Від волонтерства до лав ЗСУ: як «айтішник» з Коротича рятував людей

Перші дні вторгнення

Коли війна прийшла на територію Харківської області, селище Коротич, як і більшість України, зустріло її з напруженням та панічними настроями серед мешканців. Люди не знали, що на них чекає та як узагалі діяти в такій ситуації.

Хоч у Пісочинській громаді, до якої належить Коротичанський старостинський округ, наземні бойові дії не велися, проте війна залишала багато своїх слідів. Магазини закривалися, ліків на складах було недостатньо, чоловіки оббивали пороги військкоматів, частина населення їхала якомога далі від війни. У селищі залишалися люди похилого віку, малозабезпечені, матері з дітьми. Багато людей приїздили до Коротича з Харкова, вважаючи, що тут безпечніше. Проте, російська армія періодично обстрілювала і Коротич ракетами.

– З перших днів ми відразу взяли під контроль мам з дітьми. У них має бути все добре та все найсмачніше. Якщо діти нагодовані, мами будуть спокійними. А це більша частина нашого населення. Тим паче, що до нас дуже багато людей приїхало. У нас зараз зареєстровано понад дві тисячі переселенців, серед яких 165 діток, – розповідає «Слобідському краю» староста Коротичанського округу Наталія Пегарь.

Найбільш активні мешканці Коротича об’єдналися в самооборону в співпраці із селищною радою. Вони виставляли пости, які охороняли в’їзди до населеного пункту, та допомагали тим, хто цього потребує. Це в основному чоловіки, які відвезли свої родини за кордон чи на захід України, а самі повернулися до селища.

Серед них був і місцевий волонтер Тарас Бойчук, який записався до самооборони на третій день повномасштабного вторгнення росії в Україну.

– То був час певного соціального неврозу, коли незрозуміло було звідки підуть танки, попре російська армія. Очікували зі всіх сторін, – характеризує той час Тарас.

Бойчук став волонтером ще на початку повномасштабного вторгнення. У Коротичі виникла гостра потреба дістати інсулін будь-де в найкоротший час, оскільки в селищі залишалося 27 інсулінозалежних людей, а запасів майже не було. Тоді Тарас почав шукати ліки де тільки можна: у різних містах, знайомих, релігійних організаціях. Основну масу вдалося добути в Харківській обласній лікарні в лікаря Смирнова, який буквально під обстрілами продовжував працювати та роздавати інсулін тим, хто цього потребує.

– Тарас один за допомогою волонтерства забезпечив нас інсуліном так, що запасів вистачало ще на місяць, – ділиться Наталія Пегарь.

Евакуація під обстрілами

У перші тижні вторгнення Тарас разом з іншими членами коротичанської самооборони займався вивозом людей з населених пунктів, які обстрілювалися російською армією. Здебільшого це були міста Харків та Дергачі.

У березні російські військові обстріляли Салтівське трамвайне депо та завдали йому значних руйнувань. Під час обстрілів виявилося, що неподалік від депо в церкві переховуються люди, які не можуть звідти ніяк вибратися.

– У когось із селища там були родичі, попросили їх звідти по можливості вивезти. Довелося зробити туди декілька рейсів на своїй машині. Потім туди прорвався наш мікроавтобус, і він усіх, хто залишився, вивіз у Красноград, – згадує Тарас.

Разом з Бойчуком були й інші мешканці Коротича, які разом зі старостатом працювали «в одній упряжці», заради однієї мети. Коли була потреба їхати за деякими продуктами, які в Тарасову машину не вміщалися, він звертався до Владислава, власника більш місткого автомобіля.

– Був випадок, коли я знайшов чотири мішки рису, але треба було їх забрати з Харкова. Тож я звернувся до Влада і кажу йому: «Ну що, поїхали в Харків за рисом?». А він мене питає: «Бомблять?». Відповідаю: «Так, бомблять». «Ну поїхали», – каже. Ми сіли та поїхали. Привезли все і самі залишилися цілими та неушкодженими, – зауважує Тарас.

Іншим разом, коли Тарас вивозив людей із Салтівки, прийшла жінка, якій потрібно було потрапити в Рогань для того, щоб виїхати в район Куп’янська. У той час Рогань сильно обстрілювали.

– Жінка плакала, і ми її повезли разом з пасажирами, які хотіли втекти від небезпеки, але їх довелося піддати ще більшій небезпеці, – ділиться волонтер.

Ліки та харчі

Ще Тарас Бойчук дуже допомагав з ліками людям у старостаті. У громаді залишалося багато людей похилого віку, але не було навіть найпростіших препаратів на кшталт корвалолу, валідолу чи таблеток від тиску. Ці ліки Тарас добував, зв’язуючись зі знайомими у різних містах, співпрацюючи з Міжнародним комітетом Червоного Хреста у Харкові та з іншими волонтерськими організаціями. Знаходив, дзвонив, приїжджав, забирав, відвозив та віддавав лікарям у Коротичанській лікарні.

– Тарас, коли виїжджав по гуманітарну допомогу, по дорозі заїжджав до аптек та просто купував ліки за свої гроші, привозив сюди і роздавав бабусям, – розповідає про діяльність волонтера Наталія Пегарь.

Паралельно займалися і харчовими продуктами. Оскільки магазини всі закриті, було незрозуміло, що люди будуть їсти завтра. Через Інтернет вдавалося знаходити тих, хто в цей час безкоштовно давав продукти. Так, наприклад, декілька разів «Наша Ряба» у Харкові відвантажувала для Пісочинської громади по 500–700 кілограмів курятини. Вантажники працювали навіть під обстрілами. Потім уже коротичанські волонтери привозили вантаж до громади, формували продовольчі набори та роздавали усім, хто цього потребує. Також удалося зв’язатися з фондами та волонтерами, які працюють у західних областях України, та отримували продукти з Європи. Найбільше Коротичу допомогли волонтери з Червонограда Львівської області, які надіслали велику кількість ліків та дитячих товарів.

Найголовніше – діти

Підгузки та дитяче харчування було чи не найголовнішим завданням, яке потрібно було вирішити селищу, оскільки дітей було дуже багато та додалися ще діти переселенців. Цей напрям і був основним у волонтерській діяльності Тараса. Для того, щоб знайти їм усе необхідне, Тарас шукав в Інтернеті сторінки та дописи, де згадувалися волонтери, та починав усім дзвонити з проханням дати селищу Коротич бодай щось. Коли отримував позитивну відповідь від волонтерських організацій та фондів, майже кожну добу один-два рази їздив на своїй автівці забирати допомогу в Харкові та привозив у селище.

Майже повністю проблема була розв’язана, коли до Коротича приїхала вищезгадана вантажівка з Червонограда.

– Коли розвантажили фуру біля школи, ми зрозуміли, як багато нам надіслали. Наш старостат навіть ділився з іншими містами та селищами, де таких товарів не було, наприклад, з Пісочином та іншими, – розповідає Бойчук.

До Коротича приїхало дуже багато іграшок, які волонтери разом зі старостою селища дарували дітям.

– У дітей, які бачили іграшку, відразу починають сяяти очі. І це дуже приємно, бо до цього ми майже увесь час бачили їх дуже наляканими, – говорить Коротичанська староста.

Волонтери разом із старостою підтримували наших захисників не тільки добрим словом, але й ділом. Вони готували та відвозили на блокпости їжу, засоби гігієни, речі, організовували зони обігріву, оскільки на початку березня вдарили морози. Поки хлопцям ще не підвезли все необхідне для життєзабезпечення, коротичанські волонтери знаходили на заході України спальники та оперативно доставляли їх військовим, а прості місцеві жителі приносили для захисників консервацію та теплі речі.

Ще один, не менш важливий, напрям діяльності у громаді взяла на себе староста Коротичанського округу Наталія Пегарь. З перших днів вона робила все для того, щоб угамувати панічні настрої серед місцевих мешканців.

– 24 лютого ми всі вийшли на роботу, до нас приходили перелякані люди, а ми намагалися з ними спілкуватися та хоч якось заспокоювати. Потім уже створювали чати у месенджерах, де об’єднували жителів громади. Цілі ночі йшли на те, щоб спілкуватися з ними та заспокоювати їх, – розповідає Пегарь.

Також для цього вона підтримувала життєдіяльність старостату. Навіть коли фактично зупинило свою діяльність комунальне підприємство, яке займалося вивезенням сміття, то старостату доводилося самостійно його вивозити. Для цього було залучено трактор та чотири людини, які погодилися працювати. Крім того, продовжували прибирати вулиці та взимку чистити сніг вчасно, щоб люди не нервували і розуміли, що життя продовжується.

Волонтерство через телефон

Коли почалася третя хвиля мобілізації, приблизно 10 квітня, Тарас Бойчук поїхав до військкомату та вступив до лав ЗСУ. Проте, займатися волонтерством він не перестав.

– Я став займатися тим самим, що і раніше, тільки тепер у самій армії. Як тільки я прибув у підрозділ, виявилося, що деяких речей там не вистачає. Наприклад, через великий набір військових, на складі не вистачало змінних футболок. Зрозуміло, що люди в «секондах» купували хто що міг, але цього було замало. А мені пощастило отримати змінні футболки, схожі на уставні, майже для всіх, – розповідає волонтер-військовослужбовець.

Така сама проблема була і з головними уборами. Тарас знайшов волонтерів у Дніпрі та на заході України, які пошили речі для військових і безкоштовно надіслали.

Також для військового автомобільного парку купували свічки запалювання, броньовані проводи та деякі запчастини, які армія спокійно могла закупити, але на це б могло піти дуже багато часу. Проблема в тому, що вони потрібні тут і зараз. Окрім цього, необхідні були звичайні проводи, модеми для організації резервного зв’язку, роутери. Усе це Тарас діставав через дружніх «айтішників» та завдяки зборам, які організовував у соціальній мережі Фейсбук. Люди читали, надсилали гроші, а на ці гроші Бойчук з побратимами купували все  необхідне.

За час волонтерства в Коротичі у Бойчука зібралося доволі багато зв’язків, тому він також допомагав іншим військовим підрозділам ЗСУ.

– Люди говорили, що у певному районі на передовій стоїть такий-то підрозділ і їм потрібне щось важливе, наприклад, їжа та вода. Тож я дзвонив волонтерам, які займаються продуктами, та шукав тих, хто зможе відвезти ці продукти на фронт. Таке от волонтерство через телефон в армії, – зазначає Тарас Бойчук.

Навіть на службі в збройних силах волонтер-армієць не забував про селище, яке для нього вже стало повністю своїм. Як і старостат не залишає Тараса та інших місцевих волонтерів сам на сам з проблемами. Коли комусь з них потрібна допомога, Наталія Пегарь намагалася знайти все необхідне та надіслати захисникам або підтримати вояків морально. Наприклад, навістити поранених у госпіталі.

– Ми кожного дня зранку надсилаємо одне одному плюсики, що все в порядку. Як отримую від хлопців ці плюсики, відразу усмішка з’являється на обличчі та день спокійно можна жити далі. А як інакше? Усі наші. Усі рідні, – зауважує Коротичанська староста.

Але найголовніша підтримка для українських захисників – це розуміння, що їх родини у безпеці та мають усе необхідне. Підтримкою сімей військових також займається старостат.

– Ми розуміємо, якщо пішов служити син чи батько, то сім’ї важко. З початку мобілізації в нас таких людей з родин військових було 27, потім уже 42, зараз за 65. Ми намагаємося хоча б кожні 10 днів їздити до них і привозити те, що в нас є. Це для того, щоб вони знали, що ми є, ми допомагаємо та висловлюємо вдячність, що у них такі сини чи чоловіки, – каже Пегарь.

«Це мої люди. Жахливо, якщо вони почнуть помирати»

Тарас Бойчук розповів «Слобідському краю», чому вирішив зайнятися волонтерством. Хоча він і народився в Куп’янську, який нині окупований російською армією, та згодом переїхав вчитися в Харків, але дійсно рідним для нього став Коротич.

– Вони ж усі мої рідні. Це мої кущі, мої дерева, мої люди. Жахливо, якщо вони почнуть помирати від нестачі їжі, ліків чи чого-небудь, – пояснює Тарас.

Також він наголошує на тому, що кинув би займатися волонтерством, якби в нього нічого не виходило. Тоді немає сенсу. Але Тарас відчув, що він приносить користь і може врятувати людей.

До війни він вчився в Харківській академії культури, викладав у школі історію права та писав дисертацію, проте не закінчив через те, що на аспірантську стипендію неможливо було прогодувати родину. Необхідно, щоб хтось міг утримувати його принаймні 5 років, поки він займається дослідженням. Тому вирішив перекваліфікуватися. Він цікавився комп’ютерами, і пішов спочатку працювати охоронцем в інтернет-клубі, потім системним адміністратором. Так вийшло, що Тарас мав багато справ з Інтернетом, тому перед війною він декілька років займався просуванням сайтів та працював у Коротичі інтернет-провайдером. Майже всім мешканцям Коротича саме Бойчук проводив Інтернет до будинків.

Волонтери – гола мішень

Після того, як війна звалилася на українців, Тарас не зміг полишити їх сам на сам з бідою та бути байдужим. І це стосується не тільки його вже рідного Коротича, але й інших населених пунктів.

Був випадок, коли волонтери у Коротичі збирали гуманітарну допомогу в окуповане селище Шевченкове. В основному це були підгузки, дитяче харчування та речі першої потреби. Проблема полягала в тому, що пряма дорога до Шевченкового недоступна. Там знаходяться російські блокпости, які ніколи б не пропустили гуманітарну допомогу. Проте, були люди, які знали об’їзні маршрути, щоб не натрапити на патрулі окупантів. Тоді був один чоловік, який періодично їздив через лінію розмежування та на зворотному шляху брав гуманітарну допомогу і віз до Шевченкового, попри небезпеку, яка на нього чекала.

– Його могли зупинити… Все що завгодно могли зробити, а він віз! В останній день, коли ще можна було проїхати до Шевченкового, було два варіанти: відправити через нього чи через інших хлопців. Оскільки цей чоловік їхав раніше, завантажили до нього в автівку, і він успішно довіз. Але наступна машина, яка їхала пізніше, не доїхала. Росіяни замінували дорогу, і ті хлопці підірвалися, – згадує Тарас.

Порівнюючи свою службу в лавах ЗСУ та волонтерську діяльність, Тарас Бойчук дійшов висновку, що насправді бути волонтером, який їздить до лінії фронту, значно небезпечніше, аніж військовим. Це потребує більшої рішучості, оскільки у військових є зброя, бронежилети та каски, а у волонтерів цього немає.

– Волонтер – це гола мішень, яку можуть з будь-яких кущів обстріляти і їм за це нічого не буде. Тому хлопці, які возять ЗСУшникам чи в окуповані райони їжу та воду, – вони справжні герої, – розмірковує Бойчук.

Коротич сьогодні

Життя в Коротичі продовжується завдяки спільним зусиллям волонтерів та місцевої влади. Зараз у селищі садять клумби з квітами, косять траву, рубають гілки. Магазини у громаді працюють та забезпечені продуктами, запасу ліків вистачає ще на деякий час. Люди нарешті заспокоїлися та продовжують працювати.

Майже кожного дня у громаді централізовано видають гуманітарну допомогу від селищної ради, яку розвозять по локаціях у Пісочині, Березівці та, звісно, Коротичі. З 22 червня гуманітарну допомогу отримують люди, старші за 50 років. Завжди до пакунків кладуть свіжий хліб.

– Якщо щось десь знайдемо з продуктів – усе роздаємо. Але будьте упевнені, що щось ми обов’язково знайдемо та допоможемо нашим людям. У нас все дійсно працює, як годинник, – підсумовує староста Коротичанського округу.