Відмовилися співати для окупантів: історії двох колективів Харківщини

Свій ансамбль

У квітні цього року народний вокальний колектив «Вишенька» Вовчансько-Хутірського сільського будинку культури відзначив 40-річчя. Однією з його засновниць стала Валентина Міняйленко – нині солістка колективу, а свого часу вихователька дитячого садка та голова профспілкового комітету місцевого колгоспу.

Саме їй у середині 1980-х років спала на думку ідея створити у Вовчанських Хуторах власний вокальний ансамбль.

«Тоді ми часто проводили конкурси художньої самодіяльності між фермами, різні свята, зустрічі з ветеранами. Я добре знала, хто в селі гарно співає. Одного разу подумала: а чому б нам не створити власний ансамбль? Хотілося, щоб ми могли десь виступати, людей побачити й себе показати», – згадує Валентина Павлівна.

Ідею підтримав тодішній голова колгоспу Олексій Поляков. Художнім керівником колективу став учитель музики Вовчансько-Хутірської школи, композитор Єгор Максименко.

Дебютний виступ ансамблю "Вишенька". Харків, 1985 рік / Фото: Валентина Міняйленко

Репетиції проходили після важкого робочого дня. Більшість учасниць працювала на фермах.

«Нам навіть автобус виділяли. Після вечірнього доїння я збирала дівчат по хатах, ми їхали на репетицію, а потім розвозили всіх назад. А о четвертій ранку їм уже треба було вставати на роботу. Але ніхто не скаржився – усі любили співати», – розповідає жінка.

Від «Вишеньки» до звання народного

Назву колектив отримав від пісні «Вишенька», музику до якої написав Єгор Максименко. Вона стала однією з перших у репертуарі ансамблю та його своєрідною візитівкою.

«Композитор Єгор Максименко жив музикою. У нього завжди були великі плани, він умів надихати людей», – говорить Валентина Міняйленко.

Під його керівництвом колектив активно гастролював, виступав на телебаченні, брав участь у фестивалях та конкурсах. Саме тоді «Вишенька» отримала почесне звання народного ансамблю.

Верхній Салтів, День громади, вересень 2017 року / Фото: Валетина Міняйленко

Після смерті Єгора Максименка справу продовжив Сергій Брехунцов. Разом із ним колектив неодноразово підтверджував звання народного, виступав у різних містах України та за кордоном.

До повномасштабного вторгнення в ансамблі співали 15 людей. Нині – дев’ять. Війна розкидала учасників по різних куточках країни та за її межами.

Ракети над хатою

Для мешканців Вовчанських Хуторів вторгнення почалося буквально за кілька годин після перших вибухів. Село розташоване всього за кілька кілометрів від російського кордону.

«24 лютого 2022 року ми з чоловіком прокинулась о пів на п’яту ранку від загрозливих звуків у небі. То летіли російські ракети. Вони йшли на Харків, на Чугуїв. Того ж дня через наше село пішла російська техніка. Наша хата стоїть біля дороги, тому ми все бачили на власні очі», – згадує пані Валентина.

Разом із чоловіком вона залишилася вдома. Попереду були довгі місяці окупації. Люди жили без зв’язку та достовірної інформації. Російські військові регулярно проводили обшуки, перевіряли телефони, ноутбуки, документи.

«Ми боялися навіть говорити між собою. Ходили чутки, що їздять машини, які прослуховують розмови. До кожного двору приходили з перевірками. Якщо когось не було вдома, могли вибити двері чи залізти через вікно», – розповідає жінка.

Під час одного з таких обшуків до їхньої оселі зайшли озброєні військові й перевернули все догори дном.

«Знайшли стару чоловікову куфайку в кольорі форми ЗСУ, в якій він ходив рибалити. Почали допитуватися, хто власник, кого ми переховуємо, вивернули всі кишені у пошуках документів. Не відразу відступилися, все присікувалися, погрожували», – згадує Валентина Міняйленко.

Не менш страшними були польоти російських гвинтокрилів.

«Вони літали так низько, що здавалося, зараз зачеплять дах. Було дуже страшно. Ми не знали, що буде далі», – каже жінка.

«Не дочекалися нашої пісні»

Під час окупації діяльність ансамблю фактично зупинилась. Але був момент, про який учасниці згадують і сьогодні. Окупанти знали про існування народного ансамблю «Вишенька» та хотіли, щоб колектив виступив для них.

«Вони хотіли, щоб ми заспівали для них 9 травня у місцевому клубі. Російські окупанти заздалегідь розгорнули підготовку до свята. Але ні наш керівник Сергій Брехунцов, ні ми на це не погодилися. Він одразу сказав «ні». Ми теж сказали «ні». Через це йому довелося виїхати, бо була реальна загроза потрапити на підвал. Не дочекалися вони нашої пісні», – говорить Валентина Міняйленко.

«Вишенька» співає на рідній Вовчанщині / Фото: Валентина Міняйленко

Для учасниць ансамблю це стало принциповою позицією. Народна пісня, яку вони берегли десятиліттями, не могла служити окупантам.

«Рятувала не речі, а історію колективу»

Після деокупації люди ще певний час намагалися жити вдома. Та новий наступ російських військ на Вовчанському напрямку у 2024 році змусив багатьох остаточно залишити рідні села.

Коли постало питання евакуації, Валентина Павлівна добре знала, що потрібно забрати насамперед.

«Я взяла все, що стосувалося ансамблю: фотографії, відеокасети, записи концертів, архівні матеріали. Побутові речі залишилися, техніка залишилася, а історію колективу я забрала із собою», – розповідає пані Валентина.

Сьогодні цей архів став справжнім літописом «Вишеньки», яка пережила вже кілька поколінь, різні історичні епохи і продовжує популяризувати українську пісню.

Від «Шахтарочки» до «Слобідських передзвонів»

Історія вокального колективу «Слобідські передзвони» Співаківського сільського клубу Оскільської громади почалася задовго до його нинішньої назви. 

Його попередником був ансамбль «Шахтарочка», створений на початку 2000-х років тодішнім завідувачем клубу Олександром Стужком. До колективу входили місцеві жінки старшого покоління, які виконували українські народні та авторські пісні, виступали на сільських святах і концертах.

Згодом ансамбль записав власний музичний диск, а його учасниці стали добре відомими не лише у Співаківці, а й за межами громади.

«Слобідські передзвони» співають на сцені рідної Співаківки / Фото: Надія Степанян

Новий етап розпочався у 2021 році, коли до розвитку колективу долучилася уродженка села Лариса Макогон – мама заслуженої артистки України Олени Шишкіної.

«Лариса Степанівна сказала: «Будемо співати так, щоб нас упізнавали з перших нот». Хотілося створити власне обличчя колективу», – згадує авторка музичних відео колективу Надія Степанян.

Разом учасниці почали шукати нову назву.

«Нам хотілося, щоб вона була пов’язана зі Слобожанщиною, нашою історією та традиціями. Колись і наше село вважалося слободою. Так народилися «Слобідські передзвони», – розповідає пані Надія.

Після оновлення колектив почав активно записувати відео, працювати над новим репертуаром та представляти громаду на творчих заходах.

Війна поставила творчість на паузу

Повномасштабне вторгнення перекреслило плани, які колектив укладав лише кілька місяців. Частина учасниць була змушена евакуюватися. Деякі тривалий час не знали, чи повернуться додому взагалі.

Окупація Співаківки стала важким випробуванням для людей. Клуб, який був місцем зустрічей, репетицій і концертів, фактично перестав працювати.

«Здавалося, що все, над чим працювали останні роки, зупинилося в один день», – говорить Надія Степанян.

Однак після деокупації учасниці вирішили не чекати кращих часів і поступово почали відновлювати роботу. Навесні 2023 року Лариса Макогон повернулася до Співаківки та взялася збирати колектив заново.

«Люди повернулися до своїх домівок, до господарства, до своїх квітів. А разом із тим повернулися і до пісні. Усім хотілося знову бути разом», – розповідає пані Надія.

Сьогодні в колективі залишилося шестеро учасниць, але вони продовжують виступати та працювати над новими проєктами.

Костюми, які пережили окупацію

Особливо болючою для колективу стала історія зі сценічними костюмами. Вбрання, яке роками створювали для виступів, зберігалося у приміщенні клубу.

Після окупації частину костюмів знайшли пошкодженими та розкиданими – таке із ними вчинили російські окупанти. Для учасниць це була не просто втрата концертного одягу. Кожна вишиванка, кожна спідниця чи хустка були частиною історії колективу, з якою пов’язували виступи, фестивалі та пам’ятні події.

Відновлювати сценічний гардероб довелося практично з нуля. Цю роботу взяла на себе керівниця Співаківського сільського клубу Тетяна Коровай. Вона власноруч ремонтувала те, що вдалося врятувати, підганяла костюми під нових учасниць, а згодом пошила ще один комплект сценічного вбрання.

Учасниці «Слобідських передзвонів» зібрались на чергову репетицію / Фото: Надія Степанян

 «Тетяна Володимирівна буквально повернула нашим костюмам друге життя. Вона завжди поруч із колективом, його незмінний стиліст, і допомагає його учасницям у всьому», – говорить Надія Степанян.

Пісня, яка допомагає триматися

Сьогодні «Слобідські передзвони» не лише репетирують і виступають. Учасниці записують відеокліпи, беруть участь у фестивалях, представляють громаду на культурних заходах та підтримують одна одну в повсякденному житті.

І відпочинок, і «прогон» концертної програми / Фото: Надія Степанян

 Найстаршій учасниці колективу Раїсі Коломійцевій уже понад 80 років. Попри поважний вік, вона продовжує співати, а на репетиції її спеціально привозять автомобілем.

«У неї дуже сильний голос. Для нас вона приклад того, що любов до пісні не має віку», – зазначає пані Надія.

А ще учасниць об’єднує спільне захоплення квітами. Після пережитої окупації вони знову висаджують клумби біля своїх будинків, обмінюються насінням і розсадою, а після репетицій можуть довго говорити про нові сорти троянд чи майбутні виступи.

Так само, як і пісня, ці прості речі допомагають відновлювати звичне життя і вперто вірити, що їм уже ніколи не доведеться залишати свої домівки.

Культура сильніша за війну

Історії «Вишеньки» та «Слобідських передзвонів» різні, але в них багато спільного. Жінки пережили окупацію, обшуки, постійні обстріли, втрату звичного життя, евакуацію та розлуку з рідними домівками. Вони бачили, як війна руйнує будинки, забирає людей і змушує починати все заново. Та попри все вони не дозволили війні забрати пісню, яка займає дуже важливе місце в їхньому житті.

Раніше ми писали, як заклади культури Борівської громади працюють в евакуації.

Дякуємо, що прочитали цей матеріал. Приєднуйтесь до читацької спільноти «Слобідського краю».