Діамантова любов. Секрети довголіття шлюбу від жителів Харківської області

«Я її витанцював»

Тиждень тому, 9 лютого, у Харкові пройшло неординарне весілля. У Центральному РАЦСі міста вдруге обмінялися обручками 85-річний Альберт Павлович і 80-річна Мира Миколаївна Годіни, які цього дня відзначили 60-річний ювілей з дня весілля.

Альберт Годін народився у Красноармійську (зараз – Покровськ) Донецької області, а його майбутня дружина – у місті Майському, що на Кавказі. Познайомилися вони на нейтральній території, у Литві, де Альберт служив в авіації, а Мира навчалася.

– Це був 1956 рік. Ми зустрілися на танцях, я її витанцював – і досі танцюю. Тоді танцювали рок-н-рол, твіст, свінг, танго, фокстрот, вальс у Будинку офіцерів, – каже Альберт Павлович.

На момент їх зустрічі в Мири був уже хлопець, але це ніяк не зупинило рішучого Альберта. Більш того, у нього були кепські відносини з майбутньою тещею.

– Теща мене не хотіла! У Мири саме був хлопець, а його батько був підполковником у штабі Прибалтійського військового округу, от туди теща хотіла. А я взяв, і переміг у боротьбі за її серце, – згадує Альберт. – Ви думаєте, я освідчувався? Я ж в авіації служив! Я взяв документи, прийшов, кажу: розпишись ось тут. Вона розписалася, я в РАЦС відніс, і все. Ось так я їй і освідчився, вона нічого не могла вдіяти.

На весілля, яке відбулося 9 лютого 1958 року, наречений купив своїй коханій білі туфлі, а от про весільне плаття забув, утім, це ніяк не збентежило дівчину.

– Найголовніше – у мене був він, і не треба мені плаття, не треба! Він у мене був – молодий лейтенантик, – каже Мира Миколаївна. – Знаєте, я мамі сказала: «Я проживу з ним усе життя!» І от після вінчання на золотому весіллі я до мами прийшла і сказала: «Мамо, я виконала свою обіцянку».

Сімейне життя подружжя складалося по-різному, обидва вчилися життєвої мудрості безпосередньо у шлюбі.

– Коли він шкарпетки кидав не там, де треба, я візьму та повішу їх на люстру! Він кричить: «Я спізнююся, а шкарпетки на люстрі!», – сміється Мира Миколаївна.

Сімейні обов’язки в парі розподілені традиційно: чоловік – годувальник, дружина – берегиня домашнього вогнища.

– Це не любов – це більше, ніж любов. Я його знаю від волоска до кінчика нігтя на пальці ноги. Ми – одне ціле, – радісно каже жінка.

А от Альберт Миколайович вважає, що прожили разом так довго завдяки позитиву, який шукали в будь-якій життєвій ситуації.

Зараз у сім’ї двоє синів, які й організували своїм батькам таке незабутнє свято, а ще троє онуків і троє правнуків. Син Олег пишається своїми батьками, каже, зі своєю дружиною в шлюбі вже 25 років, сподівається побити їх рекорд.

– Найбільше навчилися у своїх батьків терпінню і взаєморозумінню, – каже син «діамантової» пари.

Секретом кохання пари поділилася й онучка Ольга.

– Вони танцюють, співають. Дідусь завжди співав у військовому хорі, а з бабусею вони все життя разом ходили на бальні танці. Вони дуже люблять танцювати танго, я завжди цим так захоплювалася! Співати разом вони почали років десять тому, до цього бабуся ніколи не співала – дідусь її змусив! Їх найголовніші захоплення – пісні, діти, танці, – каже Оля.

Добився наполегливістю  та рішучістю

Такими міцними сімейними узами може похвалитися не тільки Перша столиця, а й більш скромні населені пункти нашої області. Так, шлюбом-довгожителем пишається село Бердянка, що в Зачепилівському районі. Там проживають 77-річний Анатолій Матвійович і 76-річна Марія Григорівна Гаркуші, які вже понад півстоліття разом.

Глава майбутнього сімейства народився 17 січня 1941-го в Черкаській області, а його друга половина з’явилася на світ у Волинській області на 3,5 місяця пізніше за свого чоловіка – 3 травня 1941 року.

Чоловік вчився у ветеринарному технікумі, і після закінчення його направили у Волинську область, саме в той населений пункт, де жила майбутня дружина. Як і подружжя Годіних, так і сімейство Гаркуш з’єднала музика.

– Їх знайомство трапилося в 1959 році. Мама дуже любила танці й постійно туди ходила, У неї було багато залицяльників, які хотіли з нею зустрічатися, утім, вона не підпускала нікого до себе близько, – каже їхня наймолодша донька  Ірина. – І от одного разу на танцях був тато, якому дуже сподобалася Марія. Так би мовити, любов з першого погляду. Він одразу захотів провести її додому, але ця ідея їй не сподобалася. Та все ж таки він ішов за нею всю дорогу. Саме завдяки своїй рішучості й наполегливості він завоював її серце, а 1 серпня 1960 року вони розписалися.

Фото надано героями публікації

За словами самої Марії Григорівни, за всі ці 57 спільно прожитих років найтяжче їй було в перші роки шлюбу.

– У 1961 році, коли нашій старшій доньці Ліді було 10 місяців, Толю забрали в армію на три роки, навіть більше. Тоді сиділа одна з маленькою донькою на руках. Найважче, напевно, було Ліді, адже вона бачила тата тільки на фотографіях і дуже хотіла споглядати на нього наживо, – каже Марія Григорівна.

Відслуживши, хлопець вирішив із сім’єю переїхати в Бердянку, де звели будинок і живуть досі.

– Стягувалися, як то кажуть, соломинка до соломинки, і жили – саме таким чином ми долали як побутові, так і різні інші проблеми, – таким рецептом сімейного довголіття ділиться Марія Григорівна.

Фото надано героями публікації

У пари троє дітей (є ще середня дочка Рая), четверо внуків і двоє правнуків, які, за словами Марії Гаркуші, і є їх головною радістю на сьогодні.

Домашні люди

Ще одні сімейні довгожителі нашої області, із села Синиха Лісностінківської сільради Куп’янського району, – Володимир Федорович і Валентина Йосипівна Алексєєви. Їхньому шлюбу цього року виповнюється 62.

Володимир народився 29 серпня 1935 року в селі Пушкіно Смоленської області, а його дружина – 22 січня 1937 року в Синисі. За словами їхньої єдиної доньки Олени Бондар, батьки познайомилися в рік маминого повноліття.

– Моя мама у 18-річному віці поїхала на малу батьківщину батька на заробітки й саме була в Пушкіному, де познайомилася з татом. Вони зустрічалися, а наступного року, у 1956-му, розписалися. Точну дату весілля вони не пам’ятають і річниці не відзначають, утім це їм не заважає жити в любові і розумінні, – каже Олена. –  А прожили так довго разом завдяки тому, що вони домашні люди. У них ніколи не було такого, щоб кудись піти на сторону. У них було таке виховання, що на першому місці має бути сім’я,

Батько, зі слів дочки, не був романтиком, кажучи: усе, що захоче Валентина, вона купить сама – а він для цього багато працював на шахті на Донбасі.

У пари є одна дитина, двоє внуків і одна правнучка. Зараз, звичайно, наші герої не можуть похвалитися відмінним здоров’ям – Валентина Йосипівна пересувається за допомогою двох паличок, а у Володимира Федоровича професійна хвороба шахтаря – силікоз (захворювання легенів). Але вони самі пораються по господарству, готують їжу й навіть працюють на городі.

Олександр Гаркавець