«Давайте щось робити»: як живуть на війні вчителі Південного ліцею

– Цього тижня будемо видавати свідоцтва про закінчення 9-м класам та свідоцтва про повну загальну середню освіту 11-м класам (ми спілкувалися з вчителями у понеділок, 27 червня. – Ред.). Відверто кажучи, спочатку не збиралися проводити випускний. Але батьки попросили зробити для дітей хоча б маленьке свято, фото, щоб вони цю подію запам’ятали. Видамо свідоцтва, скажемо добрі слова – це важливо, – розповідає директорка Південного ліцею Південної міської ради Харківського району Харківської області Валентина Скасків.

Ми з нею потім пішли до актової зали, де випускники повторювали вальс для свого свята. Діти самі захотіли і попросили дозволу репетирувати в школі. Війна змінила їхнє життя назавжди, прощання зі школою не буде радісним та веселим. Але воно повинно стати таким, щоб діти з вдячністю згадували ліцей та тих, хто був поруч 11 років.

– До речі, а що із ЗНО цього року? – запитую в директорки.

– Буде мультитест, але подробиць, де саме і як усе пройде в Харківській області, поки немає. Ситуація ще не вирішена, дуже важливий момент – безпека, тому чекаємо на інформацію. У нас 39 випускників, з них 8 медалістів. Вони теж чекають, – відповіла Валентина Скасків.

Читайте також: «Друга армія світу» – це армія мародерів і злодіїв»: як живе в окупації Куньєвська громада

Внутрішньо переміщені особи

З початку війни десь третина з майже 700 учнів ліцею виїхала з рідного міста Південне. Але навіть ті, хто за кордоном, увесь час навчалися дистанційно. Деякі вже повертаються додому. Крім того, додалося ще 110 дітей внутрішньо переміщених осіб. Їхні домівки залишилися на Північній Салтівці в Харкові, у Дергачах, Козачій Лопані, Малій Рогані, Циркунах, Руських Тишках.

– Зараз майже 600 дітей (і місцеві, і переміщені) віком до 18 років отримують гуманітарну допомогу в нашому ліцеї. Її дають благодійний фонд «Хто, як не ми» та Південна міська рада. Зараз більше допомагає фонд, який співпрацює з місцевими виробниками – це, наприклад, підприємства «Хуторок», «Бурьонка». Допомагають із Західної України – Житомир, Тернопіль, з Дніпра, також із Польщі. Фонд збирає допомогу і роздає – і на школу, і адресно розвозить. Раніше роздавали в школі кожний тиждень, тепер раз на два тижні, – розповідає вчителька інформатики Тетяна Тимченко.

Вона, як і деякі колеги, займається волонтерством. Після уроків, які проходили дистанційно, фасують продукти та речі, щоб потім видавати їх дітям або внутрішньо переміщеним особам. Пункт видачі, де допомагає Тетяна, розташований у селищі Буди, поруч з Південним.

Волонтери

Деякі вчительки ліцею почали волонтерити вже у перші дні війни. Коли люди ще були розгублені та не знали, що робити, вони швидко зорієнтувалися.

– Початок війни, всі в шоці, бояться йти на роботу. Мої вчительки кажуть: «Валентино Іванівно, давайте щось робити, люди готові допомагати». Я кажу: «Що, прямо зараз?». «Так», – відповідають. Спочатку хотіли збирати все в ліцеї, але тут незручно під’їжджати. Нам дали добро розміститися в клубі. Декілька днів збирали необхідне. Місцеві жителі масово несли продукти, а ми передавали все харківським волонтерам, які готували їжу для ЗСУ та людей у метро. Спочатку продукти збирали, потім у нас попросили одяг для метро – теплі речі, ковдри, необхідне для дітей, – зазначає Валентина Скасків.

Ліцей не припиняв роботу жодного дня. Директорка веде мене коридорами та з гордістю знайомить з тими, хто щоденно поруч із нею на робочому місці:

– Ось моя Петрівна, секретарка, з перших днів війни на роботі. Через неї всі документи проходять, вона все оформляє. Бачиш, яка купа документів? І з навчального процесу, і щодо дітей ВПО, і для гуманітарної допомоги.

А технічний персонал! Так, спочатку люди боялися, нас у школі було декілька чоловік. А далі всі адаптувалися, потихеньку вийшли, кожного дня миють коридори. Які в нас квіти на клумбах, бачили? Вони саджали, бо війна війною, а в школі повинно бути чисто та затишно. І красиво також.

Вчителі

Більшість учителів у ліцеї залишилися. З тих декількох, хто виїжджав по Україні, двоє вже повернулися. І з-за кордону одна вчителька також планує повертатися. На цей час звільнилася лише одна. Але й вона каже, якщо не складеться в Німеччині до вересня, приїде додому.

У Південному, на жаль, не тихо, але те, що зараз відбувається в інших районах Харківщини, це справжній жах. Тому люди звідти приїздять сюди, бо залишатися вдома вкрай небезпечно.

Нещодавно до ліцею приходила по допомогу вчителька англійської мови з Дергачів. Попросила: «Можна ми у вас тут попрацюємо?». Познайомилися. Вікторії, класному керівникові, треба було документи дітям за рік підготувати, оцінки виставити.

– Попрацювала за комп’ютером, подякувала, а я їй: «Ну, розкажи, що там, як там?». «Ну, – каже, – як: один удар – і вулиці немає. Я без будинку. Було господарство, відкрили ворота – і тварини пішли… А що з ними робити, куди їх дівати? Повертатися мені нікуди…». Слава богу, в неї на флешці були всі дані, вся інформація. Їй тільки комп’ютер був потрібний, щоб усе зробити. Бо в них там ні електрики, ні газу, ні комп’ютерів – нічого… Дистанційно вони ще намагалися якось працювати, але в таких умовах як це робити? Зараз переїхали до Південного, дуже вдячні чоловіку, який допоміг виїхати, – розповідає Валентина Скасків.

Читайте також: На лінії вогню: як живе Чугуївська громада під ворожими обстрілами

Захисники

Ця тема зараз хвилює кожного українця. І кожний бажає сил та витримки нашим захисникам.

– Чоловіки наших вчительок зараз на фронті, наші випускники також там або в теробороні. Хлопці такі заряджені, такі мотивовані. Йдуть самі, немає прикладів, щоб когось змусили. Жодного! Навпаки, військові кажуть, не вірте, в нас вистачає людей. Нам потрібні ви тут, щоб нас забезпечувати. Солдата потрібно взути, одягти, нагодувати. Ми тут самі впораємося, ви нам допомагайте на своєму місці, де виконуєте свою роботу, – говорить директорка ліцею.

На жаль, уже є втрати. Чоловік однієї вчительки з перших днів війни пішов спочатку до лав тероборони, а потім до ЗСУ. На Великдень їй повідомили, що декілька днів тому він загинув. Син тільки закінчив 9-й клас. Родина мешкає у Мерефі, але зараз тимчасово виїхали. Не можуть залишатися у своєму будинку, де все нагадує про чоловіка та батька. Не можуть звикнути, що його немає.

Загинув і випускник Денис Вельма. Хлопцю було трохи більше 20 років.

– І цей хлопчик, і чоловік нашої вчительки не мали ні хвилиночки сумніву, що будуть воювати за Україну. Денис волонтером був, але просився до ЗСУ. Пішов, з ним поспілкувалися і сказали: «Ні, поки що зарано. Ти стріляти не вмієш, необхідних навичок не маєш. Почекай, іди волонтером. А далі подивимося». Він пішов і майже в перший же день загинув. Коли влучили в будинок обласної адміністрації на вулиці Сумській у Харкові, вони з дівчатками-волонтерами там їжу готували. Пряме попадання було саме в той поверх, де вони перебували, – продовжує Валентина Скасків.

Мрії

Коли вже виходила з ліцею, запитала в співрозмовниць про майбутнє. Про що мріють, чого бажають понад усе.

«Мир, все інше переживемо. Бо правда на нашому боці, і перемога буде на нашому боці», – разом відповіли вчительки. А потім педагог-організатор ліцею Ірина Іващенко додала: «Я на роботу дуже хочу, до школи, до своїх учнів…».

– Точно! Діти те ж саме мені кажуть: «Валентино Іванівно, тільки б до школи піти! Будемо сидіти тихо-тихо, вчити будемо все, слухати будемо всіх учителів – тільки б до школи». Коли в нас таке було? – посміхається директорка ліцею. – Та, мабуть, що й ніколи.

«Цей проєкт  реалізується в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу (https://ec.europa.eu/info/aid-development-cooperation-fundamental-rights_en). Його зміст є виключною відповідальністю авторів і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій»