робити? Схопити дитину і побігти? Немає відчуття екстриму. Все, операцію закінчено, вже можна жартувати. І я питаю: «І як вам?» – «Душевно. Дивимося одне на одного – хоч би пронесло. А руки роблять. Ніхто нікуди не біжить. Техніку не змінюємо, в терміни вкладаємося. Все те ж саме». Міняється зовнішньо – темні коридори, темні палати. Світло лише в туалеті як підсвічування для мами. Я вже і до цього звикла – ходжу з ліхтариком. Руки в мене не опускаються – лише злість і ненависть. Не повинні так діти народжуватися. В темряві і під вибухи, – зауважує Галина Володимирівна.

«Такого не бачила за життя…»

Під час роботи в Чугуївській ЦРЛ виявилося, що, окрім того, що пані Галина тут єдиний неонатолог, у лікарні ще й немає педіатра. Коли до лікарні привезли пораненого 9-місячного малюка, оглядати дитину і надавати медичну допомогу довелося їй.

–  Мене покликали. Привезли малюка. Дитині 9 місяців. Люди їхали на автівці, евакуювалися з одного із селищ під Чугуєвом. Бабуся, дідусь, тато, мама і дитина. Вони наїхали на міну, автівка підірвалася. Бабуся з дідусем загинули відразу. Мати з батьком отримали жахливі осколкові поранення, їх викинуло з автівки. Повз їхали люди, їм здалося, що батьки дитини теж загинули, тому схопили малюка і привезли до лікарні. Просто випадково проїжджали повз. У дитини були численні осколкові поранення. Я такого не бачила ніколи. В нього була типова контузія. Лють. Попалася б мені ця сволота – вбила б!!! Можете уявити, контузія в дитини! Я коли навчалася в інституті, не уявляла, що коли-небудь доведеться ставити такий діагноз 9-місячному малюку. Стан малюка стабілізували. Поранених батьків малого знайшли інші люди і привезли до ЦРЛ. На ранок сім’ю перевели в харківську лікарню. Всі вони вижили, – розповідає жінка.

Радіє доброті людей

Пані Галина зізнається, що сил і наснаги їй додає спілкування з людьми. Пишається колективом, в якому працює.

– Скільки я пізнала хороших людей – це дуже надихає. Які прекрасні волонтери – честь їм і хвала. Мені допомагали всі. Усі мої друзі, хто знав, що я тут, питали, що потрібно. Дуже зачепив момент. Мене покликали на санпропускник військові. Я подумала, що, мабуть, в армію заберуть. Спускаюся, стоять вони кремезні, в повній амуніції. «Ріжки» в них запасні, каски. І вони, відводячи очі, віддають мені памперси і суміші. В частину прислали помилково, а військові привезли за призначенням. Наразі «гуманітарки» вже не так багато, але з труднощами не стикаємося. Навіть більше: під час війни оснащення лікарень стало кращим – дістають таке, що нам і не снилося. Даємо породіллям ще й із собою. Бо мама виписується, а тут і захочеш купити – так нема де. 

Колектив дуже радує. Був момент, коли місяці два тому Чугуїв сильно бомбили і люди почали масово виїжджати. Нас залишилося на певний час – кілька тижнів – я, одна акушерка і одна санітарка. Працювали 24/7. Акушери-гінекологи (їх було декілька) – вони ще мінялися. А ми втрьох працювали близько місяця самі. Я дивилася на них і все думала, які вони молодці. Нашій акушерці Людмилі Борисівні 70 років. Молоді поїхали, а вона лишалася одна, – говорить Галина Дмітрова.

Навіть коли у двох породіль були одночасні пологи – команда встигала.

– Щодо морального стану породіль, то не я їм даю настанови, а мені в них час повчитися. Я говорю, як треба годувати, гуляти з дитиною. Від жодної матері не почула: «Як ви це собі уявляєте? Там бомблять!». У них пріоритет – народилася дитина. І немає різниці – бомблять чи ні. Завдання зробити так, щоб дитина виросла нормальною і здоровою. Немає паніки. Немає розгубленості. Не знаю жодної жінки, яка б хотіла перервати вагітність через війну.
Стосовно народження дітей, то тут нічого не змінилося. Є багатодітні родини. Ми як звикли у місті – 2-3 дитини, інше – то розкіш, щось незвичайне. У нас наразі жінка з Печенігів – шості пологи. Тут цим не здивуєш. П’ятеро дітей – варіант норми. Давні традиції мати великі сім’ї в селах тут збереглися. Дай Боже їм усім здоров’я! – зазначає лікарка.

Галина Володимирівна зізнається, що ніколи не бачила такого єднання, яке сьогодні відбувається в державі. Волонтерів вважає справжніми героями, адже лише з волі душі кожного дня, ризикуючи життям, допомагають людям. 

– Нехай хто що завгодно говорить про цю війну, як вона починалася і як бомбили Харків, але такого єднання, як було в нашому підвалі, – не було ніде. Я три роки тут живу – нікого не знала. А коли познайомилася – була в захваті від цих людей. 
Волонтери – взагалі незнайомі мені люди, але які вони. Чугуїв бомбили нещадно, маршрутки до Харкова скасували, а в моєї близької подруги померла мама. Мені треба було на цей похорон. Просто зупиняється машина – і відвозять. А потім ще й забирають і вертають назад. Я і уявити не могла, що може бути таке в мирний час – люди стали добрішими і чуйнішими. Хоча слово добрішими – простеньке. Вони стали більш відповідальними. І найголовніше – всі ми стали патріотами. Згадайте, як не сприймали мовний закон. А наразі всі намагаються говорити українською мовою. Єдине – дуже дорогою ціною нам це дається, – ділиться Галина Дмітрова.

Про мрію…

– Іноді мені здається, що пережити війну мені допомагає зламана рука, Вона не повертається, як треба, мене це злить і бісить. У мене є домінанта – навчитися розвертати руку. Війна скінчиться, а рука повинна розвернутися. Про що мрію? От про це і мрію. А ще про відпустку. Я поїду на захід України, до всіх своїх подружок, які там, а потім до кум у Францію і Німеччину. І все це за 24 дні. Я впораюся, – додає пані Галина. 

Матеріал створено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу (УАМБ).