Вижила у прикордонній Прудянці, знайшла сім’ю у Краснокутській громаді

Повна назва закладу –  відділення стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання територіального центру соціального обслуговування Краснокутської селищної ради. Завідувачка відділення Ніна Кочерженко проводить нас у кімнату, де мешкають чотири жінки. Одна з них швидко-швидко плете яскравий килимок.

–  Коли їхали до нас, бачили город? Так наша Надія Миколаївна Бойко там саджає різні культури, у неї золоті руки, вона дуже працьовита. Вона місцева, живе в нас уже 10 років, –  показує на жіночку з килимком завідувачка відділення.

Інша жінка – з Дергачівської громади. Вітається з нами майже урочисто, розповідає про себе детально, але іноді ледь стримує сльози.

–  Я Сімоненко Галина Прокопівна, мені 72 роки. Привезли мене з Прудянки, там усе розбили, на 70 відсотків селище знищено. А може, й більше… Як я вже була тут, зателефонували і сказали, що мій дім розбитий, –  починає свою історію Галина Прокопівна.

Згадувати про перші місяці війни їй важко. Обстріли не припинялися. З лютого по липень сиділа сама в підвалі. Лазила туди з лопатою: якщо засипле, планувала нею викопуватися звідти. Пів села вже виїхало, сусідів майже не залишилося. «Сиджу в хаті, а мої сусіди через кілька домів горять», –  описує вона той час.

–  Раніше думала, що найстрашніше в житті в мене вже було –  залишилася сама. Син помер, онук, невістка, сестра… Це перед війною було. От я і думала постійно, яка я нещасна, найнещасніша людина… А тут ще більше горе – війна. Це ж не я одна тепер, це вся Україна по погребах сидить, –  каже жінка. 

Вивезли її дергачівські волонтери. Людям дали 40 хвилин, щоб зібрати речі. Хватали, що могли, але через 20 хвилин знову почався обстріл. Тож прийшлося швидко зачиняти двері та їхати з тим, що встигли схопити. Майже до Харкова їхали під обстрілами, далі вже було тихо.

–  Привези мене сюди. Я була розстроєна та налякана, а водій каже: «Ви, бабуся, не хвилюйтеся, я вас привіз у найкраще місце, куди можна було взагалі в Харківській області». Подивився, я така огрядненька, і каже: «Там годують добре». Щоб підняти настрій, –  посміхається Галина Прокопівна.

Зараз жінці тут уже не страшно. Каже, що все подобається, а про колектив може годинами розповідати. Всі дружні, піклуються про них, допомагають – і нянечки, і медичні сестри. І завідувачка відділення також.

–  Я добу спала, як приїхала сюди. Бо тихо було, не стріляли. Мені попалося ліжко з панцирною сіткою. Прийшла Ніна Володимирівна і каже: «Вам же тут незручно». А я думаю: «Яке незручно, коли війна? Все ж добре, тут не стріляють». Відігріли нас тут, –  радіє жінка. 

Вона щиро вдячна всім – і про всіх розповідає багато приємного. Що їй та іншим дали теплий одяг івзуття, бо приїхали вони з дому влітку, а почалася зима. Каже, дали навіть шляпки на голову, щоб можна було прогулюватися в холодну погоду. Що нянечки приносили взимку варення з малини, якщо хтось хворів. Що кормлять тут по-домашньому – і пиріжки є, і вареники, і банани-апельсини також є. А вчора дві бабусі святкували день народження, так і тортик був. Що до них часто навідується в гості селищний голова Ірина Карабут – і завжди з подарунками. Очільниця громади всіх тут знає, з усіма вітається особисто: «Здравствуй, Ніно, здравствуй, Вальо…».

Єдине, що зараз хвилює Галину Прокопівну, це здоров’я. Підводять ноги, важко рухатися.

–  Заболіла в мене нога. Ніна Володимирівна і наша медсестра Наталія Олександрівна відвезли мене до травматолога. Зробили знімок, не дуже обрадували: суглоб стерся, чекає мене не дуже хороша справа –  тільки операція. Але я думаю, що ми ж тут як сім'я, всі ми, весь колектив. Думаю, моя сім'я мене не залишить, –  крізь сльози посміхається жінка.

 

Беремо всіх, треба сусідам допомагати

–  Зараз у нас мешкають 8 чоловік із Золочева, Дергачів, Богодухова та Харкова. У них розбите житло, немає поруч рідних, тож нікому доглядати. Деякі з біженців уже повернулися додому: якось вдалося підремонтувати житло або діти повернулися з-за кордону. Дехто помер у нас, ми їх поховали на нашому цвинтарі. Але більшість живуть постійно, зараз –  43 людини. Це і одинокі місцеві жителі, у кого немає житла та рідні, і переміщені особи. Днями чекаємо на 4 людини –  з Богодухова привезуть, –  розповідає директорка центру соціального обслуговування Краснокутської селищної ради Віта Ткаченко.

Як пояснила Краснокутський селищний голова Ірина Карабут, до війни потрапити у відділення могли одинокі, ті, у кого діти вже пенсіонери, або люди з обмеженими можливостями. Тобто соціально незахищені громадяни, що проживають у громаді. Зараз ситуація змінилася. Якщо всі виїхали і залишили людину одну, то на період воєнного стану, незалежно від того, є діти чи немає, місцевий депутат складає акт, що людина потребує стороннього догляду. Виконавчий комітет приймає колегіальне рішення зарахувати людину до стаціонарного відділення. В основному беруть усіх зі своєї громади.

–  Що стосується ВПО, то якщо людина опинилася на нашій території і потребує стороннього догляду, ми її теж забираємо. Але є люди з інших громад, які не були внутрішньо переміщеними особами. Багато їх потрапило до нас на початку війни, найперші люди поступили з Дергачівської громади. Був лист від начальника Дергачівської міської військової адміністрації Вячеслава Задоренка з проханням влаштувати їхніх людей. Потім такі листи були від Золочівського селищного голови Віктора Коваленка. Вони привозили цих людей своїм транспортом, ми через виконком також їх приймали, –  розповідає Ірина Карабут.

За її словами, у Краснокутській громаді завжди так було: пріоритет – діти й люди похилого віку, вразливі категорії громадян. Тож з початку війни на сесії було прийняте рішення, що на час дії військового стану допомагатимуть цим категоріям і з інших громад, якщо виникне потреба. Місцевий бюджет виконується, тож можливість допомагати є.

–  Сьогодні стаціонарне відділення утримується коштом місцевого бюджету. У разі, якщо людина отримує пенсію, 25 відсотків залишаються їй, а 75 йдуть у бюджет закладу. У більшості пенсії мінімальні. Утримання кожного підопічного станом на 1 січня на місяць складало близько 10 тисяч гривень. От і рахуйте. Зараз ми обговорюємо питання, що треба виходити на якісь майданчики на державному рівні й говорити про необхідність фінансування закладу з державного бюджету. Але це не означає, що ми сидимо та чекаємо на державні кошти, –  розповідає керівниця громади.

На початку війни у стаціонарі було майже 50 людей, тож гостро стало питання розширятися. Коштом місцевого бюджету почали ремонт на першому поверсі (тож усі зараз мешкають на верхніх поверхах будівлі). Вставили нові вікна, планують відремонтувати покрівлю, утеплити приміщення, замінити системи водопостачання та каналізації. Роботи мають бути виконані протягом 2023 року.

Тут завжди музика

У залі стаціонару людно. Володимир Миколайович Байдала грає на баяні, поруч зібралися вдячні слухачі. Як справжній професіонал, він побачив гостей і натхненно зіграв для нас веселу композицію. Дякуємо, запитуємо, чи часто тут такі концерти проходять?

–  Так, дуже часто. У нас тут узагалі життя вирує, навіть у декого – особисте, а чому ні? –  сміється молодша медична сестра по догляду за хворими Людмила Падалка.

–  Музика нам допомагає жити, не дає сумувати, –  каже Володимир Миколайович. І додає: –  Я не тільки тут у нас граю, я ще в будинок культури ходжу на репетиції.

Серед слухачів –  Алла Михайлівна Михайлова із Золочева. Вона приїхала до стаціонарного відділення зовсім недавно, на початку травня. Розповідає, що декілька років перед війною жила у прикордонному селі Олександрівка Золочівської громади. На початку війни потрапила до Золочева, там жили в підвальному приміщенні в дитсадку. Восени їх перевезли до Богодухова, а тепер сюди, у Краснокутську громаду.

–  Тут добре, люди теплі, душа у них відкрита. І веселі, вже й сльози потроху проходять –  живемо далі. Надія вмирає останньою, –  каже жінка. А потім упевнено виправляється: –  Ні, вона ніколи не вмирає.

Нагадаємо, що у Краснокутському ліцеї відкрили клас безпеки для школярів, а юні футболісти Краснокутської громади отримали прапор від бійців 125-ї окремої бригади.

Також нагадаємо, що у громаді пройшли благодійні концерти на підтримку ЗСУ.

Про головні новини Краснокутськ та інших населених пунктів громади читайте на нашому сайті.