«В Ізюмі залишилася наша душа…»: сім’я переселенців мріє про повернення додому

Мирне життя

Вулиця Незалежності – це спальний район Ізюма. Між п’яти- та дев’ятиповерхівками облаштовано затишний міський парк, де щоранку галаслива юрба дітей поспішала до школи № 5. Неподалік зустрічали малечу і три дитячі садки, а дорослих – Ізюмський приладобудівний завод. Поруч з будинком № 47, де жила родина Голиків, функціонувало відділення Служби безпеки України, через дорогу – міський Будинок культури, зовсім поряд був центральний ринок, а там уже й магазинчики та супермаркети. Життя було злагодженим, спокійним та мирним.

Юрій – корінний ізюмчанин, закоханий у місто, де виріс та жив. Він за професією монтажник-висотник металевих та залізобетонних конструкцій, а ще стропальник та газорізальник.

24 лютого чоловік мав їхати до Маріуполя на завод «Азовсталь», де планувалося велике будівництво. Сумки були зібрані, і останню ніч перед війною голова родини провів дійсно «на чемоданах».

Олена багато років працювала помічником вихователя в дитячому садку № 16. Вона обожнювала своїх маленьких вихованців, а ті зі свого боку відповідали їй дитячою безпосередньою любов’ю.

Їхній менший син Богдан готувався стати бакалавром Харківського національного університету радіоелектроніки і дистанційно вчився на четвертому курсі вишу, а старший – Олег уже давно жив у Харкові.

Війна

До Маріуполя Юрію завадила поїхати війна. Літаки зі смертоносною зброєю прилетіли до Ізюма вже в ніч на 25 лютого. 

– Будинок моєї мами знаходиться на вулиці Соборній, тож після нічних бомбардувань я вирішив подивитися, чи він цілий. Ішов вулицями Ізюма і не міг зрозуміти, що взагалі відбувається, – згадує чоловік. – Бачив, як горів п’ятиповерховий будинок, школа № 4, меблевий магазин «Слон» та магазин телефонів «Алло», не було вікон у будівлі пошти та ресторані «Ювілейний». Мамина хата залишилася цілою на той час, а зараз уже й не знаю. 

Під будинком, де жила родина Голиків, було облаштоване справжнє бомбосховище, отже, їм пощастило. Коли оголосили про початок війни, Юрій з чоловіками спустився вниз, і вони змогли разом з комунальниками хоч трохи навести там лад. 

– У голові був повний хаос. Я не розумів, що робити і як захистити сім’ю. Доки працювали магазини, намагався купити якомога більше продуктів харчування, бо надія на швидке завершення конфлікту згасала з кожним виходом на вулицю, – розповідає Юрій. – Я бачив мертвих людей, бачив, як між обстрілами тіла прикопують на клумбах, лише трішки присипаючи мерзлою землею. І нічого не казав дружині та сину, які фактично не виходили за межі двору, бо відчував якою буде реакція. А я на той час ще не вирішив, чи варто виїжджати з міста.

Щоночі прилітав літак і місто бомбили, а ізюмчани сиділи в бомбосховищі, цокаючи зубами і від холоду, і від страху. А зранку знову намагалися вийти з укриттів і придбати щось їстівне. За спогадами Юрія Голика, за цей час були різні випадки і навіть ті, які неприємно вражали, бо дехто з напівзруйнованих магазинів у палаючому місті тягнув морозильні камери, телевізори та якісь меблі…

На початку березня в місті пропала вода, бо був пошкоджений водогін. 6 березня рашисти бомбили завод, улучили в підстанцію, впала високовольтна опора – і частина Ізюма залишилася без світла. Тепла не було вже давно. 9 березня ракета влучила в будинок № 47 по вулиці Незалежності і пошкодила дах, пробивши діру в під’їзді. У квартирі Голиків вилетіли вікна, погнулися двері. Чоловіки якось закрили дірку в даху, перекривши її арматурою та дошками, а знизу підбили плівкою, щоб не дуже протікало. І лише тоді Юрій зрозумів, що треба виїжджати.

Бомбосховище

Власне бомбосховище мало два виходи та складалося з багатьох кімнат, де люди збиралися групами. У кімнаті, де перебували під час бомбардувань Голики, було 17 осіб.

– Спочатку ми знайшли дерев’яний піддон і втрьох сиділи на ньому, потім уже назбирали їх більше та облаштували собі місце для ночівлі. Люди зносили до бомбосховища теплі речі, ковдри, подушки, бо було дуже холодно. Та й ми настягали з дому, що було, – згадує Олена. – У перервах між обстрілами бігали додому, щоб узяти щось поїсти, і я дуже жалкувала, що не напекла коржиків, бо їжі залишалося все менше. Важко згадувати, як ми там виживали, але ми всі дорослі, тож нам було легше. Дітки часто плакали, бо було страшно і темно, коли світло вимкнули. Немовлят возили у візочках, гойдаючи по черзі. А ще закарбувався в пам’яті великий собака, якого залишили господарі. Він дуже боявсь обстрілів, тож ховався біля нас.

Цементні вологі стіни, брудна долівка, вкрита цементним пилом, який піднімався під час будь-якого руху, павутина та пакети зі сміттям. У бомбосховищі був і туалет, але його не підготували, тож сморід розносився скрізь. Аби було трішки тепліше, люди завішували двері ковдрами та клейонками. Дехто приносив із квартир стільці і проводив на них цілу ніч. А вдень кожний намагався пробиратися до своїх квартир. Там було ще холодніше, але ж то був рідний дім.

– Декілька разів у бомбосховище привозили ковбасу з хлібом, печиво, рибу навіть дали один раз. Ми ділили їжу між собою, і по шматочку діставалось усім. Доки було світло, то готували каші, гріли чай, і я навіть борщ встигла зварити. Той борщ, що залишився в каструлі, замерз, але і врятував нас, бо ми на вогнищі його зуміли розігріти і залюбки з’їли. Іноді ловили мережу Інтернету і тоді могли переповісти одне одному новини – це було важливо, – наголошує Олена.

 Про евакуацію населення люди, які ховалися в бомбосховищі, не знали. Вони лише спостерігали, як поступово від’їжджали ті, у кого був власний транспорт чи знайомі з автівками. А ті, хто залишався, не втрачали надію на те, що ось-ось це жахіття закінчиться. 

Дорога в безпеку

Виїхати сім’ї Голиків удалося випадково. 12 березня, коли питання від’їзду на сімейній раді було узгоджено і люди шукали можливості це зробити, побачили недалеко від будинку автобус. Це було їх рятівне коло. Повідомивши про транспорт усіх, хто їх почув, схопили сумки і помчали до автобуса. Втім з їх під’їзду скористалися цим транспортом лише молодий чоловік Максим та 70-річна жінка Аркадіївна, яка в калошах, притуливши до грудей сумочку з документами, теж встигла зайняти місце вже під обстрілами окупантів. 

Їхали в повній тиші, дослухаючись до вибухів та автоматних черг. Супроводжували 22 пасажирів троє військових та медичний працівник.

– Я сидів біля вікна і побачив з мого боку вибух, в автобусі все заскреготіло – і він почав втрачати швидкість. Дивом водій зумів дотягнути вже під обстрілами до блокпоста, де нас почали висаджувати військові, прикриваючи собою. Серед пасажирів була жінка Ірина з великим собакою та багатьма валізами, а ще 85-річна бабуся, яка ледве могла пересуватися. Ірина ніяк не могла витягнути з автобуса пса, тож «впіймала» декілька осколків, собаці перебило ногу, а водія та військового, які утримували двері, поранило. Всі інші перебігли до блокпоста, де нас розсаджували, вкривали, поїли чаєм і допомагали, як могли, хлопці, які стояли на блокпосту. Пораненим надали медичну допомогу, Ірині зашивали руку «по живому», бо не було анестезії – це те, що було на моїх очах. Саме вона і сказала, що бачила, як у наш автобус поцілила міна, і його рознесло на друзки, – розповідає Юрій.

З 18-ї вечора до 4-ї ранку дорослі та діти сиділи в холодному укритті, не знаючи про своє завтра. Зранку військові зупинили «Урал» і знову ж таки під обстрілами завантажили пасажирів автобуса у велику машину. Бабусю в прямому сенсі закинули в кузов. В темряві, нагнувши голови до колін, пасажири виїжджали з Ізюма в невідомість.

Потім був короткий відпочинок у школі населеного пункту Долина, де люди зарядили телефони і випили чаю. І знову в автобусі дорога до Слов’янська.

– Доки ми їхали, я весь час чула гул літака. Військові, які супроводжували нас, наказали нахилити голови до колін. Ми слухалися і думали лише про одне – швидше б все це закінчилося. А виявилось, що попереду ще багато випробувань, – розповідає Олена. – Слов’янськ зустрів постійно виючою сиреною і величезним натовпом людей, які не могли сісти в потяги. Поїзди ще іноді зупинялися, але в них вантажили жінок з дітьми, а я зі своїми чоловіками на таке й не розраховувала. Тож шукали електричку, а з гучномовця повідомили, що рух електропотягів у напрямку Лозової зупинено. Втома і безвихідь брали своє. Хотілося просто десь заховатися або ж прокинутися від цього кошмару. І тут повідомлення: електричка до Лозової приходить на першу колію…

Олена вже не дуже пам’ятає, як їх родина доїхала до Близнюків, як шукали волонтерів, щоб поселили знайомих у Лозовій, самих Голиків родичі чекали в Близнюках. Оговталися вже на вокзалі в Близнюках. Тихо. Спокійно. І назустріч симпатична жінка із запитанням: «А ви знаєте, що вже розпочалася комендантська година?»

– Я не хочу, щоб у моєму житті ще були такі випробування, – наголошує 22-річний Богдан. – Орієнтуючись в інформації, ще до початку воєнних дій я просив батьків почути мене і виїхати з міста заздалегідь, але ніхто мене не слухав. Кинути батьків я не міг, тож зібрав важливі для мене речі і завжди їх носив із собою. Мама намагалася мені створити хоч якийсь комфорт, батько думав, як нас нагодувати, а я мріяв, щоб батьки згодилися просто виїхати з того пекла. 

Найціннішим у людини є її життя, а в бомбосховищі, а потім в автобусі юнак декілька разів з ним прощався. Пізніше він зізнався, що йому було якось прикро, що не встиг досягти того, що задумав, і трішки злився на своїх батьків, які не погодилися з його думкою.

– Зараз ми у відносній безпеці, я пишу дипломну роботу і шукаю можливість заробити грошей. Вірю, що незабаром війна закінчиться. Не маю сумніву в перемозі України і в тому, що своє майбутнє я будуватиму лише тут – на рідній землі, – зазначає Богдан.

Життя без дому

12 березня сім’я Голиків вважає своїм другим днем народження, бо їм дійсно пощастило. Зараз вони внутрішньо переміщені особи – люди, які не мають власного житла, не мають роботи і не знають свого майбутнього. Так, вони отримують гуманітарну допомогу, дякують долі за можливість жити, допомагають родичам по господарству, шукають хоч якусь роботу і… щогодини перевіряють стрічку новин та намагаються додзвонитися до рідних чи знайомих, друзів чи приятелів… до кого-небудь, хто в Ізюмі, хто знає, чи не зруйновано ще їхній будинок. Адже у двокімнатній квартирі на п’ятому поверсі залишилися не лише дорогі серцю речі, там залишилась їхня душа, яка прагне повернутися додому. Нехай напівзруйнованого, замінованого, але РІДНОГО дому.

«Цей проєкт  реалізується в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу (https://ec.europa.eu/info/aid-development-cooperation-fundamental-rights_en). Його зміст є виключною відповідальністю авторів і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій»