«Жили, як люди, а стали безхатьками»: як війна змінила життя родини з Ізюма
Ірина Куліковська, яка проживала в Ізюмі разом з чоловіком Віктором та молодшою 9-річною донькою Вікторією, дізналася про початок війни від старшої доньки – 16-річної Ірини, яка навчалася в Харкові.
– Донька зателефонувала 24 лютого о 5-й ранку і каже: «Мамо, нас бомблять». Я не могла в це повірити. Ми одразу почали думати, як її забирати в Ізюм. Вона приїхала на вокзал, утім з купівлею квитка на електричку виникли труднощі. Так вийшло, що в неї не було готівки, гроші з картки зняти було неможливо, величезні черги до банкоматів, а термінал у касі не працював. У результаті допомогли перехожі, які дали гроші просто так. Вона вибиралася разом з другом, який оберігав мою доньку в ці важкі хвилини. Вони ледве влізли в електричку, їхали стоячи, була сильна паніка. Коли вони добиралися, на той момент це були найважчі години для мене, оскільки додзвонитися не можу і не розумію, що з ними. Десь о п’ятій вечора вони були вже в Ізюмі, – згадує пані Ірина.
Найстрашніша ніч
Родина Куліковських сподівалася, що тепер їх старша донька в більш безпечному місці, втім за кілька днів ворожі снаряді почали прилітати і в Ізюм.
– Я не думала, що так швидко це торкнеться і нас. Буквально за два дні обстріли почалися і тут. У ніч з 26 на 27 лютого спимо і раптом чуємо звук, ні на що не схожий, ми ж не знаємо, що це. Потім чоловік каже, що це літак. Після цього було чутно вибухи, почав трястися весь будинок. Перша бомба впала десь за три кілометри від нашого будинку, а ми живемо у тій частині Ізюма, яка ближче до Харкова. У нас повилітали стекла, світла і газу не було. Весь час сиділи в льосі, страшний мороз був. А чоловік мій був зовні наверху і тільки в крайньому разі забігав до нас, якщо льох засипеться, щоб він міг нас відкопати, – розповідає Ірина.
Жінка згадує, що найстрашніше було в ніч з 5 на 6 березня.
– Тоді почався наступ на Ізюм. Був сильний безперервний бій годин п’ять, обидві сторони дуже сильно гатили одна по одній, ми думали, що не виживемо. Чули, як стекла вилітають з будинку, потім страшний запах горілого, подумали, що будинок горить. І коли стало тихо, ми вийшли вночі, а все навколо горить, люди кричать, скрізь заграва від пожеж, – згадує ту страшну ніч Ірина.
Читайте також: «Ми вибрались з пекла»: історія директорки школи із села Ізюмське
Усе в гігантських уламках
Вранці після цієї надважкої ночі родина Куліковських прийняла рішення вибиратися з міста. У них була машина, втім вирішили йти пішки, оскільки не знали, вціліли мости чи ні. Ізюмчани пішли в село Велика Комишуваха Барвінківської громади, оскільки чоловік Ірини родом з цього населеного пункту. Відстань від Ізюма до цього села близько 20 кілометрів, плюс треба було пройти все місто з одного кінця в інший. Пішли вони вп’ятьох – родина Куліковських і друг старшої доньки. Можна сказати, що вони скористалися останнім шансом покинути місто, оскільки, за словами жінки, із 7 березня та частина міста, де вони живуть, була вже окупована, і нікого звідти не випускали.
– Коли йшли містом, будинки були або частково пошкоджені, або повністю зруйновані. У перехожих, які в паніці намагалися покинути місто, питаємо, міст, що сполучає Ізюм через річку Сіверський Донець, цілий? А нам ніхто не відповідає. Ми спочатку не розуміли чому, а потім здогадалися, що в основному люди були контужені. Коли були вибухи, чоловік нам кричав відкривати рот, і то ми оглухли і довго не чули. А хто не знав, більшість людей оглухло, але потім усе пройшло. І тоді ніхто одне одного не чув, та люди й не розмовляли, просто кудись бігли, – розповідає жінка.
Ірина каже, що дуже страшно були йти до гори Крем’янець.
– Ми йшли і чули, як летять снаряди, в такі моменти ми пригиналися, перечікували і йшли далі. Тоді ще дуже бігали мародери, грабували супермаркети. А наші воїни стріляли у повітря. Місто в розрусі, навколо уламки, вирви гігантські від снарядів. На Крем’янці гігантські уламки лежали, по 3-4 кілограми. І машини, які їхали, пробивали колеса, бо все в уламках. Коли ми йшли, по можливості інформували родичів, бо люди думали, що в Ізюмі вже всі загинули. Там були сильні вибухи, нескінченна заграва. Загалом ми пройшли увесь Ізюм і ще десь сім кілометрів, а по дорозі нас забрали на машині. Ми так сильно змерзли і трусилися, що не могли самі роздягнутися, – зазначає Ірина.
Стало ще страшніше
Ірина з родиною дуже сподівалися, що в селі буде тихіше і спокійніше, однак усе виявилося не так.
– Ми переночували одну ніч, а потім як почали бомбити село, ще більше, ніж місто. Було страшніше, ніж в Ізюмі. Ми в льох як засіли і майже два тижні звідти практично не виходили. Навколо просто жах – постійні вибухи, селом бігають свині, кури, корови, собаки, кішки, бо господарі всіх тварин повипускали. Худоба реве, оскільки її не доїли, не годували, вона гине від уламків снарядів. Якщо корову вбивало, розрізали та передавали м’ясо одне одному. Їжу просто неможливо було приготувати. Тільки почнеш щось готувати, одразу обстріл. Їли сиру картоплю, консервацію, сирі яйця. Чули, як селом їздять гармати, танки, «гради». А ми були в будинку з бабусею друга старшої дочки, вона 1941 року народження, – говорить жінка.
Один з найстрашніших моментів для родини був, коли стало погано дев’ятирічній Вікторії.
– Коли летів літак, молодша донечка впала, і в неї повністю стали білі очі, зіниць не видно було. Я кричу чоловікові, що померла дочка. Благо, що все обійшлося, – зі сльозами на очах згадує Ірина.
Раз на тиждень староста Великокомишуваського округу організовувала гуманітарну допомогу. Плюс господар місцевого магазину, який постраждав через обстріли, їздив селом та безкоштовно роздавав залишки товарів. Через те, що родина постійно жила в льоху, 16-річна Ірина захворіла. Їй було то зле, то краще ставало. Був такий момент, що температура до 40 градусів піднялася. Ізюмчани зрозуміли, що більше в таких умовах бути не можуть і вирішили їхати.
Читайте також: «Чотири дні пили воду з калюжі»: кому і як допомагають волонтери в Сахновщинській громаді. Фото, відео
Урятували життя доньці
У родичів Віктора було дві машини, одну вони забрали, а іншим автомобілем дозволили користатися сім’ї Куліковських.
– У машині було лише три літри газу. Ми їхали куди палива вистачить. Проїхали багато блокпостів, були постійно під наглядом снайперів. Питали, як нам вдалося з Ізюма вибратися, а ми казали, що раніше поїхали. Доньці в цей час ще гірше ставало. Ми були голодні, брудні, усі чорні, оскільки паяльною лампою обігрівали стіни льоху. Доїхали до Барвінкового, пішли до міського голови Олександра Бала. Попросили в нього бензин, він каже, без питань, заправив повний бак. Порадив нам їхати у безпечніше місце, оскільки говорить, що сильні обстріли можуть бути і в місті. Коли доїхали до Близнюків, дуже здивувалися, що там магазини працюють, люди веселі. Ми місяць жили у війні і не могли повірити, що в людей є і газ, і їжа, і світло, все, – зазначає жінка.
Пані Ірина ділиться, вони не знали куди їхати, а потім згадали, що в чоловіка у Сахновщинській громаді є знайомі. Там їх приютили в селі Огіївка, надали будинок. Там вони і живуть з 21 березня. Коли родина переселенців сюди приїхала, то самопочуття 16-річної Ірини значно погіршилося.
– Подзвонили медсестрі, вона сказала, що треба їхати в лікарню. Там зробили УЗД, з’ясувалося, що у неї проблема з нирками, пішло зараження організму, гострий пієлонефрит. У нас грошей на лікування не було. Ми думали, що дівчинку нашу не врятуємо. Втім нам дали контакт місцевої волонтерки Руслани Корінної, яка безкоштовно надала нам усе необхідне: крапельниці, препарати, таблетки, що коштує тисячі гривень. Руслана врятувала життя нашій доньці, за що їй велике спасибі. Іра два тижні пролежала в стаціонарі, зараз більш-менш нормально почувається, втім іноді болить спина, однак лікарі сказали, що так буде вже завжди, – каже жінка.
Розікрали всі цінності
Ірина підтримує зв’язок із сусідкою, яка залишилася в Ізюмі.
– Тоді ще при нас у нашому будинку, який ми придбали в грудні минулого року, вікна повилітали, дах проломило, дверей не було. Сусідка каже, що будинок стоїть, стіни є. А машину нашу розтягли на деталі, – ділиться Ірина Куліковська. – До війни ми жили, як люди, а зараз стали безхатьками. У чоловіка була хороша робота, втім його майже одразу звільнили, оскільки він з Ізюма. Я постійно їздила на заробітки за кордон, аби мої донечки жили якнайкраще. У нас було багато побутової техніки, прикрас, дорогих речей – тепер всього цього немає. Все порозкрадали місцеві, які знали, що ми непогано живемо. Ще й на початку війни продуктів накупили на тисячі гривень. Усе там лишилося. Щоправда, я буду дуже рада, якщо це когось урятувало, нехай люди їдять.
Жінка каже, що її родині важко живеться на новому місці. Вони звикли до певних зручностей, яких позбулися через вторгнення окупантів. Пані Ірина розповідає, що наразі в її родини тяжко з грошима. Всі заощадження витратили, а єдине джерело грошей для них – це державні виплати для ВПО, втім ще жодного разу ці кошти вони не отримували.
– Місцеві люди чуйні, по можливості допомагають нам. Утім тут все чуже, мені важко. Кожен день слідкуємо за новинами в Ізюмі. Для мене головне, щоб доньки повернулися до навчання, а чоловік ходив на роботу. Хочу, щоб ми максимально наблизилися до того життя, що було до війни, – додає Ірина Куліковська.
Понад 10 боєзіткнень триває на Харківщині – Генштаб
Під час ворожого наступу на Харківщині бійці 3-ї ОШБр знищили техніку та піхоту рф
У Савинцях «Армія відновлення» відремонтувала низку пошкоджених об’єктів
За підпал військового авто в Чугуєві судитимуть місцевого мешканця (фото)