«Я його чекаю живим»: у Кегичівській громаді борються за тих, хто зник на війні

Підтримка, яка стала необхідністю

У Кегичівській громаді підтримка родин військовополонених та безвісти зниклих військовослужбовців поступово перетворилася не просто на напрям роботи, а на окремий фронт – психологічний, соціальний та людський.

Фахівчиня із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Кегичівської селищної ради Тетяна Михайлюк розповідає: основний акцент сьогодні – психологічна допомога родинам, які живуть у постійній невизначеності. За 11 місяців своєї роботи фахівчиня супроводжувала 67 таких родин.

«Це індивідуальні та групові консультації, кризова підтримка, робота з емоційними станами, спричиненими тривогою та стресом. Особлива увага – дітям, які надзвичайно важко переживають розлуку з батьками», – говорить Тетяна Михайлюк.

Окрім психологічної підтримки, люди потребують і чіткого алгоритму дій: допомоги з документами, оформленням статусів, соціальних виплат та взаємодії з державними структурами.

«Ми розуміємо, що родини потребують не лише співчуття, а й конкретної допомоги. Наше завдання – зробити так, щоб люди не залишалися сам на сам зі своїми проблемами», – зазначає перша заступниця Кегичівського селищного голови Людмила Квока.

«Живу вірою та надією»

Світлана Козюпа – одна з тих, хто щодня веде свій власний «фронт» очікування.

Її чоловік, Андрій Володимирович Козюпа, став до лав Національної гвардії України 3 вересня 2022 року. Захищав державу на найгарячіших напрямках – Луганщині та Донеччині. Зв’язок обірвався 14 листопада 2024 року під час боїв у місті Вовчанськ.

Пані Світлана з чоловіком і сином/фото: надане Світланою Козюпою

«Останній раз ми розмовляли 12 листопада. Андрій зателефонував якраз перед «виходом». Відтоді – тиша. Ми не знаємо нічого: чи він у полоні, чи що з ним взагалі...», – розповідає пані Світлана. 

Вдома на батька чекає 15-річний син. Для хлопця розлука з татом стала важким випробуванням, але саме заради нього пані Світлана знаходить у собі сили триматися. Попри невідомість, вона не опустила руки й почала допомагати волонтерам: збирає продукти, завантажує допомогу для військових – робить усе, аби підтримати тих, хто зараз на передовій.

«Що дає сили? Віра, надія і син. Дитина росте, тож я мушу бути сильною і чекати», – каже жінка.

Світлана була однією з учасниць акції на підтримку зниклих та полонених захисників, що недавно відбулась у громаді. Вона переконана, що такі заходи критично необхідні: «Цю тему треба постійно порушувати, щоб наші близькі не стали просто іменами у списках».

«Я його живим чекаю» 

Валентина Гололобова вже давно живе у суцільному очікуванні. 13 квітня виповнилося рівно три роки, як її єдиний син зник безвісти у Бахмуті.

До повномасштабного вторгнення він працював на землі, у фермерському господарстві. 

«Він у нас такий... Пташки ніколи в житті не образив. Коли служив на Херсонщині, мені дзвонили й розповідали: як привезуть продукти – він обов’язково поділиться і зі старенькими, і з дітьми. Я його так вчила: «Синку, не викидай зайве, краще віддай». А він відповідав: «Так і роблю, мамо», – розповідає жінка.

Пані Валентина з сином на Донеччині/фото: з сімейного альбому Валентини Гололобової

Попри 75-річний вік та хворі ноги, у 2023 році Валентина Юхимівна найняла машину і поїхала через блокпости на Донеччину, бо син попросив: «Ма, приїдь хоч на дві години». Невдовзі після того, на 8 березня, він на короткий час заїхав додому у відпустку. Це і була їхня остання зустріч. Мати благала залишитися, але він відповів: «Не буду відсиджуватися вдома. Хто, як не я, захистить тебе й українських діток?». За місяць він зник.

Після десяти місяців невідомості був короткий дзвінок – надія, що син у полоні. Але офіційного підтвердження немає. Жінка зверталася всюди: від Червоного Хреста у Швейцарії до екстрасенсів. Часто син приходить у снах, і Валентина Юхимівна вірить, що він живий.

При пенсії у 3500 гривень вона відмовляється оформлювати статус сина як загиблого.

«Мені пропонували визнати сина загиблим, казали: «Буде більша пенсія, будуть виплати». Але я не піду на таке. Я буду чекати завжди. Поки немає доказів, він для мене живий. Хай я обійдуся своїми копійками, хай пільги забрали, бо його немає поруч... Якось виживу», – говорить мати.

Поки вистачало здоров’я, Валентина Юхимівна волонтерила: готувала їжу воїнам, віддавала гроші із власних збережень та картки сина на потреби військових, зокрема і для його 60-ї бригади.

Зараз жінка сама живе в хаті, де єдиною втіхою є портрет, зроблений із того самого фото на Донеччині. 

«Кажуть, бачили, що він був дуже поранений у ногу. Але я його вилікую. Аби тільки повернувся, я все для нього зроблю», – плаче пані Валентина.

«Мати має бути здоровою, щоб дочекатися» 

Для Анжели Кузьміної кожен обмін військовополоненими – це хвилини найвищої напруги та сподівання побачити у списках ім’я свого сина Дмитра. Він зник у Маріуполі ще у квітні 2022 року. Лише через рік жінка отримала офіційне підтвердження: син у полоні.

На відміну від багатьох інших, статус Дмитра офіційно підтверджений Міжнародним Комітетом Червоного Хреста з боку агресора та Координаційним штабом. Мати має доступ до особистого кабінету в НІБ (Національному інформаційному бюро), проте цей статус не дає головного – можливості почути голос сина.

«Зв’язатися з ним неможливо. З 2022 року я його не бачила і не чула. Лише одного разу, у вересні того року, був дзвінок з Оленівки. І все», – розповідає Анжела.

Дмитро – старший син, він завжди був опорою для молодшого брата. 17 вересня цього року йому виповниться 30. Мати понад усе мріє, щоб цей ювілей син зустрів уже вдома.

Сили триматися пані Анжела знаходить у чіткому розумінні: вона має бути міцною заради сина.

«Я знаю, що він живий, і це дає сили. Я повинна бути живою і здоровою до його повернення, адже синові знадобиться допомога з реабілітацією. Моя віра в те, що він повернеться і я буду йому потрібна як мати – це те, що тримає мене на ногах», – каже жінка.

Дерево надії 

У квітні паркова зона біля Будинку культури у Кегичівці замайоріла прапорами та десятками портретів. Близько 80 матерів, дружин та батьків вийшли на цю акцію, щоб нагадати: жоден захисник не має бути забутим.

Ініціаторка заходу Валентина Хутко, син якої Олександр зник у травні 2024-го під Бахмутом, озвучила те, що болить усім.

Ініціаторка акції Валентина Хутко розшукує сина/фото: Марія Калетинець

«Головний меседж акції: розповсюджуйте інформацію, не дайте темі полонених зникнути з інформаційного простору. Потрібно нагадувати суспільству і світові, якою ціною дається наша незалежність, і боротися, поки останній наш воїн не повернеться додому. А ще хочеться, щоб люди були людянішими і розуміли наш біль. Страшно чути випадкове: «А що, твій Сашко ще не знайшовся?». Після такого важко просто вийти межи люди», – говорить пані Валентина.

Учасники анонсували два проєкти:

«Дерево надії» – коване дерево, де кожна стрічка з іменем воїна стане символом молитви та чекання;

«Книга-альбом» – збірка фотографій зниклих бійців. Її показуватимуть кожному, хто повертається з полону: можливо, хтось упізнає обличчя побратима та принесе ту саму довгоочікувану звістку.

Старе нове життя після полону

Справжньою надією для всіх родин стала історія Олександра Ільченка – кадрового офіцера, який пройшов 37 місяців полону. Він був командиром артилерійської батареї, захищав Маріуполь до 16 травня 2022 року. Олександр перебував в Оленівці під час теракту, пройшов через жорстокі допити в російських СІЗО та колоніях і нарешті повернувся додому 14 червня 2025 року.

Фото: надане Олександром Ільченком

«Перші хвилини – це сльози. Всі, хто їхав в автобусі, плакали, як діти. Побачили рідний прапор, про який мріяли, і відчули: частина випробувань закінчилася. Нас зустрічали люди в селах – виходили на дорогу, вітали. Це було неймовірно», – згадує Олександр.

Перші тижні після повернення він називає «старим новим життям». Каже, що почувався так, ніби прилетів з іншої планети: величезний потік інформації та усвідомлення того, як сильно все змінилося, поки він був у неволі. Адаптуватися допомагали батьки, друзі та побратими.

Найважчим у неволі для Олександра була боротьба з голодом та нестерпне очікування обміну.

Олександр Ільченко, повернення з полону/фото: надане Олександром Ільченком

«Ти живеш надією: завтра, завтра... а воно не збувається. Це руйнує. В якийсь момент я перестав чекати дня обміну – і тоді він прийшов сам. Бажаючих доля веде, а небажаючих – тягне», – говорить воїн. 

Через те, що Олександр – командир артилерійської батареї, ставлення до нього з боку ворога було особливо жорстоким.

«Жодних виправдань для них немає. Коли дорослий чоловік б’є тебе і каже, що таких, як ти, і твоїх дітей треба нищити, бо ви будете мститися – що тут ще додавати?», – ділиться він.

Олександр переконаний, що публічні акції на підтримку полонених і зниклих безвісти потрібні. Це нагадування суспільству та владі про людей, які перебувають у пекельних умовах. 

Він передав спецслужбам прізвища понад 70 побратимів, із якими перебував у неволі, та особисто телефонував багатьом родичам, щоб дати бодай якусь звістку.

Сьогодні Олександр Ільченко знову в строю. Після реабілітації він повернувся на службу і продовжує захищати Україну на Харківському напрямку.

Чекати разом

У Кегичівській громаді люди продовжують перевіряти кожен список обміну, сподіваються на дзвінок і виходитимуть на акції з портретами своїх рідних і надалі. Місцева влада намагається бути поруч з такими сім’ями і підтримувати їх.

«Ми не маємо права на байдужість. Поки хоча б один наш земляк залишається в неволі або вважається зниклим безвісти, наше спільне завдання – чекати разом із рідними, допомагати волонтерам і вимагати дій від світу. Адже, як каже Олександр Ільченко: «Бажаючого доля веде». І наша спільна воля обов’язково приведе кожного Героя до рідного дому», – наголошує Кегичівський селищний голова Антон Доценко.