Зі скальпелем і автоматом на лінії вогню: історія військової медикині з Андріївки

Стала на військовий облік

За плечима Божени – Київський інститут екології та медицини. За фахом вона стоматолог-ортопед. Проте в стоматології відпрацювала всього два роки. «Професію обрала, мабуть, на догоду мамі. Тому доволі швидко зрозуміла, що це не моє», – пояснює жінка. Облишивши роботу за фахом, Божена створила невеличкий власний бізнес, пов’язаний зі збором вторинної сировини, який приносить їй певний прибуток. 

На початку війни їй довелося віддалитися від бізнесу. 24 лютого 2022 року близько п’ятої ранку над Києвом, де Божена проживала зі своєю родиною, літали ворожі ракети. Жінка поспіхом зібрала валізу з найнеобхіднішими речами та разом із тринадцятирічною донькою і собакою на власній машині відправилась на Житомирщину. Там проживала її подруга, яка кликала до себе перебути тяжкі часи. Доволі швидко з’ясувалося, що прийняте рішення було помилковим. Саме з того напрямку ворог заходив на Ірпінь і Бучу. Замість години-двох Божена через транспортні затори, ворожі ракети, загальний хаос провела в дорозі сім годин. 

«Донечка тоді дуже злякалася, постійно зривалася на плач, мені довелося виводити її зі стресового стану», – розповідає жінка.

Божена з донькою поселились у місті Попільне Житомирської області. Вже наступного дня жінка як військовозобов’язана стала на облік у місцевому військкоматі. Не минуло й трьох діб, як Божені зателефонували і наказали з’явитися на збірному пункті з речами. «Хотіли до 95-ї десантно-штурмової бригади зарахувати, а в результаті відправили додому з поясненням, що медиків поки що вистачає», – згадує жінка. 

Згодом, коли ситуація в столиці та наближених до неї Ірпені і Бучі відносно стабілізувалася, Божена з дочкою повернулися додому. У Києві, як і в Попільному, кожен ранок жінка жила очікуванням двох важливих телефонних дзвінків: від чоловіка, кадрового військового, який на той час обороняв Харків, і від батьків та брата, які опинились в окупації на Чернігівщині. 

«Мої рідні півтора місяця пробули в окупації. Окупанти їх силком утримували в погребі, чомусь вбачаючи в них потенційних навідників. Вони дивом вибрались звідти живими, бо машину, на якій вони втікали, обстріляли», – розповідає Божена.

Наприкінці весни 2022 року її мобілізували.

Три місяці на «нулі»

Місяць для новобранців тривали навчання в столиці. Божені довелося стріляти з різних видів зброї, вивчати картографію, мінну справу тощо. 

«До цих курсів я, крім скальпеля, іншої зброї в руках не тримала», – зазначає медикиня.

З обмундируванням теж не було проблем: призваним видали американські «броніки», натовські каски, які куля «не прошиває», навіть нижню білизну, щоправда, чоловічу, оскільки жіноча не передбачена уставними нормами. Спершу жінки тільки іронічно усміхались, розглядаючи спідню чоловічу білизну. Та коли опинились в окопах, з яких і голову було страшно висунути через щільні обстріли, натягували на себе все, що мали, і були вдячні. Було це вже в останніх числах травня минулого року неподалік від Бахмута. Саме там опинилась молодша лейтенантка Божена Гринько. 

У перший же день, як тільки військове формування, до якого була зарахована Божена, вийшло з потяга, росіяни керованими ракетами обстріляли вокзал. Часу на звикання до бойової обстановки не знайшлося. Того ж дня через руки медикині пройшло п’ятеро «трьохсотих», яким вона надала невідкладну медичну допомогу і відправила до найближчого госпіталю. Крім іншого, жінка згадує вугільну пилюку, яка вибухами здійнялася у повітря і густо вкрила обличчя, руки, пощадивши тільки зуби. 

Три місяці Божена провела «на нулі».

«Команда у нас була злагоджена. Доводилось і в окопи лізти, і просто неба зупиняти кровотечу, щоб не втратити дорогоцінний для збереження життя час», –  скупо говорить про той період жінка.

«Нас підняли серед ночі»

Їхнє бойове угруповання було відправлене на доукомплектування до Новоград-Волинського. Людям дали відпочити два тижні, а після перекинули на Харківщину, де мав розпочатися контрнаступ зі звільнення окупованих територій. Операція трималася в суворій секретності, і Божена тільки відзначала для себе, що на Харківському напрямку їй набагато важче: і поранених доводиться відправляти до шпиталю щонайменше за 40 кілометрів, і готувати їсти та спати лише в окопах, і тижнями простоювати в лісах, не виказуючи своєї присутності.

«Якось нас підняли серед ночі. Ми вирушили, вливаючись у величезний потік техніки і живої сили. Рухалися дуже швидко, та ще швидше тікали окупанти. Мені довелося брати участь у звільненні Балаклії, але чогось особливого у пам’яті не закарбувалося через блискавичність операції. Після цього було Шевченкове. Там я вже не витримала і розплакалась ридма. Це було тоді, коли на узбіччі стояли діти 10–12 років. Вони вітали нас, розмахуючи жовто-блакитними прапорами і вигукуючи «Дякуємо!», – розповідає Божена. 

Медикиня каже, що не очікувала за два тижні опинитися вже в Ізюмі. Побачене там і досі не дає їй спокою: змучені люди, обгорілі і знищені будинки, висаджені в повітря мости. «А після була ще й ексгумація. А як забути в центрі Ізюма церкву, куди руські завойовники звозили закатованих на допитах людей умирати», – говорить Божена. 

Село Терни Донецької області, куди перекинули військове угруповання, в якому служила Божена, ледь не коштувало їй життя. Бувало так, що обстріли починалися о восьмій вечора і припинялися тільки на світанку. Сховатися було ніде, бо 99 % від усіх будівель були знищені окупантами, так само були зрізані ледь не в рівень із землею дерева. 

«Був момент, коли зрозуміла, що це кінець. Вирішила подзвонити мамі і попросити вибачення. За що? А за все! Може, коли ненароком образила. Дістала телефон, а зв’язку немає… Добре, що його тоді не було», – розповідає медикиня. 

Тоді багато її товаришів полягло, а вона сама отримала тяжке поранення. Про характер поранення жінка воліє мовчати. Єдине, про що обмовилась, так це про чотири місяці, які їй довелося провести на лікарняному ліжку до одужання. Лікувалася спершу в харківському, а потім київському госпіталях. 

Унаслідок поранення Божена була визнана не придатною для проходження подальшої військової служби з виключенням із військових списків.

«Пані Божена – наш медик-інструктор»

Божена має квартиру в столиці, але завжди мріяла про великий затишний будинок. Звісно, спершу розглядалися варіанти ближче до основного місця проживання. Та коли упродовж тижнів довелося освоюватись у зміївських лісах, між іншим прослизнула думка, що непогано було б оселитися в цій місцині. На користь вибору були і ліс, і річка. 

Вибір був зроблений на користь селища Андріївка. Саме там Божена пригледіла будинок, про який давно мріяла. Вона стала його власницею.

Багато знайомих Божени не розуміють її вчинку, а вона щаслива, бо тут їй добре. Чотирнадцятирічна донька Софійка з першого вересня в режимі онлайн навчається в Андріївському ліцеї № 1. Саме це стало приводом до того, щоб ліцей з певною періодичністю стала відвідувати і Божена.

«На території нашого селища не велися військові дії, але воно неодноразово піддавалось обстрілам. Тому школярам в умовах, коли країна воює з російськими загарбниками, потрібно знати, як надати першу допомогу до приїзду медиків, як поводитись у разі виявлення вибухонебезпечних предметів тощо. Пані Божена – наш медик-інструктор», – говорить директорка Андріївського ліцею № 1 Любов Чаговець.

Пані Божена співпрацює з андріївськими ліцеїстами на добровільних началах. Фінансова складова відсутня в цій її діяльності. Поки що вона провела одне заняття для учнів 10–11 класів, на черзі – друге. Хлопці й дівчата на заняття приходять не з примусу, а лише з власного бажання. 

«Я буду вже задоволена з того, якщо кожен із них зможе допомогти бодай собі в разі необхідності. А якщо зможе зарадити другові, то моя місія буде виконана сповна», – говорить Божена. 

«А ти мене питала?»

Наразі жінка зайнята облаштуванням свого нового помешкання і оформленням пенсії. В задумах – створення реабілітаційного центру для військових з повним спектром медичних послуг, і не деінде, а тут, в Андріївці. Для реалізації задуманого поки що не вистачає фінансів, та напористістю Божени можна тільки захоплюватись. Цю рису характеру вона перейняла від своєї мами, яка займається волонтерською діяльністю. До того ж, незважаючи на застереження дочки, сама їздить у гарячі точки, щоб передати хлопцям старлінки, автоклави, автівки і, з останнього, 300 комплектів військового обмундирування, яке пошила власноруч. А Божені в намаганні вмовити її не їхати до Куп’янська, інших гарячих точок, відповідає: «А ти мене питала? Так треба». 

Божена часто згадує свої бойові будні. Особливе місце в її спогадах займають люди, яких їй удалося врятувати, здавалося б, від невідворотного. 

«Передзвонююсь із хлопцями. Ось днями дзвонив Сашко. Хлопцеві 27 років. Я йому руку врятувала. Вдячний», – розповідає медикиня.

А ще жінка згадує медсестру Наталю і санітарку Олену. Божена була начальником медчастини батальйону, а дівчата завжди були поруч. Вона розповідає, що Олена пішла добровольцем. Не всиділа вдома, бо в неї воює син. На Запорізькому напрямку сьогодні воює чоловік Божени. Жінка не допускає ніякої мислі, крім однієї: «Все буде добре». Саме цими словами вона і закінчила розмову. 

Нагадаємо, що раніше ми писали про жінку на ім’я Надія, майора медичної служби гвардійців. 

Також нагадаємо, що  у селі Пришиб Донецької громади Ізюмського району Харківської області проживає Наталія Мірошниченко.  Жінка під обстрілами упродовж пів року розвозила місцевим пенсіонерам пенсію. 

Раніше ми писали, що у Донецькій громаді Ізюмського району Харківської області підтримують благодійно-екологічну акцію «Ворогам – кришка!» і оголошують збір пластикових кришечок у рамках проєкту «Крила», ініційованого БФ "О.В.Е.С."

Більше новин Донець читайте на нашому сайті.