Під обстрілами вивозили дітей і поранених: чим волонтери допомагають людям у Печенізькій громаді

24 лютого змінило життя всіх українців. Наші співвітчизники як ніколи потребували підтримки і допомоги ближнього, аби вижити в цей нелегкий час. Однією з перших під час повномасштабного вторгнення на допомогу своїм землякам прийшла колишня керівниця Печенізької районної ради, а нині депутатка Печенізької селищної ради Лариса Ярова. Вона об’єднала навколо себе друзів та однодумців, і разом ця команда почала допомагати людям.

– Я народилася в Печенігах, це моя мала батьківщина, знаю всіх людей у громаді, мені не байдужа їх доля. Коли все почалося, у багатьох був ступор, люди не розуміли, що робити, чим бути корисними. У мене такого питання не було. Я знаю, чим можу бути корисною, тому зібрала команду, заправила машину і поїхала. Команда складається з друзів, однодумців, небайдужих людей з нашої громади і не тільки, – ділиться Лариса Ярова.

Вона згадує, що з початку війни частина громади була відрізана, люди потребували допомоги. Когось треба було вивезти, забрати тварин, передати речі тощо. Лариса Ярова допомагала повернутися в рідне селище людям, які працювали в Харкові чи Чугуєві.

Читайте також: Поліна та її команда: як волонтерка з Мерефи гуртує людей, щоб допомагати іншим

«Я не хвилююся, я вам довіряю»

У пані Лариси завжди були в машині необхідні на той час речі – це чай, кава і печиво, оскільки люди мерзли, і в дорозі їх доводилося зігрівати.

– Бувало таке, їдеш в одній справі, тут дзвінок. Телефонують люди з різних громад, кажуть, ми доїдемо туди-то, далі не знаємо як, казали, що ви допоможете. І ми кидали все, розверталися і їхали їх зустрічати. Розуміли, що вони голодні, змерзлі, тому чай, кава і печиво були в самий раз, – каже жінка.

Вона зізнається, що кожна людина, якій вони допомогли в цей час, закарбовувалася назав­жди в її пам’яті і душі. Втім для неї особливо зворушливими є спогади, пов’язані з дітьми.

– Для мене, як для матері трьох дітей, була просто страшна картина, коли жінки з окупаційних територій на дамбі передавали своїх дітей, щоб їх вивезли в безпечніше місце. Самі жінки не мали можливості поїхати з різних причин – не могли залишити батьків, чоловіка, господарство тощо. Я розумію, що мама відчуває в такий момент, відриваючи від свого серця дитину. Дивлюся і кажу їй: «Не хвилюйтеся, все буде добре, я відвезу дітей у безпечне місце і передам цілими та здоровими вашим родичам». І одного разу мене вразила відповідь жінки: «А я не хвилююся, я вам довіряю». За весь цей час я перевезла близько півсотні дітей. Усе це робили абсолютно безкош­товно, – згадує Лариса Ярова.

Волонтерці стала в пригоді освіта практичного психолога. В дорозі, коли ти їдеш, за короткий час треба якось заспокоїти людей, запевнити, що подорож буде максимально безпечною для них.

– Коли мені мати віддає в руки дитину, я її брала, як свою рідну. Інколи за раз і не одного малюка давали. Траплялися випадки, коли давали двох дівчат або трьох дівчат, чи двох дівчат і хлопця. Я їх приймала і розуміла, що з цього моменту і поки не віддала їх я для них мама. Моєї любові вистачить на всіх дітей, – зазначає активістка. – Дітки були різного віку. Їх годувала та поїла. І безпечно їх довозили. Діти не плакали, вони за цей час стали дорослими. Вони були дуже зібраними, на блокпостах поводилися дуже виховано, знали, що там їм треба показувати свої документи.

Даня і Єва

За час повномасштабної вій­ни Лариса Ярова пригадує два найяскравіші дні для неї, і вони також пов’язані з дітьми.

– У березні до нас звернулася родина з Мартової, яка наразі окупована. Нам розповіли, що жінці незабаром народжувати, однак ніхто не хотів переправляли на ту сторону, аби дістатися до пологового. Ми залюбки погодилися. Щоб переїзд до лікарні був комфортним, знай­шли машину, де були сидіння з обігрівом. Дуже чекали на появу цього малюка, народився хлопчик Даня. Нам було дуже приємно, коли нас попросили забирати маму з немовлям. Це було найдорогоцінніше, що ми перевозили за весь цей час, – підкреслює волонтерка. – У нас була мета – щоб у такий день мама була з квітами, втім живих знайти було нереально. Ми купили фіалку в горщику, м’яку іграшку та інші потрібні речі для матусі та її синочка: засоби гігієни, памперси тощо.

А в травні Лариса Ярова взяла участь у ще одній подібній акції.

– Ми забирали з пологового маленьку принцесу Євочку. Дуже хотіли, щоб вона з перших днів відчувала себе королівною, тому привезли купу різних нарядів та суконь, а також всього іншого, що потрібно для догляду за дитиною. Коли везли маля додому (родина сама з Артемівки), то потрапили під обстріли, втім усе було нормально, доїхали цілими, – згадує жінка. – Ми досі переписуємося з матусями цих двох діток. Мабуть, для цих батьків ми стали рідними, оскільки поряд були в такий складний період.

Разом з такими приємним подіями в житті Лариси Ярової були і вкрай складні дні. Один з них, коли під час обстрілів перевозили пораненого земляка.

– Це справді було дуже складно. У нас був хлопець, у якого два відкриті переломи на одній нозі. Хірург оглянув його, зробив призначення і далі прий­має наступних людей. А мені треба доправити травмованого до лікарні. Вкрай тяжко було вибудовувати логістику. Цю людину треба було перенести через два відсутні мости, замовити «швидку». Поки його довезли, загалом поміняли три машини. Вже хлопець одужав, усе з ним добре, – розповідає жінка. – Ми багато перевозили поранених. В основному в усіх ушкодження саме ніг. Потім кожного з них провідували в лікарні і відвозили додому. Просили саме мене, оскільки нікому більше не довіряли. Коли будемо святкувати перемогу, кожен з цих травмованих обіцяв зі мною потанцювати. Тож той вечір у мене буде весь зайнятий. З нетерпінням чекаю на нього, – ділиться жінка.

Читайте також: Як знання агрономії та ютуб-канал допомагають науковцю волонтерити

«Ви наші ангели-охоронці»

Загалом за цей час Лариса Ярова з командою перевезли багато людей, зокрема з таких окупованих громад, як Ізюмська, Куп’янська, Шевченківська.

– У нас траплялися випадки, коли люди телефонують і кажуть, що давали їм багато номерів волонтерів, але хтось слухавку не бере, а хтось не хоче їхати, а от з вами легко зв’язатися, і ви не відмовляєте. Нам казали: «Ви наші ангели-охоронці», називали білявками. А хтось телефонував і казав: «Володимирівно, ви справжній мужик, туди, куди ніхто не хоче їхати, ви їдете». Напевно, для мене це найкраща похвала, – жідиться Лариса Ярова.

Наразі через Печенізьку громаду щотижня проходить евакуа­ція людей з окупованих територій. «Ангели-охоронці» беруть у ній участь – допомагають транспортом, а саме залучають місцевих, які вивозять людей до Чугуєва. Лариса Ярова згадує ще одну напружену поїздку.

– Треба було передати допомогу від Червоного Хреста в один населений пункт. Людина звідтіля повинна була приїхати в певне місце, до якого повин­на була дістатися і я, щоб передати продуктові набори. Погода була тоді поганою, я їхала полями, лугами, лісами. Все це відбувалося під обстрілами, але я доїхала і все передала. Знаєте, у кожного своя захисна реакція під час обстрілів. Хтось зразу намагається сховатися, і це правильно. А у мене так: чим більше в мене стріляють, тим мені більше хочеться щось робити, – зазначає жінка.

Читайте також: Фестиваль допомоги крокує громадою на Харківщині

Виснажливі поїздки за ліками

«Білявки» допомагають людям не тільки перевезеннями, а й дістають продукти, ліки і все необхідне.

– Спочатку вигрібали все можливе в себе з льоху, консервацію тощо. Коли закінчилися власні запаси, почали телефонувати в різні волонтерські організації, щоб нам допомогли. Старалися передавати продукти в окуповану частину нашої громади. Були випадки, коли люди просили купити цукерок, кави тощо. Купували і переправляли, – каже волонтерка.

Також, за її словами, гостро стояло питання з ліками.

– Спочатку їздили в Харків, Чугуїв. Стояли по чотири години у величезних чергах, мерзли. Добре, якщо купиш потрібне, а бувало таке, що і марно стояли. Приїжджаєш додому, змерзлий увесь, нежить почався, але все одно вранці наступного дня встаєш і знову їдеш, оскільки ти розумієш, що це життєво необхідно. От, наприклад, у нас на окупованій території були вагітні дівчатка, їм були необхідні гормональні препарати. Я розумію, якщо я їх їм не знайду, може статися непоправне. Шукали потрібні ліки і в інших областях, їх сюди передавали, а ми препарати під обстрілами забирали. По максимуму намагалися забезпечувати людей, – згадує пані Лариса.

Читайте також: Лікують людей та шиють білизну: як переселенці залучені до життя Сахновщинської громади

Ледве стримала сльози

Згодом, коли інші волонтерські організації і благодійні фонди побачили, як працює Лариса Ярова з однодумцями, самі почали звертатися до них.

– Одного разу до нас звернулася волонтерська організація, щоб ми роздали їх «гуманітарку». Ми, щоб не створювати черг, які будуть ціллю для ворогів, запропонували роздавати допомогу по вулицях, а не в центрі. Виїжджали на вулицю, складали списки і роздавали всім. Зазвичай на околицях люди не отримували допомогу, оскільки їм важко дійти до центру, а там бабусі, дідусі в основному живуть. І волонтери приїжджали туди, там роздавали гумдопомогу, а ми займалися організаторською діяльністю, – розповідає волонтерка.

Допомога була різною. В основному це продуктові набори, дуже багато роздали дитячого харчування, також були засоби гігієни. Під час роздачі дитячого харчування в пам’яті пані Лариси закарбувався один момент.

– Коли до нас по дитяче харчування і памперси приходили матусі, ми казали, що можуть брати скільки захочуть. Вони цьому так здивувалися і розповіли, що на якомусь пункті видачі їм дозволяли брати дуже обмежену кількість, ще й дорікали, що їх діти багато їдять. Мене ця розповідь дуже вразила. Від нас жінки йшли з кількома повними сумками, які не могли донести самостійно, ми їх розвозили по домівках. Ніяких лімітів ми не встановлювали. Те ж саме стосується і різних категорій людей, допомагаємо всім без винятку, оскільки в цей час кожна людина потребує допомоги, уваги і підтримки, – зауважує жінка.

А ще волонтерці дуже запам’яталася бабуся з одного із сіл Печенізької громади.

– На початку війни їхали через село Кицівка, побачили самотню бабусю, холодно було тоді. У нас були буханка хліба і пляшка молока. Стареньку так шкода стало, зупинилися та пригостили. Вона подякувала нам і заплакала. Я сама ледве сльози тоді стримала, неможливо передати ті емоції. Ми завжди намагалися нагодувати всіх, віддавали все, що було, – говорить Лариса Ярова.

Читайте також: «Чотири дні пили воду з калюжі»: кому і як допомагають волонтери в Сахновщинській громаді. Фото, відео

Найважливіше – спілкування

Волонтерка каже, що й до цього часу її команда всіма правдами і неправдами намагається доставляти  продукти на окупаційні території.

– Деталі не можу розкривати, щоб не нашкодити, але з кожним днем це робити все складніше. Не тільки ми зі своєю командою працюємо, працює декілька волонтерських організацій, ми товаришуємо, підтримуємо одне одного. Робимо все можливе, аби мешканці окупованої частини громади отримували хоч якусь допомогу, – наголошує Лариса Ярова.

Вона підкреслює, що однаково для людини важлива як матеріальна допомога, так і моральна підтримка.

– Інколи просять приїхати, щоб поговорити, щоб ми вислухали, підтримали, заспокоїли, вселили віру. Багато жителів телефонують і кажуть: «Володимирівно, поки ви тут і нам спокійно». Найдорожче для людей увага і моральна підтримка. Коли з людиною поспілкуєшся, а вона потім й каже: «Ой, ще й далі можна жити». Людей треба постійно підтримувати, далеко не кожен може знаходити для себе джерело енергії. Я, наприк­лад, знаю, як наповнюватися після того, як повністю роздала себе іншим. Коли людина каже тобі спасибі, посміхається, це найбільша подяка для мене. Багато хто знає, що я люблю каву, і запрошує заїхати в гості на неї, це теж дуже приємно, – розповідає пані Лариса.

Вдома купа незнайомих людей

З початку війни Лариса Ярова і небайдужі жителі Печенізької громади приймали в своїх домівках переселенців.

– 25 лютого в мою хату заїхало понад 20 людей – віком від 2 до 84 років. Спочатку приїхали родичі, потім знайомі родичів, потім знайомі знайомих тощо. Половину людей я взагалі не знала. Звісно, я їх розумію, вони думали приїдуть пересідити день-два, а в результаті вони довгий час у мене жили. Чула, що багато наших мешканців теж ось так у себе залишали людей, – ділиться жінка.

Наразі пані Лариса з командою продовжує волонтерську діяльність, утім вона трохи змінилася. За її словами, з часом з’являються нові вимоги, нові складності. Є інші завдання, які «ангели-охоронці» виконують, – допомагають ЗСУ і, звісно, людям.

– Я буду цією діяльністю займатися до кінця. Я нічого не хочу змінювати, мені подобається моє селище, люди, які тут живуть, це моя зона комфорту. В моєму розумінні волонтерство – це коли робиш неможливе можливим і від цього отримуєш задоволення. Я ставлю собі питання не коли це все скінчиться, а що я можу ще зробити, щоб наблизити день перемоги. Тому я кожен ранок встаю, фарбуюся, випиваю каву і вперед –  рятувати всесвіт хоча б в межах Печенізької громади, – підкреслює Лариса Ярова.