«Де троє, там і десятеро»: історія прийомної родини з Пісочина

Історію дитячого будинку сімейного типу родини Курбатових медіа «Слобідський край» розповіли волонтери з БФ «Волонтери: Дорослі-Дітям» та «Глобаль2000 дітям України»

ДБСТ Олексія та Олени Курбатових почав свою історію у 2009 році, Олексій каже, що це сталося «стихійно».

«Я працював у великій міжнародній компанії, ми часто виїжджали на волонтерські заходи по дитячих будинках, онкологічних центрах. В одному з дитячих будинків був хлопчик, мабуть, років вісім чи десять. Він мені станцював, заспівав, вірші розповів. Вийшло, що якесь зернятко він посіяв, яке надалі проросло. Ми з дружиною були на 15 років молодші, сил багато, робота є, зарплата хороша, в принципі, що ще людині потрібно. А потім наша сестра організувала дитячий будинок сімейного типу, виховувала 10 дітей. І ми подивилися, що можемо в цьому житті, крім слідів від машини, залишити щось корисне. Понад троє дітей не збиралися брати, але на ДБСТ це не тягнуло (ДБСТ створюється, коли родина бере на виховання 5 та більше дітей). Думали, трьох візьмемо і достатньо, але якось вийшло: де троє, там і десятеро», – розповідає прийомний батько.

На початку повномасштабного вторгнення родина Курбатових жила в передмісті Харкова: п’ятеро навчалися в школі, п’ятеро – студенти.

«До повномасштабного вторгнення я працював стабільно, дружина була з дітьми. У вихідні гуляли, спортом займалися, звичайна родина зі своїми проблемами та завданнями. 24 березня 2022 року нашій сім'ї довелося розділитися. Було багато обстрілів, тому ми вирішили перевезти дітей у безпечне місце, лишили все та поїхали за кордон, але наших вісімнадцятирічних хлопців не випустили. Я повернувся зі старшими до Пісочина, а дружина поїхала спочатку до Португалії, а потім до Німеччини. Я весь час тримав машину заправленою, щоб якщо що, евакуюватися до Львова, там моя рідна дочка живе зараз», – розповідає Олексій.

За час, що пройшов після початку повномасштабної агресії рф проти України, склад ДБСТ змінився. Четверо дорослих дітей вийшли з дитбудинку сімейного типу, але в березні цього року в родині з’явилися троє нових вихованців.

«Вони перебували у Львові, я з'їздив туди, забрав їх. Два хлопчики – 13 та 6 років та їхня сестра, десятирічна Настя. Вони мають ще четверту сестричку, вона в одній з країн Балтії знаходиться. Ми зараз докладаємо всхі зусиль, щоб сім'ю не розділяти, четверту дитину скоро ми теж заберемо, тоді у нас знову буде 10 дітей», – каже прийомний батько.

Не нав'язую свої погляди, намагаємося зрозуміти, що хоче дитина

– Ви з дружиною вже виховали 15 дітей, окрім своєї рідної дочки. Це складна робота. Як ви допомагаєте адаптуватися прийомним дітям, як розвиваєте їх?

– Зараз мені чомусь складно, бо немає старших, а коли вони є, менші вливаються в сім'ю набагато простіше. У дитячому будинку сімейного типу все налагоджено – старші стежать за молодшими, молодші дивляться на старших й легко вливаються до складу сім'ї, їм подобається жити в порядку.

У нашій сім'ї є правила та традиції, головне: що б не сталося – розбив, зламав, втратив, потрапив у якусь халепу – завжди казати правду. Ніякого покарання не слідує, просто аналіз, чому це сталося і як цього уникнути.

З приводу традицій та правил: встаємо ми зазвичай рано, робимо зарядку, прибирання, сідаємо їсти. Діти беруть участь у процесі приготування їжі. Двічі йде вологе прибирання – зранку та ввечері. О 21.30 у нас відбій. Всі діти у нас зі смартфонами, якщо хтось з них хоче затриматися, він обов'язково повинен повідомити, запитати у мене дозвіл на прогулянку. Щороку діти готують виставу, це не ми вигадали, це їхня ініціатива. Нам дуже подобається.

Я спортсмен, тому в дітей мимоволі спортивна спрямованість, також я люблю читати, читаю їм вголос, записую та викладаю в наш спільний сімейний чат, діти теж починають читати. У нас є тенісний стіл, низка тренажерів, планую обладнати спортивний майданчик.

У нас на першому місці – інтереси дітей, я не нав'язую свої погляди чи бажання, насамперед спілкуємось, намагаємося зрозуміти, що хоче дитина. Я пропоную варіанти, не наполягаю, якщо дитина погоджується, дотримуємося певного плану.

– Як ви розважаєте дітей,  як проводите дозвілля?

– Влітку в основному – походи в ліс або річка, також протягом 10 років відвідуємо недільну школу, причому ініціатором був не я, а діти. Там безліч гуртків від конструкторів Lego до малювання та шахів. Діти чекають цей момент з нетерпінням. Щоп'ятниці у нас вокал. Займаємося активно спортом. У нас зараз поряд і баскетбольний майданчик та футбольне поле, є гарні дитячі майданчики біля клубу. Якщо є вільний час, за хорошої погоди ходимо туди практично щодня.

Олексій каже, що не намагається зробити відмінника з кожної дитини, своїм прикладом намагається показати дітям, що можна робити, чого можна досягти: спорт, англійська, здоровий спосіб життя.

Удосконалює комп’ютери, мріє про нові пральні машини

Олена та Олексій вирішили, що поки ситуація в Україні не стабілізується, вона залишається з п’ятьма дітьми за кордоном. Родина весь час на зв’язку: Олена надсилає відеоповідомлення, Олексій звітує їй про виховання молодших дітей.

«Ми дуже скучили. Без дружини виховувати дітей не так вже й добре. Річ у тому, що я не один рік цим займаюся, звичайно, але моя роль була другорядною, тепер вона вийшла на перший план. Я відчув, що таке виховувати дітей по-справжньому», – каже батько-вихователь.

В очікуванні повернення частини сім’ї він оновлює побутову та комп’ютерну техніку, бо за 15 років вона застаріла.

«Коли з’явилося ДБСТ, у нас все було сучасне, але відбулася певна амортизація, і я почав потихеньку удосконалювати комп'ютери. Монітори були старенькі, тепер більш досконалі, пральні машини працюють, у нас дві штуки, але вони штопані-перештопані, тому їх теж мрію поміняти. Нас підтримують різні благодійні фонди, ми вдячні за це. Наприклад, БФ «Волонтери: Дорослі – Дітям»  подарував нам п'ять двоярусних ліжок. Вони з чистого дерева, зі спеціальними ортопедичними матрацами та дуже добре вписуються в дизайн нашого будинку. Від БФ «Глобаль2000 дітям України» отримали добрі продуктові набори», – розповідає Олексій.

За його словами, діти мріють стати самостійними, успішними, створити свою сім'ю.

«Коли мене питають, яке в мене найцінніше досягнення, я кажу: всі досягнення дітей. Одна наша дівчинка перейшла на третій курс інституту, це для мене дуже важливо. Іншого навчили читати та писати, він був щасливий, що це подужав, бо він прийшов до нас, почав ходити у п'ятий клас і на той час не вмів ні того, ні іншого. Одна з наших вихованок, Надія, мріяла стати дизайнером з пошиття одягу, пішла в училище, з відзнакою його закінчила, вступила до одного з інститутів, пов'язаних саме з дизайнерською справою. У всіх нас мрія – перемогти, зібратися разом. Поки що інших, напевно, бажань і не маємо», – резюмує батько-вихователь.

Раніше ми писали, як живе родина Ребрикових з Ізюмського району Харківської області, яка у квітні взяла до себе з Харкова Ростислава, Маргариту і Софію.

Також ми розповідали історію дитячого будинку сімейного типу  Оксани та Сергія Торяник у Краснокутській громаді Харківської.

Нагадаємо також, що 20 дітей з Нововодолазької та Пісочинської громад, чиї батьки загинули під час війни, приєдналися до програми реабілітації «Ротарі – Дітям Героїв».

Більше новин Пісочин читайте на нашому сайті