Молодь Циркунів про окупацію, фейки та нові виклики

Журналістка «Слобідського краю» Ксенія Карпенко: Добрий день, сьогодні ми в черговий раз будемо говорити про медіаграмотність. Цього разу з представниками молоді із Циркунівської громади – це Оксана та Руслан. Також з нами керівник Харківського клубу медіаграмотності Максим Корнієнко. Давайте почнемо з того, що ви представитесь і розкажете трошки про себе: чим ви займалися, чи були ви під окупацією, коли Циркунівська громада була окупована, як це загалом вплинуло на вас та людей у громаді, ви ж усе-таки там проживаєте, спілкуєтеся з людьми, що кажуть, які чутки ходять зараз, загальну інформацію.

Представник Циркунівської молоді Руслан: Мене звати Руслан, я є головою молодіжної ради та є головою громадської організації. Під окупацією я не був, була моя сім'я, яка жила і живе зараз у Циркунах. Так, на людей це вплинуло. На кожного по-різному вплинуло, бо в кожної родини є різні ситуації, які проходили в момент окупації. До когось приходили, забирали їхніх синів, батьків, узагалі чоловіків забирали. В когось зруйновані будинки за час окупації, хтось виїздив за межі країни. Вся інформація йшла тільки від тієї сторони, що країна впала. Мої батьки дзвонили, коли мали декілька хвилин, це бувало раз у три, раз у чотири дні, щоб зрозуміти, чи все добре, чи ні. І я пам'ятаю, мені мама дзвонить і каже: «Це правда, що країни більше немає?». Я кажу: все добре, ми в Харкові, ми тут, ми чекаємо, поки вас звільнять. Так вийшло, що з моєю сім'єю потрібно було трішки від Харкова від'їхати, а батьки залишалися під окупацією, ми періодично зідзвонювалися, щоб хоч якось розуміти, що з ними все добре. І їм доходили чутки, і військові з тієї сторони завжди кричали, що все, України більше немає, владу вже захопили, два-три дні – і все буде під росією. Але, дякуючи нашим військовим, все-таки Україна є і Україна живе.

Ксенія Карпенко: Але в той момент люди все-таки, вони вірили цим чуткам?

Руслан: Більшість так, бо деякі люди все ж таки були більш прихильниками росії. Деякі і туди поїхали, і там зараз живуть. Ті люди, які залишилися в окупації і після окупації, це є ті люди, які дійсно хочуть жити в Україні.

Представниця Циркунівської молоді Оксана: Мене звати Оксана, я в Циркунах є волонтером, також я представниця молодіжної ради. Волонтерством займаюся у вільний від роботи час, сама я працюю в лікарні. І потім приїжджаю і допомагаю Циркунівській громаді. В окупації спочатку так я була, потім десь, може, за місяць до деокупації я виїхала. Коли тільки зайшли наші "сусіди", вони не повірили, що вони взагалі в селі. Тобто вони вже думали: ми молодці, ми взяли Харків, тут асфальт лежить, ви гляньте, які магазини. Ми кажемо: ні, ви в селі. Вони: в сенсі ми в селі, тут асфальт лежить. Таке було. Перші два дні зв'язок був, потім його треба було шукати. Треба було залізти на якусь висоту, хто куди, хто на дахи будинку залазив, хто на машини, щоб хоч якось зв'язатися з рідними, близькими. Мої батьки були на Салтівці, ми перебували в Циркунах. Так, ходили чутки, що вже Харків не наш, але, коли ми вже зв'язалися з батьками, ми спитали: а у вас все добре, Харків ще Україна? Вони кажуть: так. Здебільшого це були плітки з боку росії, що вони вже такі молодці, за три дні взяли Харків.

Ксенія Карпенко: Хоча такого не було, але багато хто вірив, особливо старшого віку, я так розумію.

Оксана: Так, більше вірили люди похилого віку, бо в них не було зв'язку, у них не було, знаєте, ресурсів, звідки можна взнати інформацію.  Бо з початку війни люди дуже були налякані, ніхто не розумів, що їм робити, куди їм бігти, хтось, у кого були малі дітки, хто дуже боявся, спочатку почали виїжджати. Виїжджали в перший день окупації, ще можна було виїхати якось до Харкова, але це були якісь «рандомні» машини. От одна машина виїхала, все добре, наступна машина виїхала, а росіяни її взяли і розстріляли. Таке теж було. Але можна було виїхати, може, першу добу десь, потім вже ні.

Потім тільки вже через територію росії. Хто виїхав, ну, там, так-от правильно пан Руслан сказав, що так, люди там частково залишились, але більше молоді з дітками поїхало в Європу. І живуть в Європі.

Керівник Харківського клубу медіаграмотності Максим Корнієнко: Чи були випадки такі, що молодь через якийсь час окупації перейшла на бік окупантів і фактично скоювала диверсії відносно українців та українських військ? 

Оксана: На жаль, була така молодь, яка стала на бік агресора. Потім вони виїхали в росію, залишились там жити. І також, на жаль, є випадки, що ця молодь, яка виїхала з батьками, вона пішла воювати проти України. Також були такі випадки.

Максим Корнієнко: На сьогоднішній час, звісно, потрібно працювати з людьми, не нав'язуючи їм якусь нашу інформацію, з ними просто потрібно розмовляти, доводити. Інколи це абсурд, який їм вливають у мозок, хто б це не був. Те, що ми почули від молоді, ми розуміємо, що частина знаходиться в російській федерації. Що вони туди їм, родичам, передають в Україну, ми не знаємо. І як воно на них діє, як на українців, теж не знаємо. Тому в цьому випадку це найважчі будуть кейси і для людей, які займаються протидією дезінформації, і для спецслужб наших.

Ксенія Карпенко: Оксано, Руслане, в мене запитання щодо новин, які ви споживаєте. Це Телеграм, Фейсбук, Інстаграм чи, можливо, сайти новинні, чи все читаєте? Як ви відрізняєте, де правда, де фейк?

Оксана: Скажу чесно, я новини дуже рідко читаю. Це, як правило, в мене Інстаграм, потім Телеграм, тільки деякі канали, які я можу почитати, бо розумію, що зараз дуже багато фейків. І щоб усьому вірити, такого мало.

Ксенія Карпенко: У нас зараз такий час, що ти хочеш – не хочеш, але новини, що б ти не відкрив, вони скрізь. В Україні війна, це зрозуміло. Можливо, ви влаштовували собі такий детокс від новин на кілька днів, на тиждень: не буду нічого читати, ніякої інформації? 

Оксана: Так, у мене таке дуже часто, бо розумієш, відкриваєш стрічку Інстаграму, купа новин там: там окупували, там звільнили, там десь якісь новини політичного характеру. Дивишся, ну в сенсі? Все, більше не буду читати і більше заходити не буду. Таке буває. І дуже часто буває.

Ксенія Карпенко: Допомагає для свідомості?

Оксана: Так. У мене, знаєте, на роботі, це в лікарні, я приходжу на роботу, і мені новини читати не треба, бо мені, як правило, бабусі щось розказують, наші пацієнти.

Ксенія Карпенко: А що розказують зазвичай, що вони читають, що їм подобається?

Оксана: Більше політичні ресурси. Це типу: голова якоїсь адміністрації сказав, що завтра закінчиться війна, як ви думаєте, вона завтра закінчиться чи ні? Такі питання бували, вони там між собою балакають. Завжди, коли приліт десь, вони обов'язково там подивляться, почитають, підуть там своїм подругам по палаті розкажуть. Або політичні. Дуже багато політичних.

Ксенія Карпенко: Вони більше довіряють тому, що вони читають?

Оксана: Так, вони повністю вірять. Вони повністю вірять тому, що вони читають. Де вони беруть цю інформацію, не знаю. Але от дивишся в телефоні, ідеш по відділу, і сидять такі в телефоні: а от там сказав, я читала, я там сказав, депутат там сказав, хтось міський, ну типу там то-то і то-то.

Ксенія Карпенко: Тобто, якщо інформація написана десь, то вона достовірна для них?

Оксана: Для них так.

Ксенія Карпенко: А говорили з ними, розказували, можливо, про те, що не завжди треба вірити, перевіряти інформацію?

Оксана: Розумієте, люди похилого віку, їх тяжко переконати в чомусь. От вони прочитали, значить, ми в це повірили. Іншого немає. От у них є, знаєте, як-от ми прочитали, значить, воно так і є. Немає нічого, ну, чогось іншого. От вони прочитали, повірили всьому, і є так ті люди, які кажуть, ні, та не може бути таке. От у мене там син-військовослужбовець мені казав інакше. Ні, а тут написали, значить, воно так і є. 

Ксенія Карпенко: У вас є, можливо, родичі літнього віку, знайомі, з якими ви спілкуєтеся, з якими ви от проводили оці бесіді, знаєте, що треба перевірити офіційне джерело, там розказати оцей алгоритм дій? 

Оксана: Ну в мене є бабуся, яка також читає новини. От, ой, а мені там сказали, що вже там у кінці тижня війна закінчиться. Це от було буквально нещодавно питання, якраз коли були засідання щодо підписання мирного договору. Я кажу, бабусю, ну тобі написали, що так воно буде, але цього не буде. Не може війна закінчитися клацанням пальця, на раз-два. Мені сказали, я прочитала, там написано, значить, воно так і буде. Люди ж просто так не напишуть. Тобто її важко переконати, що воно не так.

Ксенія Карпенко: А оці знаєте картинки, зазвичай їх у Фейсбуці постять, там, де «ніхто не привітав з Днем народження», бійці зі сльозами на обличчі. Ти на них дивишся, ну це видно, що це ШІ зробив, і під ним потім, що жахає, це кількість лайків і кількість коментарів. І це зазвичай, коли ти відкриєш ті коментарі, це якісь жіночки, може, 60 років, можливо, і старші, є й навіть молодші. В мене, наприклад, я чомусь здивувалася, тому що моя викладачка, яку я вважала людиною з критичним мисленням, вона це постила. Тобто з таким стикаєтеся? Можливо, бабуся ваша таке любить постити, читати? 

Оксана: Ні, в мене бабуся, слава Богу, нічого не постить, вона тільки читає. Я так не стикалася, але думаю, що це більше вони тиснуть на психіку людей, щоб показати, от захисник-військовий, якого не привітали з днем народження, і щоб люди думали, що не повинно так бути, і взяти на жалість надавити. 

Ксенія Карпенко: Молодь, я так розумію, у вас не тільки спілкується, молодь, мабуть, і читає, як себе захистити в інтернеті, тобто на що не вестися. Зараз вже дуже багато цих різних інформацій і програм про те, як не вестися на фейки, як не стати жертвою маніпуляції. Тобто можна реально говорити, що молодь у нас свідома?

Оксана: Так, звісно, бо є дуже багато ресурсів, які свідчать про фейк, і є дуже багато ресурсів, через які можна в принципі перевірити, дійсно це фейк чи ні. Або отримати інформацію через ті ж соціальні мережі інтернету, як можна захиститись, як правильно діяти в тій чи іншій ситуації, і що може бути далі, які можуть бути наслідки цьому всьому.

Ксенія Карпенко: Ви особисто одразу відкриваєте у Фейсбук стрічку, ніхто не привітав, давайте подякуємо, ще щось таке. Ви одразу бачите, що це фейк, ШІ?  

Оксана: В Інстаграмі, якщо я знаю людину, яка виставила дуже плачевний, поганий пост, я розумію, що щось трапилось, я їй особисто, якщо я цю людину знаю, подзвоню або напишу їй, спитаю, що трапилось, і тільки тоді я підтримаю або не підтримаю цей пост. Якщо мені там подруга, знайомий, ті, кого я знаю, кажуть, та ні, мене «зламали», відповідно, що я на цей пост навіть і уваги не зверну, бо ці всі пости, які стосовно Інстаграму, ми, мене в друзях, ми одне одного знаємо. Якщо там якісь ідуть посилання або якісь там повідомлення від тих людей, яких я не знаю, я навіть їх не відкриваю.

Руслан: Нам мешканка Циркунів написала, особисто мені, що дуже просять викласти пост про те, що чоловіка ранило, що йому потрібна допомога. Спочатку якось не було зрозуміло, звідки цей пост, хто це зробив, чи правдива ця інформація. Ми якось через місцевих, через адміністрацію почали поступово дізнаватися, чи дійсно це так. І коли вже поспілкувавшись з колом людей, що дійсно ця інформація така є, що людині потрібна допомога, що потрібно там зібрати кошти, ми допомогли з викладанням даного посту на офіційні сторінки для того, щоб як і мешканці Циркунів, так і люди, які небайдужі, змогли допомогти цьому чоловіку. Тобто, комунікуючи з людьми, ми дізнались, що це є правдива інформація. І таке буває.

Ксенія Карпенко: Часто до вас звертаються по допомогу? 

Руслан: Не дуже часто, але таке буває.

Ксенія Карпенко: Який алгоритм ваших дій, як ви там перевіряєте?

Руслан: Ми намагаємося знайти, бо всі ж розуміють, що може бути фейк, що хтось намагається таким чином заробити якісь собі кошти. А це під час війни не дотично.

Ксенія Карпенко: Руслане, а ви яку інформацію читаєте, звідки, Телеграм, Фейсбук, що це, і як часто натрапляєте на фейки? 

Руслан: Судячи зі всього, молодь, мабуть, зараз із Фейсбуком не дуже працює. Зараз, у момент війни, люди, мабуть, більше стали читати це Телеграм. Хтось, читаючи різні джерела, для себе визначає, з яких джерел більш правдивої інформації, тому він їй довіряє. Можливо, він заходить на якісь сайти, де більш офіційна інформація викладається. Може, вони звідти щось прочитали, потім у телеграм-каналі якомусь прочитали, розуміють, що там викладається більш правдива інформація.  

Ксенія Карпенко: Максиме, розкажіть нам про телеграм-канали, вони зараз стали зручним джерелом інформації, бо це стисло, ти відкрив, прочитав основне те, що потрібно. Як усе ж таки вибрати телеграм-канал, якому можна довіряти? Не називаючи телеграм-канали, а щоб людина вас послухала і зрозуміла.

Максим Корнієнко: Довіряти жодному телеграм-каналу неможливо, і це правда. Бо інколи ти читаєш новину, і вона здається правдива, але ми повинні розуміти, що в цій правді буває трохи правильної маніпуляції. Тому довіряти нікому не можна, навіть офіційним сайтам дуже часто. Тут питання в тому, наскільки ми готові перевіряти в різних джерелах цю інформацію. Бо телеграм-канали, особливо ті, які дуже часто здаються правдивими, інколи готують такий грунт для того, щоб потім потихеньку-потихеньку вливати людям ту інформацію, яку зручно. Вона не завжди є фейкова. Вона буває частково правдива або в правильному напрямку спрямована для того, щоб була довіра. Знаєте, коли можна писати 10 правдивих новин і одну трошечки неправдиву, і дуже довіряєш, бо в це віриш. Тому потрібно чітко перевірити, як мінімум, у 3-4 джерелах, а краще знайти першоджерело. Тому тільки так. При цьому треба ще зрозуміти, що телеграм-канали, ми ніколи не дізнаємося, хто за ними стоїть. Навіть найкращі телеграм-канали є офіційний малюнок обличчя, а є тим, хто це сплачує. І в Україні їх дуже багато. Молодь в інсті сидить дуже багато, в TikTok сидить дуже багато. І там новин в самому Instagram дуже мало, коли ми гортаємо стрічку, не тих постів, які викладають наші знайомі. А якщо просто подивитися самі плейлисти, які нам пропонує інста. Instagram це класно, але вона класна, можливо, більше для підлітків, там просто розважальний контент. Для людей більш дорослих, мені здається, що там вже інформація трохи застаріла. Facebook – він завжди вважався такий для дорослих і більше людей, які отримують інформацію від першоджерела. Бо ми знаємо, що там сидить більшість представників і влади, і міжнародні, і це інколи дає можливість побачити різну інформацію. І погляди різних людей. Молодь, серед якої ми проводили дослідження, це  Instagram, TikTok і фактично Телега. Там вони сидять 24/7, і там вони знаходять собі друзів, фейкових друзів, і їм там здається, це така бульбашка родини, бульбашка соціуму. І це правда. І звідти неможливо забрати. Вони інколи друзів в обличчя не знають, може, тільки по фотографії.

Ксенія Карпенко: До речі, а у вас у Циркунах молодь де збирається, є місця для них, де можна займатися спортом, щось іще там, можливо? 

Руслан: На даний час немає, бо у нас така ситуація, що ми не можемо зараз збирати людей. Якщо це до військових дій, то люди збиралися, у нас є центр Циркунів, де завжди молодь збиралася, вони як групами ділилися і кожен поміж собою спілкувався. Зараз це трішки змінилося. Більше люди ті, які молодші, 17-18, навіть і 20 років, вони більше зараз спілкуються, мабуть, це Телеграм, Інстаграм – кому що більше доречно. Ми ще з тих людей, спілкуємося з компаніями. Ми збираємось, ми спілкуємося. Але навіть зараз уже в ТікТок і нас туди затягує потрошку, що деякі в компаніях сидять, дістали телефон, там щось гортають. Телеграм і ТікТок – зараз поглинає людей туди дуже сильно.

Ксенія Карпенко: Я знаю, що одна із цілей вашої «молодіжки», щоб люди все ж таки поверталися. Скажіть, будь ласка, як зараз з цим? Бо, дивіться, навіть зі знайомими спілкуюся, які виїхали на Захід України. Вони кажуть: так хочеться повернутися до Харкова, дуже хочеться. Але страшно, у вас же там прильоти постійні. Я ж читаю і Фейсбук, і Телеграм, і вони кажуть, що взагалі Харків скоро захоплять, мабуть, ми ще посидимо, не будемо їхати поки що. Як у вас з цим? Ви відбудовуєте дуже багато, залучаєте благодійні організації, самі дуже багато робите. Люди на це дивляться. Вони все ж таки повертаються? 

Руслан: Ну, дивіться, кожен для себе розуміє це по-різному. Якщо брати людей тільки за кордоном, ті взагалі бояться сюди приїздити, бо тут усе війна, кожен день обстріли. Ті, хто знаходиться ще ближче, ну, з кожним кроком, якщо так рахувати людей, ті, хто знаходиться все ближче і ближче, хтось приїде раз на пів року, подивиться, який стан Циркунів, і що взагалі відбувається. Хтось приїздить раз на місяць. Ті, хто знаходиться в Харкові, живе, вони кожні вихідні приїжджають, або приїжджають туди, якщо тепла пора року, там живуть тоді. Оскільки зараз зимовий період у нас, то люди, мабуть, трошки від'їхали до Харкова, бо хтось не може зараз сплатити опалення і прожити в Циркунах. Комусь комфортніше в Харкові прожити. Тобто, ну, це складно, бо ми намагаємось людей привернути, сказати, що в Циркунах усе ж таки є життя, ми працюємо для того, щоб у людей не було потреби в опаленні, не було потреб гуманітарної допомоги. Тобто ми залучаємо як можна більше організацій для того, щоб наші люди, які живуть в Циркунівській громаді, вони завжди отримували необхідні для них речі.

Ксенія Карпенко: Я дякую вам дуже за розмову, раді були з вами поговорити. Дивіться нас, підписуйтеся, дякуємо!  

Нагадаємо, воєнний час інформація стала одним із ключових елементів безпеки, але водночас зростає і кількість інформаційних загроз. Російські спецслужби продовжують спроби вербування українців через соціальні мережі, і дедалі частіше в групі ризику опиняються діти та підлітки, особливо у прикордонних областях, зокрема на Харківщині.