Як працівниця Харківської держадміністрації допомагає Південній громаді вистояти

Батьки не повинні ховати дітей, це порушує закони буття

24 лютого Наталя прокинулася о пів на п’яту від дзвінка друзів: почалася війна. В голові це не вкладалося. Не вірилося. На автоматі зібралася і як зазвичай поїхала на 8 годину на роботу – в Департамент фінансів Харківської обласної державної адміністрації. Донька, яка на той момент навчалася в останньому класі загальноосвітньої школи, залишилася вдома. 
Маршрут був звичним – з Південного повернути на Київську трасу. Там стає зрозуміло – в місто вона їде одна. По сусідній смузі назустріч тягнуться колони, кілометрові черги автівок, що виїжджають. Шок… 
Вертатися назад не було навіть у думці. Розуміла єдине: треба сконцентруватися і не піддаватися паніці, їхати в департамент, допомагати готувати та рятувати документацію. На роботі колектив вийшов лише частково: багато хто прийняв рішення виїхати з міста.

Читайте також: Такий один на всю громаду: волонтер з Барвінкового рятує кинутих тварин та допомагає людям

– Остаточне розуміння, наскільки безжальна ця війна, прийшло за кілька днів: коли в будівлю ХОДА ворог поцілив ракетою. Загинули діти моїх співробітників, які приходили туди волонтерити. Це були перші втрати на цій війні серед безпосереднього кола мого спілкування. Зовсім юні хлопчики та дівчатка, вони так хотіли світлого майбутнього для України. Діти, які зростали на очах... Незгасимий біль… Батьки не повинні ховати дітей, це порушує закони буття, – ділиться Наталя Меуш.
За два тижні після тих трагічних подій жінка прийме рішення вивезти доньку на захід країни, після чого з її рідною сестрою і племінницею дівчинка виїде в Німеччину. Наталя лишиться вдома, на землі, де народилася, росла і жила – в Південному. На питання «Чому?» відверто скаже: «Це частина мене, я себе зрадити не можу. Не лише за назвою, я за покликом – державний службовець. У душі. Все життя на держслужбі, весь мій життєвий шлях – робота з людьми. Понад 23 роки вже». 

Стояли на морозі та роздавали гуманітарну допомогу

У перший же день війни ХОДА стала військовою адміністрацією, співробітників перевели на дистанційну роботу. Ще через чотири дні Наталя прийняла рішення активно включитися і допомагати рідній громаді – адже очільника Південної ТГ узяли під варту і висунули йому звинувачення. 
– Полиці магазинів були пусті. Харчів ставало все менше. Купити ліки було неможливо – аптеки зачинені. Треба було терміново діяти, щось вирішувати, – розповідає Наталя. – Ми об’єдналися з іншими представниками громади і почали організовувати допомогу для мешканців. Нас підтримали депутати, благодійники, жителі. До нас приєднувалося все більше незнайомих людей. Допомоги потребували всі: і місцеві жителі, і вимушено переміщені особи. Спочатку кожен день ми їздили вулицями та розвозили «гуманітарку». Потім просто зупинялися біля житлових будинків і з машин роздавали людям у чергах. Стояли в морози й дощ. Залучали ще волонтерів, розширювали мережу вуличної роздачі, почали надавати адресну допомогу. 

Маючи великий досвід роботи на державній службі, Наталя Меуш добре розуміла роль влади на місцях під час війни.
– Я попросила взяти мене до виконавчого комітету Південної ТГ. У часи воєнного стану на державному рівні було прийнято, що виконавчий комітет може приймати рішення замість ради. Як член виконкому я почала допомагати вирішувати більш нагальні потреби життєдіяльності громади. Але найскладніше було забезпечувати людей не матеріальними речами, а підтримувати морально, – зазначає жінка.

Читайте також: Від волонтерства до лав ЗСУ: як «айтішник» з Коротича рятував людей

В очах деяких містян не було навіть маленької життєвої іскорки. Проте, доводилося тримати свій бойовий дух, підбадьорювати рідних і близьких. Дуже часто посадових осіб звинувачують у жорстокосерді, «нечистоплотному» ставленні до роботи. Різні люди зустрілися і Наталі. В свідомості багатьох є образ людини-машини, до якої звертаються. Боялася втратити мотивацію. Рятували ті, хто був вдячний. Їх було більше, вони заряджали вірою.

Найскладніше завдання – знайти спецтехніку

У перші ж дні війни в громаді з’явилися переселенці. Люди тікали без нічого. В кращому випадку – маленький рюкзачок. І таких дуже багато. Під обстрілами не було коли думати. Хапали документи і бігли. Більшість – з дітками. Коли вони розповідали свої історії, Наталі ставало моторошно. В кожній – зламана доля і відчайдушний біль. Волонтери працювали 24/7. 
Сьогодні в громаді, в якій проживало 15 тисяч людей, – близько 5 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Це люди з тимчасово окупованих територій та територій, де ведуться активні бойові дії. Географія широка: райони міста Харкова, Дергачі, Липці, Циркуни. Також тут свій прихисток знайшли жителі Донецької та Луганської областей.
Процеси надання допомоги стали більш впорядкованими: були сформовані списки на щотижневі потреби і черговість надання. 

– Ми були першою громадою в області, яка забезпечила виконання програми, яку в народі називають «пакунок Президента». Швидко знайшли транспорт, людей. Дуже допомагало, що по державній службі в мене багато друзів і колег. Саме людські відносини і виручали. Завжди виручали. Коли я в перші дні почала звертатися до всіх своїх знайомих, з ким хоч коли-небудь працювала, всі, абсолютно всі відгукувалися – хто борошно давав, хто цукор, хто крупи чи масло, – розповідає Наталя. 

Читайте також: Як знання агрономії та ютуб-канал допомагають науковцю волонтерити 

До допомоги громаді змогли долучити й інші держави: Німеччину та Польщу. Найскладніший волонтерський запит був на спеціальну техніку. Здавалося знайти і доставити автівки в Харківський район області – дуже складне завдання. Впоралися і з ним: на балансі служб з’явилися дві карети швидкої допомоги і два пожежні автомобілі. 
– Для члена нашої команди – екс-голови Харківської районної ради Михайла Третяка це було справою честі. Включилися всі. Навіть більше – за нашим запитом одна автівка швидкої допомоги і пожежний автомобіль зовсім скоро з’явиться і в Рогані – громаді, яка в перші тижні війни дуже потерпала від ворога. Кожний день проживаєш і підтримуєш себе лише тим, що на день стаєш ближчим до перемоги. На початку здавалося, ну тиждень максимум, ну пару. Зараз розумієш, що ні. Усіма думками і надіями бажаємо перемоги. Робимо все можливе в тилу, щоб допомогти нашим воїнам, нашим хлопцям, які за нас життя віддають на передовій, – запевняє жінка.

Волонтерство поєднала з основною роботою

З червня співробітники Харківської обласної військової адміністрації повернулися до очної роботи. Наталя не полишила волонтерської діяльності і продовжує шукати шляхи допомоги громаді. 
– Звертаюся до різних фондів як в Україні, так і за її межами. На жаль, ці процеси стають повільними. Допомогу так активно в тих масштабах і об’ємах уже не надають – усі звикли до війни. Але ми не полишаємо цю роботу. Допоки люди потребують, ми, як би складно не було, будемо знаходити все необхідне для них, – наголошує волонтерка.

Читайте також: Про ляльок, надію та казки для дітей Харківщини

Наталя зізнається, що їй дуже допомагають віра й оптимізм. Головне, вважає вона – не складати рук. Ніколи не сумніватися, що незабаром діти повернуться до своїх батьків, жінки – обіймуть чоловіків, бо ми обов’язково переможемо.
– Дуже мрію, щоб донька повернулася додому. І щоб ми все відбудували. Я для цього і лишалася. Наше завдання організувати відбудову шкіл, медичних закладів, будинків. Такий мій поклик, – додає Наталя.

Матеріал створено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу (УАМБ).