Жителі Балаклійщини намагалися втекти від війни, а опинилися у вирії вибухів

Під одним дахом – дев’ятеро дорослих і дітей

Ранок 24 лютого для багатьох балаклійців розпочався тривожним просинанням, спішними зборами і від’їздом до безпечного місця. Принаймні так думалося більшості з тих, хто обрав місцем перечікування лихої години помешкання рідних та друзів у прилеглих до Балаклії селах. Так міркували і жителі колишнього Балаклійського райцентру Сергій та Олена Теліги. Думали, що до Чепіля, села, що знаходиться на віддалі 30 кілометрів від Балаклії, де проживала Сергієва мати, від’їздять разом з дітьми на декілька днів. Насправді ж географія їхнього порятунку виявилась набагато ширшою і тривалішою.

Ближче до обіду першого дня війни хата Олениної свекрухи, корінної чепілянки, вже озивалася рідними голосами. Під одним дахом зібралося дев’ятеро дорослих і дітей. Літня жінка радо прийняла на постій двох синів з родинами.

Спершу життя в Чепілі було відносно спокійним. Усталений сільський ритм порушувала тільки робота важкої артилерії в сусідній Гусарівці. Звідти постійно було чути вибухи, нав’язливий гуркіт ворожих гелікоптерів. Реальну картину того, що відбувається в Гусарівці, словесно змальовували і ті її жителі, які через постійні обстріли й безчинства російських військових перебралися до Чепіля.

Міни рядами лягали поблизу хати

Олена чіпко тримає в пам’яті хронологію подій піврічної давності: 8 березня село залишилось без світла, 14-го – без газу. Довелося куховарити просто неба на вогнищі.

«Поступово звиклися з побутовими незручностями. Важче було з хлібом, продуктами харчування, та невдовзі на поміч прийшли брати Боженки, зі своїх чепільських. Під вогнем, ризикуючи здоров’ям, а то й життям, вони проривалися туди, де працювали магазини. Добуте продавали за діючими цінами, по три ціни, як інші, на товарі «не накручували». Та конче бракувало не тільки продуктів, а й ліків. Чоловіки не відмовляли своїм односельцям, коли ті просили купити їм медпрепаратів. Так ми й жили, підтримуючи одне одного й розраджуючи», – розповідає жінка.

25 квітня Чепіль уперше, як говорить Олена, реально обстріляли. Міни рядами лягли довкруж хати Теліг. Тільки дивом не втрапило в житло і нікого не зачепило. Після «прильоту», уважно обстежуючи обійстя, родина знайшла багато осколків різної величини, помітила численні глибокі воронки на городі. Після цього випадку назріло спільне рішення перебратися на проживання до погреба. У глибокому підвалі Теліги облаштували спальні місця, встановила «буржуйку». До фатального дня залишалося три тижні…

 «Я тільки підводжусь і чую за спиною вибух»

Чотирнадцятого травня Олена вибралася з домівки, щоб зателефонувати рідним. Найближчим місцем, де «брав» мобільний, було село Волобуївка, яке межує з Чепілем. Жінка легко зв’язалася і з мамою, і з сестрами, відзначивши про себе, що день починається добре. Прощаючись, мама не попросила, а буквально наказала доньці: «Виїжджайте! Чому ви тягнете? У вас там, люди переказують, страшне!». Олена, як могла, заспокоїла її. Мовляв, нічого, жити можна.

Обідньої пори Олена, як завжди, поставила на стіл частування. Обстановка дозволяла поїсти в хаті. Жінка метушилась коло столу, частуючи ще й гостей – сусіда і малечу шести й семи років. В’язалась нехитра балачка. Якоїсь миті свекруха попросила подати їй мобільний.

«Я тільки підводжусь і чую за спиною вибух. Інстинктивно притискаю до себе малу, дівчатка кричать, сусід Валентин розпластався на підлозі і не зворухнеться. Подумала, що вбило. Тільки хотіла до нього нахилитися, як чую мій чоловік до мене: «Подивися, у мене щось спиною тече…». Дивлюся, а там – море крові, а крізь нього – нутрощі пульсують. Я затикаю рану його ж сорочкою, стягаючи її донизу, хапаю перший-ліпший рушник, а кров усе одно не зупиняється… Серьожа поволі слабне, обводить нас поглядом і починає прощатися. «Ні, ні, тільки не це! Зачекай!», – вмовляю його і кидаюсь до вхідних дверей. Щосили смикаю їх, рвуся на вулицю, сподіваючись бодай на якийсь порятунок, а їх заціпило вибуховою хвилею. Навалююсь плечем – і мене із силою виштовхує на подвір’я. Зводжусь на ноги і біжу до хлопців-військових. Ще за три хати кричу: «Хлопці, хлопці! У нас там тяжко поранений, допоможіть!», – згадує ту жахливу мить Олена.

Військові зірвалися з місця, вже за лічені хвилини бинтували Сергія. Разом почали міркувати, чим його доправити до лікарні, адже із села майже всі виїхали. У такій гарячці Олені на думку спадає бігти на блокпост.

«Задихалась, ледь не падаю від швидкого бігу, на ходу знімаю із себе золотий ланцюжок, намагаюсь витягти з вух сережки: «Візьміть! Це все, що в мене є! Грошей немає. Благаю, врятуйте!», – звернулася до українських бійців жінка.

Військові присоромили Олену, змусивши залишити свої прикраси при собі. Один із них швидко заскочив до машини, вказавши їй на місце поруч. За лічені хвилини вони вже були на місці. Захисник оцінив обстановку і, пообіцявши, що буде незабаром, рвучко зірвався з місця.

Свого слова чоловік дотримався. Він затягнув до машини стікаючого кров’ю Сергія і сусіда, який отримав серйозну травму ноги. На великій швидкості доправив їх до найближчого лікувального центру в селищі Донець. У лікарні медикам удалось стабілізувати стан Сергія. Подальше лікування він проходив уже в Харкові. Медики діагностували в чоловіка Олени розрив селезінки, тяжке ураження легень і нирки. Він не міг самостійно дихати. Його підключили до апарата штучного дихання. Крім цього, лікарі схилялися до того, що нирку доведеться видалити.

«Небеса зглянулись наді мною»

Сім діб Сергій перебував у реанімації. Лікарі були дуже обережними у своїх прогнозах. Шанси на те, що він житиме, були мінімальними. Олена не знала, як собі зарадити, як заспокоїтись. У найтяжчі хвилини ставила перед собою ікону Божої матері і гаряче молилася.

«Небеса зглянулись наді мною. 23 травня, в день мого народження, чоловікові стало краще і його перевели до хірургії. Він зробив мені найкращий подарунок, на який я тільки могла очікувати. Нирку вдалося зберегти, в останніх числах травня Сергій уже дихав самостійно, тільки іноді одягаючи маску на ніч».

У червні чоловіка виписали додому. Спершу, за словами Олени, він був знервований, сторонився сідати біля вікна. Наразі заспокоївся, до нього повернулась колишня впевненість. Він навіть примирився з тим, що доведеться оформити групу. Сергій як справжній чоловік звик піклуватися про свою сім’ю, тому рветься на роботу, хоча його турбують головні болі, помітно впав зір. Це все наслідки поранення.

Нині родина Теліг винаймає житло в одному з відносно спокійних районів Харківщини. До Чепіля, навіть якщо дуже захочеться, повертатися їм нікуди. «Приблизно 15-17 червня до хати одна за одною прилетіли декілька ракет, перетворивши її на руїни», – розповідає Олена.

Та біда одна не приходить. Наприкінці літа померла Оленина мама. Вона проживала на окупованій території, через що донька не могла провести її в останню путь. «Я не дозволяю собі плакати. Як тільки зможу, приїду на могилу і виплачусь», – говорить Олена Теліга.

«Телефон давай!»

Сергій Тарусін, житель села Гусарівка, що на Балаклійщині, разом з батьками і молодшим братом у період окупації залишався вдома. Усякого натерпівся. Пригадує, як тільки рашисти зайняли село, першим ділом почали нишпорити по хатах, хапати все з більш-менш цінного. Одного березневого вечора вдерлися і до його хати, тягнучи вуличну грязюку килимовими доріжками. Зухвалі і самовпевнені, з автоматами напоготові, підійшли впритул до чоловіка і ламаною російською (буряти. – Прим. авт.) наказали йому віддати мобільний.

Сергій не з боягузів, тож, витримавши паузу, кинув ворогам: «У нас, в Україні, прийнято роззуватися на порозі». Двоє малорослих, коротконогих чоловічків, як з особливою зневагою до окупантів підкреслює сам Сергій, тільки хижо усміхнулися і, показово брязкаючи зброєю, знову взялися за своє: «Телефон давай!».

Чоловік упирався, та коли один із них пересмикнув затвор біля його вуха, змушений був підкоритися.

Війна заганяла Сергія разом із родиною і до льоху. Місяць вони просиділи в ньому під цілодобовими обстрілами. Чоловік пригадує: «Я народився і виріс у селі. Змалку розумів ціну хлібові. Знаю, як тяжко він дається. Та лише згрібаючи в долоню хлібні крихти, акуратно закидаючи їх до рота, щоб не розгубити, по-справжньому усвідомив зміст відомого всім висловлювання: «Хліб усьому голова».

Тяжко було з хлібом, та справжнє випробування чекало на Сергія попереду.

«Якби не вона, без руки залишився б»

22 березня Сергій пішов до сусіда по воду. У того була водяна станція. Щойно хотів відірвати повні відра від землі, аж тут – шалений обстріл. Міни прилітали через проміжок у 15-20 секунд.

«Обступило мене це лихо зусібіч, голови не підняти. Дивлюсь, Сашка Дворецького, сусіда мого, поранило. Наступного дня він і помер. А я отримав тяжку контузію: голова «розколювалась», на одне вухо перестав чути. Та найгірше з того, що зі мною тоді сталося, було поранення в руку. Вона вмить розпухла, стала схожою на булаву. Біль неймовірний, а хто допоможе? Вирішив іти до медички, яка ще залишалась на ту пору в селі. Люди по хатах та погребах ховаються, бо село збурюють потужні вибухи, а я, втягаючи голову в плечі, неначе цим можна порятуватись, прямую до фельдшерки. А що робити? Вибір у мене був невеликий: або від гангрени помру, або осколком «скосить», – ділиться спогадами чоловік.

Фельдшерка тільки оглянула і безапеляційно заявила: «Без хірурга не обійтись». Та Сергій наполіг: «Виймай осколки, благаю, що вже буде». «Без наркозу буде дуже боляче. Кричи, не соромся», – налаштовувала його жінка. І добре зробила своє діло – під обстрілами, без спеціального медичного інструменту, без знеболювального.

А потім усе село зносило йому антибіотик. У того дві ампули знайшлося, у того – одна. Три з половиною місяці гоїлася рана і таки затяглася. «Наразі тільки на зміну погоди про себе нагадує. Землячці, скільки й житиму, низько кланятимусь. Якби не вона, без руки залишився б. А може, мене б уже і зовсім на світі не було», – говорить Сергій.

Бомба уп’ялася в дах і не розірвалася

Не пощадила війна і хату Тарусіних. 23 травня був черговий «приліт». Неподалік хати розірвалася міна і спричинила пожежу. Неначе передчуваючи щось недобре, за два дні до пожежі Сергій наповнив водою дві величезні бочки. Та найбільше став у пригоді вогнегасник. «Є в мене хороший вогнегасник у господарстві. Та самі все одно не приборкали б вогню. Куди там! Гасили усім миром. Першими на поміч, як завжди це буває, прибігли сусіди», – згадує чоловік.

Кажуть, що снаряд в одну воронку двічі не падає, та тільки не на цій війні. Не згоріла хата в полум’ї, так ледь не розсипалась на друзки: бомба уп’ялася в самісінький дах і всупереч усьому не розірвалася. Так і стриміла в піддашку до деокупації Гусарівки. А коли зброя змовкла, Тарусіни викликали саперів. Утім, збитків помешканню й так завдано чимало: повністю перебиті несучі балки, потрощений шифер.

«Ладнаємо з братом, як можемо, та не дуже візьмеш розгін, коли тільки лист шиферу понад 600 гривень коштує. Грядуща зима теж змушує серйозно задуматись: за машину дров просять 16 тисяч гривень. Можна, звісно, винайняти житло, хоча б у тій же Балаклії. Як тепло дадуть, тож чому й ні. Та тільки з хати усе розтягнуть. Шкода, батьківщина наша тут», – і від себе, і від братового імені говорить Сергій.

Заможною була Гусарівка до війни. Тепер – суцільна руйнація. На мирне затишшя село дочекалося, тепер живе очікуванням Перемоги. Такі настрої панують і в родині Тарусіних.

«Я забилась між шафою та стіною і затято молилась»

Валентина Лобінцева – уродженка села Протопопівка, що за сорок кілометрів від Балаклії. У селі в неї залишилася старенька тітка під 90 років і мамина спадщина – невеликий сільський будиночок. Від початку російського широкомасштабного вторгнення жінка вирішила триматися поближче до рідних і подалі від Балаклії, куди вже 2 березня ввійшли росіяни. Ніхто не знав, як будуть розгортатися військові дії, але їй, як і більшості, думалось, що в сільській глибинці буде безпечніше.

«До 7 квітня ми чули, як «утюжать» Балаклію, Гусарівку, як бомблять Грушеваху: на перше коло літак пішов, відбомбився, потім другий захід. Величезна заграва постійно зависала над Ізюмом. У нас же було відносно спокійно, хіба що колона російських танків транзитом пройшла у напрямку сусіднього Петрівського. А вже коли росіяни після визволення почали знову нищити Гусарівку, то тут уже дісталося й нам. Від Благовіщення нас стали обстрілювати касетними снарядами. Великий християнський празник, а вони не вгавають. Одну з місцевих жінок убило, ще двох жителів поранило, їх навіть прооперували. Тож, починаючи від 7 квітня, я вже ночувала тільки в погребі», – розповідає Валентина.

Та найстрашнішим для Валентини Іванівни видалося 21 квітня. Вона пригадує, що це був чистий четвер. Напередодні ввечері її тітка Маруся почала загадувати: «Зранку нагріємо води, скупаємось, як велить робити цього дня християнський звичай». Валентина погодилась, та попросила тітку не загадувати на наступний день. Недобре віщувалося жінці в тому загадуванні.

«На ранок усе пішло шкереберть. Насторожив гул, який наближався. За мить я побачила два літаки, які висіли у мене над головою. З подвір’я я в одну секунду забігла до хати і забилась у закутку між шафою та стіною. Опустивши голову й обійнявши руками коліна, я затято молилася. Чула, як поруч розриваються снаряди, і думала, що це вже кінець. Коли літаки з гулом полетіли деінде, я вибралась із хати і пірнула до погреба. Це мене і врятувало. Того вечора ворожа авіація налетіла ще раз. Під обстріл потрапила й хата тітки. Від неї залишилось чотири стіни й обгорілі отвори вікон. Ось таким для всіх нас видався чистий четвер», – сумно констатує пані Валентина.

Наразі Валентина Іванівна зі своєю родиною проживає на Полтавщині. Своїм порятунком завдячує молодому сусідові, який запропонував їй єдине вільне місце у своїй машині. Вона не знала, що їй робити, адже чоловік і тітка залишались у небезпеці. Та вони буквально заштовхнули її до машини, пообіцявши невдовзі приєднатись. Так і сталося.

Нинішня Протопопівка – це суцільна руїна. Центр села зруйнований повністю. Адмінспоруди полягли всі, як одна, вигоріло чимало хат. У селі майже немає людей, за винятком п’яти сімей, які нікуди так і не виїздили. Коли ситуація в селі стабілізувалась, до Протопопівки, за словами Валентини Іванівни, повернулись ще чотири родини. Це винятково літні люди.

Пережитий страх стримує жінку від повернення додому. «Я вже не витримаю, якщо все повториться знов: безперервний гул літаків, шалені обстріли, хати, що спалахують, як смолоскипи, людський розпач», – пояснює Валентина своє рішення.