«Це ж домівка, як не повертатися?»: як живе зруйнована Велика Комишуваха

Про те, як сьогодні живе Велика Комишуваха, що залишили після себе російські військові та чому люди повертаються навіть у практично знищене село, — у репортажі «Слобідського краю».

Дорога у Великій Комишувасі проходить повз будинки, в яких здебільшого вже немає дахів, вікон або цілих стін. Узбіччя і провулки поросли травою та кущами. На окремих вулицях майже не залишилося придатного для життя житла.

До повномасштабного російського вторгнення тут працювали школа, Будинок культури, магазини. Люди тримали худобу, обробляли городи, здавали молоко.

— До війни тут проживало приблизно 470 жителів. Наразі деякі люди повернулися, і нині тут проживає 86 людей. Село дуже сильно зруйноване — не пошкоджене, а саме зруйноване, — говорить староста Великої Комишувахи Олександр Маслов.

У вересні 2022 року село звільнили від російської окупації. Після цього частина мешканців почала повертатися.

Школа, яка не пережила цю війну

Одне з найбільших руйнувань у селі — місцева школа. Олександр Маслов сам навчався тут у старших класах. Тепер від будівлі залишилися понівечені конструкції.

— Великокомишуваська загальноосвітня школа повністю зруйнована. Вона витримала Другу світову війну, але, на жаль, цю війну вона не пережила, — розповідає староста.

Поряд — те, що залишилося від Будинку культури, магазинів та інших будівель, навколо яких раніше було зосереджене повсякденне життя села. Один із магазинів перед повномасштабною війною відремонтували. Тепер він практично знищений.

— Тут люди всі збиралися — посидіти, порозмовляти. А зараз нічого: розбиті магазини, нема нічого. Люди займаються сільським господарством, городами. Цим тільки й живуть, — каже Олександр Маслов.

В одному з колишніх кафе-магазинів під час окупації перебували російські військові. На стінах досі залишаються літера Z, російська символіка та написи. Серед них, за словами старости, — фрази про спалення сіл та вбивство українців. Їх не стерли.

— Це нагадування людям, які потвори сюди заходили, а найстрашніше, що вони й досі таке творять в Україні, — зазначає Олександр Маслов. 

Автолавка двічі на тиждень

Електрику після деокупації у Великій Комишувасі відновили. Але значної частини звичної інфраструктури тут досі немає. Газ не подається. Постійних магазинів немає. Двічі на тиждень приїжджає автолавка. Курсує соціальний автобус, яким мешканці можуть дістатися до магазинів та банкомата. Питну воду привозять благодійні організації.

— Тут інфраструктура відсутня, магазинів, торгових точок теж немає. Приїжджає два рази на тиждень автолавка. Також їздить соціальний автобус, люди мають змогу поїхати закупитися у магазинах, зняти гроші з банкомата, — розповідає староста.

Постійної роботи в селі практично немає. Люди, які залишились або повернулися, переважно тримаються за власне господарство та земельні ділянки. До повномасштабної війни тут активно працювали агропідприємства. Тепер фермери поступово повертаються на поля, але значна частина території забруднена вибухонебезпечними предметами. Працюють сапери.

На одних вулицях майже немає цілих будинків. На інших – люди вже полагодили житло та повернулися. Матеріалами: шифером, деревиною, цеглою — допомагають благодійні організації. Частина власників відновлює оселі за програмою «єВідновлення».

Від сотень корів — до майже порожніх дворів

До війни худоба була для багатьох родин не лише частиною господарства, а й джерелом доходу. За словами Олександра Маслова, у домогосподарствах могли тримати по дві-п’ять корів. Загалом у Великій Комишувасі було приблизно 340–350 голів великої рогатої худоби.

Молоко здавали. За ним приїжджали молоковози з Балаклії.

— Люди тримали свиней у своїх домогосподарствах, телят, корів. Здавали молоко і за рахунок цього жили. Їздили молоковози із Балаклії, купували у людей молоко, — згадує староста.

Більша частина цього господарства була втрачена під час війни.

«Три сім’ї на одній машині» 

Інна Кібець усе життя прожила у Великій Комишувасі. До повномасштабної війни вона очолювала місцевий Будинок культури. Тепер стоїть навпроти його руїн і згадує село до 2022 року.

— До війни жили дуже гарно, прекрасно жили, проводили усі свята: і День села, і Івана Купала. Все було прикрашене квітами, стрічками. Дуже красиво було. На жаль, зараз це все зруйновано, — говорить Інна.

Вона виїхала з Великої Комишувахи 16 квітня 2022 року. За її словами, за кілька днів після цього в село зайшли російські військові. Часу на збори майже не було.

— Нам сказали: до темряви у вас є дві години, щоб виїхали. Велике спасибі хлопцям, які нас тоді попередили, що треба швидко втікати звідси. Виїжджали ми самостійно, три сім’ї на одній машині. Хто що міг, те й забирав. Котів, собак. А що вивезти не змогли — те залишилося, — згадує жінка.— Ми випускали всю худобу, вона слідом за нами бігла. Не могли її із собою, на жаль, забрати. Тяжко це все згадувати.

Родина Інни певний час жила на Полтавщині. Після звільнення Великої Комишувахи вона повернулася.Будинок був пошкоджений і пограбований.

— Це ж домівка, як не повертатися? Побачили, що можемо якось будинок відновити, хай не повністю, але відновили. Вдома ж, — говорить Інна Кібець.

Після повернення вона побачила на вулицях стада худоби, яку господарі змушені були залишити під час бойових дій.

— Коли восени приїхали, стадо корів стоїть на вулиці. У мене ледь серце не стало. Багато худоби загинуло, дуже багато, — згадує жінка.

Тепер родина знову садить город. Але навіть звичайні покупки доводиться планувати.

— У нас немає ні магазинів, ні медичних закладів, нічого. Пошта приїжджає, лавка приїжджає. Так і живемо. Якщо знаємо, що хтось їде у місто, просимо, щоб щось привезли, купили. Нам допомагають, привезли бочки, водичку. А так у нас у селі питної води немає. Якби не допомога, тут було б дуже тяжко без інфраструктури, — зауважує Інна. 

Саджав картоплю під обстрілами

Володимир Супрун із Великої Комишувахи не виїжджав. Тут він народився і прожив усе життя. Під час окупації чоловік залишався разом із дружиною. Вона паралізована й потребує постійного догляду.

На подвір’ї Володимир показує полатані будівлі, нові вікна, виноград, кролів і курей. На воротах та господарських спорудах залишилися сліди уламків.

— Бабуся лежить два роки, її паралізувало, все на моїх руках. Я її годую, кожен день перу речі, — розповідає чоловік.

Під час сильних обстрілів Володимир одночасно доглядав дружину, господарство й намагався вижити.Ховались удвох у коридорі.

— Тут снаряд прилетів. Паркан був цілий, пофарбований. Тут вирва була, його побило. А ми з бабусею в коридорчику стоїмо, я її обійняв… Як від того втечеш? Чуєш постріл, чуєш, як снаряд свистить. А де він упаде — хтозна. Бувало, картоплю копаю, а переді мною осколки летять, — згадує чоловік.

На подвір’ї він показує уламки боєприпасів, які збирав після обстрілів.

— Як трактор заведу — стріляють, літають. Я город прорию, картоплю посаджу. Поруч вибух був — вирішив піти додому. А потім на місці, де садив, прилетіло, — каже Володимир.

Під час російської окупації він разом з дружиною місяцями майже не бачили хліба.

— Пів року хліба не бачили. Було сімдесят курочок — половину побило. Яйця, картоплю їли. Корови були, бичків шість штук по 500 кілограмів. Один бичок — 840 кілограмів. А тепер… — замовкає Володимир Супрун.

 Небезпека залишилася під ногами

Звільнення села не означало, що його територія одразу стала безпечною. Чоловік розповідає, що знаходив протитанкові міни.

— Я ходив туди-сюди і близько 30 протитанкових мін віддав мінерам, — говорить Володимир.

Попри небезпеку, чоловік продовжує обробляти город. Фермери також поступово повертаються до роботи. Водночас нерозміновані ділянки залишаються однією з головних проблем Великої Комишувахи. Під час окупації Володимир намагався стежити за тим, що відбувається в Україні, через радіо. Коли закінчилися батарейки, підключав його до акумуляторів. Навколо тим часом горіли будинки.

— За день чотири-п’ять дворів згорало. Я все спостерігав, — згадує чоловік.

Тепер Володимир говорить про одне бажання:

— Дуже хочеться, щоб скоріше була Перемога. Не для себе, для себе вже нічого не хочу, у мене є діти, онуки, хочу, щоб вони дочекалися.

Вдячні кожному читачеві «Слобідського краю» за довіру та підтримку. Приєднуйтесь до читацької спільноти «Слобідського краю».