Нові сусіди – нові можливості: як ВПО змінюють життя Краснокутської громади

Професія на все життя

Ольга Поліщук народилася на Херсонщині –  у селищі Брилівка. Її батьки мали звичайні робітничі професії, а сама вона стала першою медикинею в родині. Жінка говорить, що рішення вступати до медичного вишу визріло ще в дитинстві – через хворобу бабусі, яка жила разом із ними.

Стела при в’їзді до селища Брилівка на Херсонщині / Фото: Ольга Поліщук

«Я бачила, як їй було погано, як приїздили лікарі, щось призначали, і через певний час їй ставало легше. Для мене це тоді було дивом. І я дуже захотіла теж уміти допомагати людям», – розповідає медикиня.

Після школи вона планувала вступати до медичного інституту в Дніпрі. Але одного дня побачила в газеті оголошення про набір до Івано-Франківського медичного інституту.

«Тоді ж не було інтернету. Я написала листа за адресою з газети. Мені відповіли, прислали буклети, запросили на підготовчі курси. Я поїхала – і вступила», – згадує Ольга Поліщук.

Шість років на заході України стали для дівчини з Херсонщини справжнім відкриттям.

«Інша культура, інші люди, інша природа. Україна одна, але вона дуже різна і дуже цікава для пізнання», – зазначає лікарка.

Після навчання Ольга повернулася додому. Працювала терапевткою у Брилівській амбулаторії, потім стала сімейною лікаркою. А згодом очолила Центр первинної медико-санітарної допомоги у Виноградівській громаді. Лікарка говорить, що сільська медицина – це особлива відповідальність.

Ольга Поліщук – терапевтка Брилівської амбулаторії / Фото надала Ольга Поліщук

 «У невеликому селищі ти знаєш усіх. Не одне покоління проходить через тебе. Ти знаєш цілі родини, їхні хвороби, проблеми, історії життя», – ділиться професійним досвідом Ольга Поліщук.

Сімейна лікарка Ольга Поліщук разом з колегами / Фото надала Ольга Поліщук

На Херсонщині лікарів завжди бракувало. Після окупації Криму кадрова проблема лише загострилася.

«Раніше багато юнаків та дівчат із Херсонщини вступали до медичного в Криму, поверталися працювати додому. Після 2014 року цього не стало. Медиків катастрофічно не вистачало», – зауважує медикиня.

Громада намагалася втримати спеціалістів: пропонували житло, доплати, підтримку місцевої влади. Але дефіцит кадрів усе одно залишався.
Тоді Ольга ще не знала, що через кілька років сама стане лікаркою-переселенкою.

Окупація в перші дні війни

Уранці 24 лютого 2022 року Ользі подзвонила колега і сказала, що біля Генічеська вже вибухи, літають російські гелікоптери. Вона не повірила і почала збиратися на роботу. Але вже близько десятої ранку над Брилівкою з’явилися російські літаки.

Наші прикордонники чинили опір, але росіяни мали перевагу і тиснули. Хлопці почали відходити. Внаслідок обстрілів Брилівка залишилася без світла та зв’язку. Згодом до амбулаторії стали привозити поранених українських військових.

«Це були страшні травми: уламкові поранення, проникаючі, у когось не було руки або ноги», – згадує Ольга Поліщук.

Медики працювали без зв’язку, без розуміння, що буде далі. Водії ризикували життям, щоб доправити тяжкопоранених до лікарень.

«Один із наших водіїв сказав: «Я вже пожив. Вантажте тяжких – повезу. І поїхав», – ділиться пережитим лікарка.

Невдовзі селище окупували російські війська. Вони дуже швидко зайшли. А потім почалися так звані «виховні бесіди». Вони схиляли жінку до співпраці, примушували взяти російський паспорт та забороняли спілкуватися українською. Окупантів дратувала її непоступливість, і одного дня вони прямо заявили, що вважають її проукраїнською і підозрюють у спротиві їхньому референдуму.

«Вони знали про мене все: де діти, де родина, з ким живу», – говорить Ольга.

Старша її донька на той час жила у Харкові, молодша – навчалася у Кракові. Місяць родина майже не мала зв’язку.

«Треба було виїжджати за селище, щоб десь зловити сигнал і написати хоча б коротке повідомлення: «Я жива», – розповідає медикиня.

Головлікар ЦПМСД Виноградівської сільради Ольга Поліщук ( в центрі) зі своїм колективом / Фото надала Ольга Поліщук

В окупації вона продовжувала працювати й допомагати людям. Але тиск з боку окупантів посилювався.

«Вони хотіли, щоб я погодилася жити за їхніми правилами. Але я розуміла: так не буде», – каже Ольга.

Евакуація і працевлаштування

Після виїзду з окупації Ольга Поліщук опинилася на Харківщині. Першим місцем роботи стала амбулаторія загальної практики сімейної медицини у селі П’ятигірське Донецької громади Ізюмського району. Там вона пропрацювала півтора року. Каже, що саме ця робота допомогла їй повернутися до нормального життя після всього пережитого.

«Коли ти потрібен людям, коли щодня йдеш на роботу, приймаєш пацієнтів, допомагаєш – тоді легше переживати власний біль», – говорить медикиня.

Ольга Поліщук приймає пацієнтів у П’ятигірській амбулаторії на Харківщині / Фото надала Ольга Поліщук

У П’ятигірському, як і в багатьох селах Харківщини, не вистачало медиків. Там її забезпечили окремим житлом неподалік від місця роботи. Ольга приймала пацієнтів, їздила на виклики, допомагала літнім людям, які особливо тяжко переносили війну.

«У селі люди швидко стають своїми. Вони приходять не тільки за лікуванням. Іноді їм просто треба поговорити», – каже лікарка.

Нова спеціальність

У 2024 році Ольга переїхала на Краснокутщину. Жінці відразу запропонували роботу в Краснокутській лікарні, але за іншим фахом. Тут гостро бракувало вузьких спеціалістів, особливо ендокринолога. Громада вирішила оплатити її перекваліфікацію.

«Вона у нас перевчилася за кошти лікарні, і зараз ми маємо прекрасного ендокринолога. Люди її дуже хвалять», – говорить голова Краснокутської селищної ради Ірина Карабут.

Сама ж Ольга каже, що медицина постійно вимагає навчання.

«Не можна зупинятися. Особливо зараз, коли стільки людей мають проблеми зі здоров’ям через стрес, пережите, постійне нервове напруження», – зазначає лікарка.

Сьогодні вона вже має власний будинок на Краснокутщині.

«Лікарка Поліщук уже обжилася. І це для нас дуже важливо. Значить, людина пов’язує своє майбутнє з громадою», – каже Ірина Карабут.

У громаді сподіваються, що незабаром зможуть частково вирішити проблему житла для медиків. Нині триває співпраця з благодійними фондами щодо облаштування квартир для лікарів у приміщенні колишньої поліклініки.

«Нам дуже не вистачає і сімейних лікарів, і вузьких спеціалістів. Якщо вирішимо житлове питання, буде легше залучати людей», – переконана керівниця громади.

«Не можемо нахвалитися»

Історія Ольги Поліщук, яка будує життя наново на Краснокутщині, – лише одна з багатьох.

І саме з таких історій сьогодні формується нова реальність українських громад – коли люди, які були змушені тікати від війни, стають рушіями розвитку на нових територіях, приносять туди свій досвід та знання.

Фотографія онуки – найдорожче, що вивезла Ольга Поліщук з окупації / Фото: Лариса Говина

 На початку повномасштабної війни Краснокутська громада прийняла близько 24 тисяч переселенців. Зараз тут проживають орієнтовно 14 тисяч ВПО.Останнім часом людей знову побільшало через посилення обстрілів прикордоння Сумщини та Харківщини.

Ірина Карабут каже, що громада давно відчула, що переселенці – це не тягар, а ресурс.  

У комунальному господарстві працюють чоловіки, які переїхали з прикордонних територій.

«Один працює на грейдері, інший – на екскаваторі. Ми ними не можемо нахвалитися. Таких толкових робітників давно не було», – відзначає очільниця Краснокутської громади.  

Частина переселенців працевлаштувалася на нафтогазових промислах, а це податки й доходи громади.

«Коли працюють промисли – громада отримує надходження до бюджету. І дуже багато переселенців там сьогодні задіяні», – констатує Ірина Карабут.

Інші відкривають власну справу: перукарні, магазини, кав’ярні, б’юті-салони. Це все працює на економіку громади.

Окремий напрям, який активно розвивається на Краснокутщині, – фермерство та крафтове виробництво.

У громаді працює фермерське господарство «Прогрес Бері», яке займається заморожуванням ягід та фруктів для європейського ринку. Його також започаткували і розвивають переселенці.

«Люди вирощують малину, ожину, суницю, здають продукцію, а підприємство її заморожує і відправляє за кордон», – розповідає голова Краснокутської селищної ради.

Фермерське господарство «Прогрес Бері», яке на Краснокутщині заснували ВПО / Фото: Ірина Карабут

  У громаді розвивають і бджільництво. Один із переселенців із Харкова створив тут власну пасіку та став учасником міжнародного проєкту підтримки бджолярів.

Ще одна переселенка започаткувала крафтовий бренд «Трави з яру». Вона збирає трави, формує авторські чаї та продає їх через соцмережі й ярмарки.

«Усі гості, які приїздять у громаду, знайомляться з цією продукцією. Я навіть передавала «Трави з яру» як подарунок Папі Римському», – каже Ірина Карабут.

У громаді з’являються і нові тепличні господарства. Частину проєктів реалізують за підтримки державних програм та міжнародних партнерів.

«Я вже купувала в магазині місцеві огірки з нових теплиць. Це все – наша продукція, продукція людей, які не побоялися почати все спочатку», – зазначає Краснокутська селищна голова.

Від прихистку – до спільного дому

На початку великої війни Краснокутська громада переживала величезне навантаження. Люди приїздили виснажені, налякані, часто без речей і грошей.

«Найбільше тоді потрібна була навіть не матеріальна, а психологічна підтримка», – згадує Ірина Карабут.

Психологи працювали з родинами переселенців, допомагали пережити шок і втрати.

Житло для ВПО у громаді нині шукають переважно через місцевих жителів. Люди безкоштовно надають порожні будинки, просячи лише оплачувати комунальні послуги.

«Багатьом уже просто нікуди повертатися», – говорить голова Краснокутської селищної ради.

Зараз переселенці беруть участь у толоках, благодійних заходах, волонтерстві, культурному житті громади.

«Вони не стоять осторонь. Вони хочуть зробити громаду комфортною для життя на рівні з місцевими жителями», – підкреслює Ірина Карабут.

Раніше ми писали, що ВПО у Савинській громаді започатковують новий бізнес.

Дякуємо, що прочитали цей матеріал. Приєднуйтесь до читацької спільноти «Слобідського краю».