«Перш за все люди питали, чи залишилась Харківщина Україною», – волонтерка Олена Карпенко
Зареєструвати цілий благодійний фонд було вимушеним кроком, адже саме так з’явилася можливість залучати додаткові кошти з різних держав і тим самим надати допомогу більшій кількості жителів області. Сили волонтерів зорієнтовані передусім на підтримку потреб ЗСУ, допомогу дітям-сиротам і мешканцям хоспісів. Про те, як звичайна керівниця агенції нерухомості задля допомоги Харківщині об’єднала представників професійної спільноти з усієї України й не лише, читайте в нашому матеріалі.
Олена Карпенко народилася в місті П’ятихатки Дніпропетровської області. Навчалася в Криворізькому державному педагогічному університеті. Другу вищу освіту жінка здобула в Харкові, закінчивши Харківський інститут залізничного транспорту й отримавши економічну спеціальність – бухгалтерський облік та аудит. Після закінчення вишу жінці запропонували лишитися працювати в Харкові.
Мамо, такого просто не може бути – це фейк
Економічна складова стала невіддільною частиною життя Олени. За кілька років вона обійняла посаду головного бухгалтера, а після перейшла на роботу в агенцію нерухомості. У 2004 році, лідер за натурою, Олена відкриє власну агенцію – «Ренесанс», діяльність якої пошириться на всю Харківську область. Фірма розквітне, партнери з’являться по всій Україні, а палкий злет проєкту перерве війна...
– 23 лютого в нас був дівич-вечір: святкували в Харкові день народження моєї подруги Наталі, – розповідає Олена. – 24-го рано-вранці прокинулася від шуму вибухів і крику подруги. Спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається, відкрили соціальні мережі, а там... Почалася війна. Повний шок. Здавалося, що у ХХI сторіччі, у світі, де сортують сміття і рятують тварин, це неможливо. Перше, що зробила, зателефонувала своєму 30-річному сину, в якого тільки-но 5 місяців як народилася лялечка. Син відмахнувся спросоння: «Мамо, такого просто не може бути – все це якийсь фейк».
За кілька годин Харківщину почали сильно бомбити…
«Олено, нам немає що їсти»
Поклавши слухавку, керівниця агенції нерухомості виглянула у вікно і побачила, як метушаться люди на вулиці. Всі, в кого були автівки, вантажили речі. Місто потроху порожніло. Олена з подругами зробили каву. Тоді вони пообіцяли одна одній, що б не сталося, як би не склалася доля далі, вони лишаються в рідних оселях і будуть допомагати наближати перемогу. Думками Олена повернулася у 2014 рік…
– Тоді ми допомагали військовим у Донецькій і Луганській областях. Усім, чим могли, – збирали кошти, шукали медикаменти. В нас не було волонтерської організації. Ми просто допомагали тим, хто потребував. Я працювала в агенції нерухомості – ми приймали велику кількість переселенців у 2014 році через БФ «Станція Харків», яка дуже активно займалася евакуацією, а ми намагалися всіма силами розселити людей. Тих, хто хотів залишитися в Харкові та області. Ми робили це не лише через нашу агенцію нерухомості, співпрацювали з усіма – задля справи багато хто об’єднувався. Згадалися всі моменти… Не можна було уявити… Та навіть і зараз війна в Україні вже майже пів року, а я інколи й досі не можу повірити, що так воно є…– зазначає жінка.
До активної діяльності Олену підштовхнули старі знайомі – військові медики, які боронили область. Одного дня пролунав телефонний дзвінок, і жінка почула в слухавці голос приятеля. Він сказав коротко: «Олено, нам немає що їсти».
– Так і почалася наша волонтерська діяльність. Відра борщів, каші. Пекли хліб і пиріжки – а що було робити, – розповідає Олена. – Треба було хлопцям допомагати. А потім крок за кроком ми втягнулися. Пройшлися по під’їзду, зрозуміли, хто лишився з мешканців, об’єдналися з молодими й активними сусідами. Почали допомагати тим, хто не міг про себе попіклуватися… 10 травня ми відкрили благодійний фонд. На той час нам багато допомагали, адже агенція нерухомості має в інших містах велику кількість працівників, які об’єднані професійними групами в соціальних мережах. До них ми й зверталися по допомогу в першу чергу. Так Харківщині стали допомагати з усіх куточків України. Ми кидали клич, і завжди знаходилися ті, хто допомагав знайти необхідне.
Один з волонтерів, які об’єдналися під гаслом «нескорених», Володимир Колій, є вихованцем Шевченківського дитячого будинку-інтернату. Після закінчення навчального закладу зв’язок з установою він не втрачав, знав всі проблеми і потреби вихованців. Наразі допомога цьому закладу – один з постійних напрямів діяльності руху. Незважаючи на те, що населений пункт знаходиться в окупації, Олена з командою всіма правдами і неправдами знаходять шляхи доставляння туди всього необхідного.
– У нас є свій транспорт. Кожного тижня ми збираємо харчові продукти і медикаменти, намагаємося оперативно доставити допомогу, як би складно це не було, – зауважує жінка. – Зазвичай вдається завезти допомогу діткам кожного тижня… Спочатку все було хаотично. Зараз уже розумію: сьогодні приїжджають за пакетами громадам – треба підготувати, завтра їдемо в дитячий будинок – треба підготувати. Шевченкове, Куп’янськ… Починається калейдоскоп. Але він уже впорядкований.
Стіни мого дому мені допоможуть
Під час біди сарафанне радіо працює «на відмінно». Так серед підопічних Олени і команди з’явилися жителі Слатиного, Черкаських Тишків, Дергачів, Чугуєва, Золочівської громади. Географія і кількість тих, хто потребує допомоги, стрімко зростали. Складніше за все було збирати кошти хлопцям із ЗСУ – на коптери, прилади нічного спостереження, автівки, тобто на все, що потребує чималих матеріальних витрат.
– Насамперед ми намагаємося допомогти нашій армії, – розповідає Олена. – Адже якщо не дай Боже десь щось, то наша допомога – гуманітарні коробки – вже не буде потрібна нікому.
Серед пріоритетів діяльності Олена також називає допомогу дітям і пільговим категоріям. Серед «підопічних» є і хоспіси. Якщо чогось не може знайти, Олена звертається по допомогу через соціальні мережі чи пише пост у власному телеграм-каналі. Говорить, що не було ще жодного разу, щоб допомогу не зібрали.
– В області дуже багато людей похилого віку, які не евакуюються навіть із зон бойових дій. Зазвичай вони не їдуть не тому, що вони не можуть. Спрацьовує якась ментальна установка – «стіни мого дому мені допоможуть». Вірите, от ми були в Черкаських Тишках, там люди по 80-90 днів просиділи у підвалах і не евакуйовувалися. Вони раділи тому, що на своїй землі. І коли ти туди приїздиш, вони просто ж боготворять наших хлопців, наших ЗСУшників, які звільнили їхнє село. От, наприклад, ми привозимо гуманітарну допомогу, люди дуже вдячні. Але ви б бачили, як вони дивляться на хлопців, які зачищають нашу землю від зла. Раніше я таке бачила лише в художніх фільмах. Зараз – на власні очі, – зауважує жінка.
Олена відзначає високий патріотичний дух жителів області. В холоді та голоді вони бажають одного – лишитися в Україні й українцями.
– Деякі люди, які ховалися від війни, були відрізані від світла і не мали змоги навіть зарядити мобільні телефони. Вони зовсім не мали можливості спілкуватися з навколишнім світом. Людей, які не їли й не пили до пуття по кілька днів, а то й тижнів, насамперед цікавили не вода і їжа, їм потрібна була інформація. Перше, про що питали, що їм дуже важливо було знати, що область і їхній населений пункт залишилися Україною. Такі випадки дуже мотивували для подальшої роботи. Ми розуміли, що на правильному шляху, – говорить засновниця благодійного фонду.
Лежала у своїй кімнатці та молилася, щоб не прилетів снаряд
Олена розповідає, що під час волонтерської діяльності стикається з різними проявами людяності. Є ті, хто підтримує, заради чого хочеться робити ще більше. Є те, що неприємно вражає, і руки просто опускаються, бо жодна норма моралі не витримує.
– У волонтерській діяльності буває всяке. Не буду говорити, судити, добре це чи погано. Кожен рятується, як може. В кожного свої обставини і своя особиста думка. Інша не потрібна. Є ті, хто евакуйовується, але лишає стариків. Не тому, що вони погані чи хороші… Просто інколи стає вибір між бабусею і малою дитиною. І люди рятують дітей. Але є кричущі випадки, коли люди лишають безпомічних старих, тих, хто не може сам пересуватися, кому потрібен догляд. Коли починаєш спілкуватися з родичами та чуєш «ми залишили їй світло...», кров стигне у жилах. І я відповідаю, а до чого тут світло, якщо людина голодна лежить. Це в голові не вкладається, – обурюється жінка. – Лишили 82-річну бабусю саму, вона навіть спуститися не може в льох. Сиділа у своїй кімнатці й молилася, щоб не прилетів снаряд. Щоб вона вижила. Цей випадок у Черкаських Тишках мене вразив. Про стареньку мені стало відомо взагалі від її сусідів. Вони просили для жінки памперси, харчові продукти і медикаменти.
Про складнощі
Мало хто про це говорить, але, за словами волонтерки, в області реальна гуманітарна криза. Люди просто голодують. У магазинах ніби є продукти, але в людей немає за що їх купити. Вони витратили свої заощадження, а з надходженнями пенсій, коштів на утримання дітей-інвалідів – перебої. Тому волонтерам доводиться покривати нестачу харчів, медикаментів, потребу в гігієнічних засобах. І цього потребує не лише цивільне населення, а й військові. Перше, що питають хлопці – це одноразовий посуд, туалетний папір, мило, гелі, гігієнічні засоби.
Мрія про...
Олена розповідає, що дедалі з часом діставати допомогу все складніше.
– Ми працюємо з благодійними фондами України, залучаємо й іноземні кошти. Дуже допомагають італійська і шведські громади, ужгородці, жителі Тересли, Бару, Вінницької області, бізнесмени – Абдурахман Шайхалов, Едгар Дубровський – наші постійні донатори. Дуже швидко реагують на потребу. Буквально по дзвінку, дуже мобільні. Багато хто спостерігав за нами в соціальних мережах і почав приєднуватися до допомоги, – говорить волонтерка.
Благодійний фонд «Шлях нескорених» опікується спецпідрозділом «Омега», бригадами ТРО, ЗСУ, допомагає представникам УКРАЇНСЬКОЇ ДОБРОВОЛЬЧОЇ АРМІЇ – хлопцям, які зорганізувалися і з Дніпропетровської області приїхали боронити Харківську. В пріоритетах діяльності – підтримка служби ДСНС та поліції в області. Допомагають і центрам вимушено переміщених осіб. Найскладніший запит – дістати реанімобіль.
– Я вже шукала де тільки можна. Але я вірю, якщо колись тобі щось дуже потрібне, то янгол-охоронець допоможе. Вчора ми їхали в машині і слухали радіо. В новинах повідомили, що «Епіцентр» закупає 50 реанімобілів. Наразі будемо «стукатися» туди, дізнаватися подробиці. Якщо все так, як сказали, нам теж він дуже потрібен для військових Ізюма. Сьогодні для мене це найнагальніше питання, – розповідає Олена. – У нас дуже великі запити по гуманітарній допомозі нашим жителям, військовим. Постійно потрібні коптери, прилади нічного бачення, ліхтарики, тактичні рукавиці. 350 форм. До речі, коли починаєш збирати кошти на одяг – стикаєшся з негативом. Дуже багато людей у соціальних мережах пишуть, що у військових велика зарплатня і нехай самі собі з цих коштів купують форму. Уявляєте?? Хочеться нагадати цим людям, що військові насамперед власним життям захищають нас. Боронять Україну. А диванні критики починають давати поради, що і як їм робити. Розповідати Збройним Силам, де і як нападати, як правильно наступати і як давно вони могли б на місці Залужного перемогти. Так, хлопці забезпечені, не можна сказати, що голі й босі. Не можна говорити, що держава не забезпечує. Так, на початку у військових нічого не було, тому все купували волонтери. А зараз держава забезпечує. Але є потреба у великій кількості так званого витратного матеріалу. Розумієте, те ж авто. Воно десь наїхало на міну, воно пошкоджене. Потрібно нове. Якщо ви звернули увагу, в нас найбільше збирають кошти на автівки. Сьогодні в армії автомобілі – це витратний матеріал. Як шкарпетки і спіднє. Одноразові речі. Дуже багато хлопців потребує форму. За статутом у тебе повинно бути по одному комплекту форми. Але, щоб ти ходив у чистій формі, їх потрібно хоча б дві. Одна переться, в іншу перевдягнувся. Дуже велика нестача форми, бо вона ще і зношується.
Незважаючи на всю благородність волонтерської справи, дуже часто меценатам доводиться укладати угоди із совістю.
– Є й інший бік. На жаль, часто волонтерам продають те, що не повинні продавати. Для ЗСУ приходить допомога не для продажу, а нам доводиться купувати. Тому що подзвонили дівчата, говорять «є те і те». А мені воно дуже потрібне. Так на початку війни ми купили 10 медичних рюкзаків. Дуже були потрібні медикам. Але уявіть, у поспіху я навіть не побачила, що на них є надпис «ЗСУ НЕ для продажу». А хлопці були такі щасливі, що в них є ті медичні рюкзаки і вони зможуть комплектувати медикаменти… зможуть надавати допомогу бійцям. А потім, днів за 5 ми переглядали фотографії – звіт їхньої подяки. І один з бійців розгортає рюкзак, а там той надпис «ЗСУ НЕ для продажу». Я дзвоню: «Дівчата!! Ви це бачили???», а вони відповідають: «А що ми могли зробити? Тобі ж було дуже потрібно на зараз». Тому, на жаль, є і такі випадки, – констатує волонтерка. – Так що, коли кажуть, що не всі волонтери порядні, я, на жаль, не можу не погодитися. Але все ж таки хороших людей у нас більше. Набагато більше, ніж тих, для кого ця війна – спосіб наживи. І, незважаючи ні на що, ми продовжуємо робити свою справу. Адже знаємо, що потребують військові. На що чекають діти та мешканці хоспісу. Чого не вистачає нашим Чугуївській, Дергачівській, Золочівській та іншим громадам.
Щомісячно Олена з командою збирають та розвозять тисячі пакетів: медикаменти, харчові продукти, засоби гігієни. Про речі, які можна розповідати, звітують у своїх соціальних мережах. Багато що лишається за кадром. Жаліються, що не мають змоги винайняти професійного СММника – організація неприбуткова, та й наразі є інші пріоритети. Але водночас Олена зізнається, що відсутність професійного ведення сторінок в Інтернеті та неможливість створити сайт організації в сучасному світі зменшує шанси залучення додаткових коштів для допомоги Харківщини з-за кордону. Отже, команда не полишає надії знайти такого спеціаліста на волонтерських засадах.
– Я так мрію, щоб закінчилася війна. Щоб настав мир, і ми почали відновлювати міста, повернулися на роботу, до звичних справ. Інколи ловлю себе на тому, що починаю звикати жити в стані війни. Зворотний бік того, що ми лишаємося допомагати на місцях, – це те, що ми втрачаємо пильність, не йдемо в укриття під час тривоги, бо зрештою просто почнемо жити в тому бомбосховищі. Людей це виснажує. Вони перестають реагувати, починають жити звичайним життям. Втрачають відчуття об’єктивної реальності. Тим, хто живе в мирних країнах, не зрозуміти…
Коли ввечері ти виходиш на балкон, виє повітряна тривога, а ти з філіжанкою кави. І людям уже все одно – все в руках господніх. І починають покладатися на долю. Але ж це неправильно. І я це розумію. Це страшно. Тому моє найбільше бажання – наша перемога, щоб настав мир.
Як ми будемо святкувати ту перемогу! Я не дуже люблю алкоголь, але навіть я буду пити шампанське. А потім піду на роботу, адже займатися добрими справами важливо, але є бізнес, який приносить стабільність у твоєму житті. В той самий час, я продовжу допомагати людям. Волонтерство залишиться зі мною назавжди. І наші підопічні дітки нікуди не подінуться, їм потрібна наша допомога. А наших шановних військових будемо вітати лише з перемогою і їхніми особистими святами. Бо вони вже як рідні. Про це я мрію кожного дня, – підсумовує Олена.
Міжконтинентальна ракета РС-26 «Рубіж», якою рф атакувала Дніпро: що відомо про цю зброю (фото, відео)
Лісовий: через корупційний скандал звільнять ректора харківського університету
Війська рф вдарили по Харківщині БПЛА «Shahed», КАБ та артилерією: коротко про наслідки
Евакуація з Борівської громади: на лівобережжі залишається понад 2300 людей