Волонтерська ліга об’єднала благодійників та переселенців у Краснограді

Просто так

– Беріть хліб! Кому хліба? Безкоштовно! – зверталися днями до перехожих на привокзальній площі Краснограда  представники «Волонтерської ліги». Місце доброчинності обрали невипадково, оскільки тут завжди велелюдно – поряд автовокзал, ринок, низка магазинів, паркова зона. Здебільшого перехожі не відмовлялись від свіжовипечених білих буханців, але зайві не брали.

На рахунку красноградських волонтерів це далеко не перша доброчинна акція. Вони працюють вже два роки, активізувалися на початку повномасштабного вторгнення.

Організатор та ідейний натхненник «Волонтерської ліги» – Дар’я Волобуєва згадує, як уже 24 лютого твердо вирішила, що разом зі своїми однодумцями – місцевими  та які прибули до Краснограда – допомагатиме гнаним війною українцям. Таких через «Волонтерську лігу», яка розміщується в приміщенні міської публічної бібліотеки, пройшло чимало. Люди отримали допомогу продуктами, медикаментами, речами першої необхідності. Багато вимушених переселенців завдяки волонтерам знайшли в Краснограді тимчасовий притулок. Фойє бібліотеки, де волонтери й сьогодні приймають біженців, ніколи не буває безлюдним. Тут завжди можна зустрітися з українцями, яким довелося пережити страхіття війни.

Організатор «Волонтерської ліги» Дар'я Волобуєва

Мішечок з документами на ланцюжку – і все

Одного березневого дня на порозі центру волонтерської допомоги  стояла розгублена і втомлена жінка передпенсійного віку. Ще в недавньому минулому вона жила нормальним життям, стежила за собою. В її очах була пустка, на запитання, хоча її ніхто не підганяв, відповідала спроквола.

Відчувалося, що жінка пригнічена, надломлена останніми подіями.

Дар’я Волобуєва згадує, що було навіть ніяково зайвий раз турбувати новоприбулу, яка в заяложеному і пропахлому димом пуховику (напевно, їжу готувала десь просто неба) безсило опустилась на стілець, склавши разом колись доглянуті, із залишками манікюру руки.

– Чим я можу вам допомогти? Що вам потрібно? – запитала Дар’я.

На цих словах жінка стрепенулася, правою рукою пірнула собі під одяг, витягши звідти шкіряного мішечка:

– Документи – це все, що я встигла прихопити із собою, коли під шаленими обстрілами тікала до сховища в рідному Маріуполі. Та вже й нічим з домашнього не розживусь, бо немає не тільки квартири, можна сказати, немає будинку. Випалений остов з чорними зіницями вікон. Ось і все... То що мені потрібно?!

Читайте також: В окупації немає життя, є лише існування: історія родини з Борівщини

Волонтери надали переселенці житло, допомогли з усіма необхідними речами. Спершу, через відсутність чогось більш підходящого, жінку поселили в невеличкому будиночку з пічним опаленням. А коли невдовзі волонтери прийшли з кращою пропозицією, то вона навідріз відмовилась. Її все більше ніж влаштовувало - і хатка, і садочок біля неї, і клаптик городу.

Шестеро доньок і четверо синів

Велику родину має подружжя Сорокіних із Роганської громади Харківської області. До сумнозвісних подій хоча й тіснилися у дванадцятьох у двокімнатній квартирі, до життя особливих претензій не мали.

– Двоярусні ліжка дітям поставили, то наче й місця не бракувало, – говорить Тетяна Сорокіна, згадуючи довоєнне життя й одночасно заколисуючи на руках найменшенького півторарічного Ігорька. – Годинку-другу подрімає, а я тим часом організую свою старшу гвардію картоплю докопати. Таких підбирачів ще пошукати.

За словами жінки, вже 24 лютого в квартирі було не всидіти: гатила артилерія, «накривала» авіація. Неподалік будинку, в якому проживали родина, знаходився продуктовий магазин. Вибравши момент, коли обстріли трохи вщухли, Сорокіни похапцем спустилися до підвалу під магазином. Пересиділи там не одну добу, аж поки 13 березня не вийшли на красноградських волонтерів.

Непросто перевезти родину з двома-трьома дітьми, а тут аж десятеро. Та знайшовся сміливець-волонтер, який не побоявся на власному багатомісному легковику на це відважитися. Уже в дорозі Сорокіни-старші знали, що після приїзду на них чекає будинок у селі Піщанка (сплачувати доведеться тільки за «комуналку»), воно хвилин за десять їзди від райцентру.

Багатодітна родина Сорокіних

Нині Сорокіни живуть очікуванням миру. Однак потрібно подбати про запаси на зиму. Погріб, за словами багатодітної мами, щодня поповнюється свіжими фруктовими та овочевими консерваціями.

– Ми не полінувалися, то маємо свою городину. На додачу до вирощеного на прихатній ділянці ще й сусіди зайвиною діляться. Соку томатного вже стільки «накрутила», що на зиму вистачить. Я вже не говорю про компоти. Сад тут непоганий, тільки встигай до банок закладати, – ділиться своїми щоденними клопотами пані Тетяна.

Читайте також: На своєму фронті: як діти Харківської області допомагають під час війни

У родині шестеро старших – школярі. Навчання проходить у режимі онлайн. Хтось із Сорокіних навчатиметься за ноутбуком, хтось – за мобільним телефоном.

– Пристосовуємось, а що робити. Родина велика, – говорить моя співрозмовниця і, долаючи ніяковість, додає: – Хоча пару ноутбуків нам би не завадили.

Волонтери в житті родини Сорокіних зіграли ключову роль. Завдяки їм вони мають дах над головою, дрова на зиму, речі першої необхідності, продукти і, найголовніше, можливість жити у відносній безпеці, бо в Україні повсюдно зберігається загроза ракетного удару.

Не з порожніми руками навідалися волонтери до Сорокіних і під час останнього візиту. Пакунки з цукерками вони передали дітворі, а ще добродій Олександр, який органічно поєднує основну роботу з доброчинством, запропонував малечі покататися на машині. Ті двічі просити себе не змусили і швиденько заповнили салон.

Вірменка за походженням і справжня патріотка України

«Посадили до сумки – і на літак», – у такий спосіб завідувачка відділу плетіння маскувальних сіток, «кікімор», шоломів «Волонтерської ліги» Анжеліка Манучарян на початку 1990-х разом з батьками переїхала до України. І хоча їй тоді йшов тільки шостий рочок, вона добре пам’ятає свій переліт і підготовку до нього.

– Ми проживали в Азербайджані, у місті Кіровабад. Загроза фізичної розправи з боку шовіністично налаштованих азербайджанців змусила нас у спішному порядку змінювати місце проживання. В сімейних обговореннях Україна спливла невипадково, – говорить Анжеліка. – Мій дідусь по батьківській лінії під час Другої світової воював тут, неподалік Полтави втратив руку. Ще тоді йому приглянулася ця країна. У нас, кавказьких народів, заведено дослухатися до старших. Так ми опинились в Україні, неподалік Полтавщини. Мама й досі згадує, посміхаючись: «В аеропорту одні азербайджанці, аби зайвий раз не наражатися на небезпеку, запхали тебе до торби та так і занесли до літака, а там уже дістали кавказьку полонянку».

Анжеліка Манучарян організувала у Краснограді плетіння маскувальних сіток

Наприкінці лютого 2022 року війна вдруге увійшла в життя Анжеліки. У волонтерському штабі жінка з перших днів. Уже 26 березня вона організувала плетіння маскувальних сіток для потреб тероборони.

– Переселенців щодня прибувало. Були дні, коли плетінням займались до 60 осіб, видаючи щодня до 20 сіток. Потреба в сітках є і сьогодні, хоча більшість волонтерів розійшлася на свої основні місця роботи. Залишився наш незмінний кістяк, який тепер працює на потреби ЗСУ. Змінилися і матеріали. На початку на віхтики розрізалися зношені домашні речі, наразі співпрацюємо з харківськими колегами, які спеціалізуються на пошитті військового обмундирування та обладунків, а нам надсилають обрізки. Зверніть увагу – не підіймаючи голів/ наші дівчата шиють постільну білизну, теж на потреби армії, – зі знанням справи розповідає Анжеліка Геворківна, беручи до рук то тканину кольору хакі, то веселенький ситчик.

Читайте також: «Перш за все люди питали, чи залишилась Харківщина Україною», – волонтерка Олена Карпенко

Коли треба, жінка сідає за швейну машинку і працює нарівні з усіма, хоча на ній вирішення багатьох організаційно-матеріальних питань.

А ще волонтерка Анжеліка – місцева зірка. Друзі називають її «Золотим голосом Харківщини». Жінка має навдивовижу красивий потужний голос. До війни без неї не обходився жодний святковий захід. Вірменка за походженням, вона вільно володіє українською мовою, в її репертуарі чимало українських пісень. Не забуваючи про своє коріння, Анжеліка як справжня патріотка переймається долею України і свято вірить у перемогу.

Хто амулет – на щастя, хто 200 гривень – з пенсії

Серед зайнятих у цьому відділі й харків’янка Галина Янович.

.

Галина Янович до повномасштабного вторгнення росіян жила у Харкові на Салтівці

– Коли нашу вулицю Амосова на Салтівці почали безустанно бомбити, ми зібрались і сімейно виїхали до Краснограда. Було це в перших числах березня. За два-три дні я вже займалася плетінням сіток. Нічого спільного з роботою за слюсарним верстатом (це те, чому я віддала більшу частину свого трудового життя) немає, але підносить над хмурою буденністю відчуття, що й у своїх роках можу згодитися. Шкода, що пенсія невелика, а то б на потреби армії відправляла не 200 гривень щомісяця, а більше. Так хочеться бодай дечим наблизити нашу перемогу, – зазначає жінка.

Поспішає творити добро і семикласник Михась Резяпкін із села Новоолександрівка, що на Вовчанщині. Село окуповане з перших днів. Рятуючись від війни, Михасик із мамою опинився в Краснограді. Спочатку нарівні з нею й іншими дорослими плів сітки, а потім отримав слушну пораду – плести янголяток і сердечка, своєрідних оберегів для військових. Коли оберегів набралося чимало, хлопчик вирішив роздати їх місцевому люду. Дорослі, зметикувавши, що Михасик має на меті благородну справу, розплачувалися з ним гривнями. Кожен давав, скільки міг. Виручених коштів вистачило на десять пар тактичних рукавиць для військових.

– Про мене вже писали «Вісті Красноградщини», – по-дитячому щиро, не без почуття внутрішньої гідності, говорить Михасик.

– А хай про тебе, хлопче, знають на всій Харківщині!

Михась Резяпкін переїхав до Краснограда з Вовчанщини

Не швачка, а конструктор-модельєр

Нечасто побачиш за швейною машинкою чоловіка. Шитво прийнято вважати винятково жіночою справою. Втім, харків’янин Олександр Середенко за професією не швачка, а конструктор-модельєр.

– Років 30 займаюсь улюбленою справою. У нашій родині шила мама, а я все приглядався. Від неї перейняв це прадавнє ремесло. Наразі наш цех простоює, до нього не подається навіть електроенергія. Чекаю, коли ситуація в Харкові стабілізується і цех запрацює знову. А поки що ось тут, за швейною машинкою, допомагаю нашим хлопцям на передовій: «підганяю» військову форму, строчу аптечки, «магазини», «розвантажники» тощо, – розповідає Олександр.

– І навіть пристрочуєте «змійку» до спортивної кофти, як я бачу.

– Та то дядя Володя, наш волонтер, попросив. Чом би не допомогти? – відповідає чоловік.

Олександр з дружиною переїхали до Краснограда наприкінці березня. Спочатку працювали разом, та в спеку дружині через недугу довелося відійти від волонтерства.

– Стане прохолодніше, знову працюватимемо пліч-о-пліч, – говорить добродій Сашко, лагідною посмішкою осяюючи обличчя від згадки про ту, з якою разом і в горі, і в радості.

Швейний цех «Волонтерської ліги» майже у повному складі

«Тому, що можу, і тому, що мушу»

Пані Світлана Сумець проживала в Донецьку до кінця 2014 року. Від початку російської агресії на Донбасі разом із чоловіком і двома дітьми виїхала на свою малу батьківщину до села Студенок на Ізюмщині. Медик за фахом, спершу працювала сімейним лікарем, згодом, з утворенням Оскільської територіальної громади, директором амбулаторії первинної медико-санітарної допомоги і сімейним лікарем одночасно.

Так тривало до початку літа. Село Студенок було окуповане першого червня.

Читайте також: Як Мереф’янська громада оговтується після ракетних ударів

Подружжя Сумців на запрошення хороших знайомих переїхало до Мелітополя. Певний період там було тихо, та потім і там почалися масовані обстріли. Так Світлана з родиною опинилась у Краснограді. Знайшла себе як провізор в аптечному відділі (назвемо його так) волонтерського центру. Від важких думок відволікають відвідувачі, яким потрібні консультації, професійні поради.

– З рідного Студенка виїхало до 90 % жителів. Боляче було дивитися на випущених на волю від безвиході корів з переповненим молоком вим’ям, вгодованих свиней, домашнє птаство… Та як тільки прийде мир, ми відразу поїдемо додому. Не знаю, чи вціліє домівка, та там ми залишили значно більше – своє серце, свою душу… – говорить Світлана Сумець.

«Я мусила щось робити, аби не збожеволіти»

Уродженка Краснограда, фармацевт Світлана Зінченко проживає наразі в отчому домі. Чотири роки тому переїхала до Харкова. Там і застала її війна. 26 березня пані Світлана знову повернулася до міста свого дитинства. Як розповідає жінка, переїхати її змусили не тільки не стихаючі обстріли Харкова, а й загибель 26-річного племінника Олександра. Хлопець отримав важке осколкове поранення.

– Я мусила щось робити, щоб не збожеволіти від тяжких думок. Сльози постійно стояли в очах. Наприкінці березня я прийшла до волонтерського центру, де зайнята і сьогодні. Не скажу, що повністю відновилась - того, що сталося, не забути ніколи (на цих словах сльози зблиснули в її очах), але на людях якось легше. А від того, що відчуваєш себе потрібною, легше вдвічі, – зауважує Світлана Зінченко.

«Найтяжчими були маріупольці»

Землячка Світлани Наталія Семко вже понад тридцять років як вважає себе харків’янкою, хоча ніколи не поривала зв’язку з рідним Красноградом. От уже майже пів року вона рятується тут від війни.

У мирний час проживала на Салтівці, поблизу Бєлгородського шосе. Вранці 24 лютого прокинулася від гучних вибухів. Відразу зрозуміла, що почалася війна. Удвох з чоловіком стояли на балконі, спостерігаючи «лазерне шоу». Їх переповнювала праведна злість – за що, чому це з нами відбувається? Високі вогняні заграви закривавлювали небо, дрижали стіни, сипалося скло.

Семки проживали на сьомому поверсі дев’ятиповерхівки. Спершу, коли починались обстріли, разом із сусідами збиралися біля під’їздів і очікували, коли ж воно стихне. Швидко скооперувались, провели до підвалу світло, постелили там лінолеум.

Усі сподівались, що за кілька днів настане затишшя. Їхати не планували, та 27 лютого, коли почули поблизу автоматні черги, зібралися за 15 хвилин. Дорога була вільною, навстріч колоною рухалася військова техніка. Це були оборонці Харкова. Наталія звернула увагу, що на узбіччях і в лісопосадках вкляклими в ґрунт стоять легкові автомобілі, зрідка між ними око вихоплювало дитячі візочки. «Чому вони там опинилися, де поділися їхні власники?»/ – труїла собі душу такими запитаннями.

– Уже 28 лютого я йшла здавати кров для наших солдатів. Дорогою завернула до волонтерського центру, де залишаюсь і до сьогодні. Знадобились мої знання і вміння медсестри.

Через наш центр пройшло чимало біженців, але найтяжчими були маріупольці. Їх вирізняв нездоровий колір обличчя через багатоденне сидіння в підвалах і відстороненість від зовнішнього світу. Ставиш такій людині запитання, чим допомогти, а вона хвилини зо три мовчить. Мовчиш і ти, розуміючи, що всередині в неї все омертвіло…Так шкода людей, – розповідає Наталія.

Від серця до серця

У волонтерському центрі завжди багатолюдно. Переселенці продовжують прибувати. Їм потрібна допомога. І вони її отримують, як-от сестри Валентина і Людмила з Балаклійської громади, яка залишається окупованою з другого березня. Завдяки волонтерам вони мають не тільки дах над головою, цілком пристойні умови проживання, а й відчуття захищеності. За два місяці свого проживання в райцентрі неодноразово відчували підтримку своїх добровільних помічників.

Пані Алла з Дергачів, яка втратила свою домівку через постійні обстріли, тільки добре відгукується про красноградських волонтерів. Вона по-жіночому щемливо оплакує хату, яку збудувала разом з чоловіком, але усвідомлює, що тут їй безпечніше. Крім того, має можливості для реабілітації чоловіка після тяжкого поранення.

Подружжя лікарів з Харкова, які своє довоєнне життя характеризують винятково щасливим і безхмарним, не від’їздять деінде, бо знайшли серед місцевих волонтерів добрих друзів. Багато побутових питань родини вирішено їх клопотанням.

– Додому, звісно, хочеться. Та ми відповідальні не тільки за себе, а й за свого сина. Наступного року закінчує школу, дуже сподіваємось, що він буде мирним, – говорять харків’яни.

Читайте також: «Скажіть «простирадло» і «прання»: у Зміївській громаді дитячий блокпост збирає гроші для ЗСУ

На сьогодні центр вибудував чітку систему дій: біженцям надають допомогу продуктами, медикаментами, речами першої необхідності. Наразі робити все це стає складніше, оскільки фінансові надходження від приватних осіб різко скоротились, і фонд переважно існує за рахунок не грошової, а матеріальної підтримки благодійних фондів та громадських організацій. Украй ускладнилася ситуація і з житлом для ВПО. Знайти тимчасовий дах для гнаних війною людей майже неможливо. Утім, від початку війни тільки пані Ольга Пащенко розселила понад 4 тисячі осіб.

У «найгарячіші» дні, коли люди відчували розгубленість, не знали, як діяти, куди подітись, у чому знайти порятунок, близько 150 красноградців поспішали до волонтерського центру. Цінувалися кожні робочі руки, яким знаходилось діло. Хтось набивав мішки піском, якими потім обкладали вразливі для ймовірних обстрілів суспільно значущі міські споруди, хтось надавав послуги швачки. 50 молодих і дужих чоловіків збивали дерев’яні конструкції – щось між лавочкою і лежаком. На них можна сісти, можна і прилягти у бомбосховищах.

«Волонтерська ліга» і сьогодні тримає свої двері відчиненими для кожного, хто хоче допомагати, підтримувати, розраджувати.