Двічі пережили евакуацію: історія родини з Борової

Про це кореспондентці медіа «Слобідський край» розповіла сама Лілія Дерман.

За словами уродженки Борової, повномасштабне вторгнення застало її в рідному селищі. Там вона народилася, навчалася, працювала і будувала життя.

 До війни жінка працювала у сфері культури, виховувала маленьку доньку та не планувала жодних переїздів. Напередодні вторгнення у родині було свято — день народження Лілії. Зібралися друзі та родичі. Ніхто не вірив, що вже за кілька годин усе зміниться.

«Ми прокинулися о пів на п’яту ранку від вибухів. Спочатку навіть не зрозуміли, що це. Було п’ять вибухів — один за одним. Тоді ще ніхто не знав, як вони звучать», — згадує Лілія.

Її чоловіка, який працював слідчим у Борівському відділку поліції, одразу викликали на службу. Родина залишалася у Боровій ще понад місяць — без світла, з нестабільним зв’язком і в постійній небезпеці. Евакуація відкладалася з різних причин, зокрема, не відбувся запланований виїзд автобусом. Але згодом ситуація почала стрімко загострюватися, і часу на роздуми не залишилось.

«Коли стало відомо, що російські війська вже зовсім близько, я разом із півторарічною донечкою та свекрухою вирушила в дорогу. Чоловік залишився через службу. Маршрут був складним: через Святогірськ — до Павлограда, потім Дніпро і далі до кордону. Зрештою ми опинилися у Німеччині, де прожили понад рік», — розповідає Лілія Дерман.

За кордоном. Лілія разом з донечкою / Фото: Лілія Дерман

 Перші місяці за кордоном були особливо важкими.

«Ми не знали законів, не розуміли, що і як робити. Усі захворіли. Через недугу я на два тижні втратила здатність говорити», — каже Лілія.

Попри підтримку волонтерів і родичів, найскладнішою була розлука з чоловіком. Донька майже не пам’ятала батька, бачила його лише через відеозв’язок.

Після деокупації Борової у 2022 році чоловік повернувся на службу додому. Згодом, улітку 2023-го, родина наважилася повернутися в Україну.

У деокупованій Боровій. Літо 2023-го / Фото: Лілія Дерман

«Було тихіше, і ми дуже сумували одне за одним. Хотілося бути разом», — пояснює жінка.

Втім, спокій тривав недовго. Уже за кілька місяців обстріли відновилися, і родина знову змушена була виїхати — цього разу до Харкова, а потім до Ізюма.

Сьогодні Лілія з родиною живе в прифронтовому Ізюмі. Вона знову працює за фахом — методистом КЗ «Палац культури Борівської селищної ради», який був релокований до відносно безпечного міста.

Чоловік Лілії продовжує службу. Попри те, що Ізюм періодично зазнає ударів ворожих безпілотників, повертатися за кордон жінка не хоче.

«Не хочеться знову розлучатися. Сім’я — це найважливіше», — говорить Лілія Дерман.

Історія Лілії — лише одна з тисяч. Повторна евакуація стала реальністю для багатьох жителів Харківщини. Люди повертаються додому, намагаються відновити життя — і знову змушені збирати речі.

«Звісно, якщо обстріли посиляться, то наражати дитину на небезпеку я не буду. Знову доведеться пакувати валізи. Але намагаюся не концентруватися на цих думках, бо не хочеться розлучатися з чоловіком. Тому налаштовую себе на краще», — каже Лілія Дерман. 

Раніше ми писали, що із зони примусової евакуації Золочівської громади вивезли всіх дітей.

Ваша підтримка – запорука нашої щоденної праці. Ставайте частиною спільноти «Слобідського краю».