Евакуація за 20 хвилин і життя «з нуля»: як переселенка з Вовчанська тримається після втрати дому

Щоденник незламності та дитячі «дві війни»

Коли Вовчанськ опинився в окупації, пані Тетяна прийняла рішення не їхати. Вона залишалася у своєму домі, навіть коли навколо ставало дедалі небезпечніше. Аби не збожеволіти у вакуумі окупації, без світла та газу, Тетяна Іванівна почала вести щоденник. Вона записувала кожен день – від перших годин захоплення міста й до самого звільнення.

Пані Тетяна/фото: Слобідський край

Каже, особливо боляче було спостерігати за дітьми. Внук, якому тоді не було й десяти років, одного разу сказав: «Бабуся, я маленький, а вже дві війни знаю. У чотирнадцятому році – війна. І ось зараз». У своїй кімнаті хлопчик створив власний острів вільної України: малював плакати на підтримку ЗСУ та тримав прапор. Там, за зачиненими дверима, окупації не було. Там була віра, яку неможливо відібрати.

«Я буду тут, щоб ви знали – вас чекають»

У січні 2023 року через постійні «прильоти» була змушена виїхати до Харкова молодша донька з трьома дітьми – онуки вже отримали перші контузії від вибухів.

8 лютого 2023 року сталася трагедія: під час обстрілу, коли старша донька з онуком намагалися спуститися в підвал, вони обоє отримали поранення. У доньки куля пройшла навиліт, а в онука – поранення в ділянці серця та осколок у руці. Місяць у лікарнях, операції, страх за життя найрідніших... Але навіть тоді пані Тетяна трималася за свій Вовчанськ. 

«Мамо, може, й ти виїдеш?», – запитували діти. Але відповідь була незмінною: «Я буду тут чекати вас, поки не закінчиться війна. Щоб ви знали, що вас тут чекають».

Ясен біля будинку/фото: з архіву родини

Окупаційний побут та «свої» правила

Життя під окупацією проходило в напруженому спокої. Пані Тетяна працювала на городі, бачила, як повз її дім на Крейдові гори тягнуться колони ворожої техніки – там росіяни облаштували свої штаби. 

Їй доводилося тримати оборону не лише перед ворогом, а й у розмовах із сусідами – прихильниками «руського міра», які намагалися перекласти провину за обстріли на ЗСУ. Її відповідь була короткою: «Не подобається? Чемодан у руки – і чешіть через гору в росію».

Вона знала, на чиєму боці правда. Бачила, як з-за Крейдових гір летять снаряди в бік її дітей у Харкові. Вона чекала на українських воїнів – і дочекалася. Але випробування на цьому не закінчилися: після звільнення міста окупанти посилили обстріли.

Евакуація «за 20 хвилин»

Тетяна Іванівна трималася до травня 2024 року. В ніч з 9 на 10 травня почалися страшні обстріли, які не вщухали весь наступний день. 11 травня зателефонувала молодша донька: «Зараз за тобою заїде сусід Льоня. Збирайся».

У жінки було лише 20 хвилин. Вона не встигла усвідомити, що відбувається. У сумку кинула кілька фотоальбомів – найцінніше, що було в літній кухні. В чому була, в тому і вскочила в машину. Думала, що їде на три-чотири дні, а виявилося – назавжди.

Нове життя «з нуля»

Приїхавши до Харкова, пані Тетяна оселилася у старшої доньки. Через пережитий стрес у неї почалися проблеми з ногами – перші виплати допомоги пішли на приватну клініку, аби знову почати ходити. Лише у вересні 2025 року винайняла окрему квартиру й почала жити сама.

Побут збирався з миру по нитці: першу ложку купила сама, тарілки й каструлі принесли доньці небайдужі колеги на роботі. Попри те, що пенсія невелика, жінка навчилася справлятися. Уклала новий контракт з лікарем. Зараз серце та тиск потроху заспокоюються.

Бюрократія на попелищі

Найважчим ударом стало відео, яке надіслав сусід: дрон влучив прямо в центр її будинку у Вовчанську.

Серед зруйнованих будинків пані Тетяна впізнала і свій/фото: скрін з відео

«Я бомж. У мене було все, а зараз – нічого. Подала заяву в Дію, але кажуть, треба ще й фотофіксація. Наймати фірму з дроном коштує чимало грошей. Де їх взяти пенсіонерці? На мій погляд, ми даємо підтвердження, що там жили, а підтвердити руйнацію там, де йдуть бої, має держава», – каже жінка.

Тож поки що питання з компенсацією за житло для неї, як і для багатьох земляків, залишається відкритим.

Будні «бабусі на дистанційці»

Сьогодні Тетяна Іванівна захоплюється Харковом: його чистотою, широкими вулицями та роботою комунальників. Кожен її ранок починається з поїздки до доньки. Поки та на роботі, бабуся сидить з молодшим онуком-другокласником: вони разом проходять «дистанційку», роблять уроки, а потім вона веде його на тренування. 

Арт-терапія

У своїй новій, орендованій, квартирі Тетяна Іванівна створила власний простір для терапії. Тут, серед чужих стін, вона розставляє свої акценти. Жінка почала малювати картини за номерами – вже закінчила дві, а на Новий рік зробила собі особливий подарунок.

«Купила нову картину. Там село: струмочок, селянська хатинка, ліс і багато квітів. Треба ж десь знаходити розраду, десь черпати сили», – усміхається пані Тетяна.

Бібліотека як спадок

Ще одним неочікуваним дарунком долі стала бібліотека в орендованій квартирі. Серед великої колекції книжок Тетяна Іванівна знайшла ті самі видання, що колись стояли на полицях її дому у Вовчанську. Гортаючи стареньку книгу Жак-Іва Кусто 1980 року з дивовижними ілюстраціями океанів та невідомих звірів, вона наче знову повертається у свою молодість, у часи, коли світ був безпечним і великим.

Одинадцять тисяч доль в одному хабі

Історія Тетяни Іванівни – це один голос у величезному хорі вовчанців, які знайшли прихисток у Харкові. За кожним отриманим продуктовим набором чи консультацією для них стоїть кропітка робота тих, хто допомагає землякам не занепасти духом.

«На сьогодні в нас зареєстровано 10 986 мешканців. Майже одинадцять тисяч людей, які втратили звичне життя. Ми намагаємося забезпечити їх усім необхідним: від юридичних та психологічних консультацій до елементарних речей – постелей, подушок, розкладачок. Двічі на місяць у нас працює Пенсійний фонд, надається медична допомога. Ми робимо все, щоб наші ВПО відчували – вони не покинуті», – каже головний спеціаліст старостинських округів Вовчанської міської ради Віта Грубник.

Раніше ми писали, що у Вовчанській громаді на Харківщині станом на березень 2026 року  залишалося менше двох тисяч мешканців. Переважна більшість із них — люди похилого віку.

Дякуємо, що прочитали цей матеріал. Приєднуйтесь до читацької спільноти «Слобідського краю».