Харків — місто нової долі: як прифронтовий мегаполіс став домом для тих, хто втратив усе

Новий дім для Софійки з Ізюму

До повномасштабного вторгнення Юлія Кадилова з Ізюма мала власну справу — невеличку ферму на 25 корів, торговельну ятку на місцевому ринку та стабільне життя. Сьогодні вона живе в орендованій квартирі у Харкові, віддаючи за житло майже всі кошти, і вчиться жити з новим статусом, який досі ріже слух, — «бездомна».

«руський мир» прийшов у її дім на початку березня 2022-го, коли надворі ще трималися шістнадцятиградусні морози. Юлія була на шостому місяці вагітності, а поруч — двоє неповнолітніх дітей.

«Я якраз подоїла корів, мила банки на молоко. У двері постукали. Думала, хтось по молоко прийшов — я роздавала його безкоштовно, бо які гроші в людей в окупації? Відкриваю, а на мене дивляться п’ять автоматів. Вивели нас із дітьми на мороз, руки за голову. Кажуть: “Ми вас розстріляємо. Ви нас бомбили вісім років, тепер ми вас будемо”. Це були так звані ДНРівці. Потім обшарили весь двір, погреби, горище. Наостанок кинули: “Вам пощастило, що в хаті малі діти. Так би розстріляли”», - розповідає Юля.

У льох позносили продукти/фото: Юлія Кадилова

Укриття Юлія разом із дітьми облаштовувала як могла — перенесли в льох ліжка, знесли продукти та найнеобхідніші речі. Проте за тиждень після того, як окупанти зайшли в місто, у двір влучила касетна ракета. Будинок розпався на шматки. З-під завалів її разом із дітьми ледь дістали. А коли черговий обстріл добив і приватний погреб, залишався єдиний вихід — перебиратися до великого підвалу сусідньої новобудови, де вже переховувалися десятки людей.

Харчувалися тим, що вдавалося дістати чи принести із запасів. Їжу готували на вогнищі. Спершу годували дітей, потім їли самі. Бували дні, коли Юлія взагалі відмовлялася від своєї порції на користь сина та доньки, хоча всередині росло нове життя.

Паралельно руйнувалося все, що вона будувала роками. На фермі закінчувалися корми. Тварини почали падати на ноги від голоду. Коли не залишилося жодного виходу, Юлія пустила худобу під холодний доріз і просто роздала м'ясо людям, які голодували разом із нею.

Блокадний Ізюм був повністю відрізаний від зовнішнього світу: ані світла, ані газу, ані води, ані зв’язку. Про те, що відбувається навколо, дізнавалися з єдиного джерела — російського радіо, яке окупанти вмикали раз на тиждень і транслювали, що Куп’янськ та Балаклія вже їхні.

«Одного нашого сусіда розстріляли просто на блокпості. Він їхав у центр міста перевірити, чи жива мама. На запитання окупантів обурився: “Чому я у своєму рідному місті не можу проїхати до матері?”. За ці слова його вбили на місці. В іншому районі, біля криниці поблизу церкви, куди люди прийшли по питну воду, прилетіла касетка — п’ятьох розірвало на шматки. Їх там поруч і поховали, бо на цвинтар не пускали. А в сусідній п’ятиповерхівці танк упритул розстріляв під’їзд — одразу загинули близько 50 людини, які ховалися в підвалі. Серед них - вихователька моїх дітей Ольга Іванівна з усією своєю сім'єю: чоловіком, чотирма дітьми та батьками...», - розповідає Юлія.

Зелений борщ під свист «Градів»

Побут у суцільній блокаді будували на взаємодопомозі. Сусід, якому вдалося виїхати з Ізюма раніше, залишив Юлії свій гараж — там стояла буржуйка. Це приміщення стало імпровізованою кухнею для кількох десятків мешканців підвалу.

Укриття знайшли у сусідньому підвалі/фото: Юлія Кадилова

«Продукти збирали всім загалом: хтось ніс кілька картоплин, хтось морквину, у когось знайшлася банка консервованого щавлю. Вирішили зварити зелений борщ. Щоправда, без яєць, бо їх уже ніде було взяти, але все одно — гаряча, смачна їжа. Черга готувати була моя.

Тільки-но зробила засмажку й закипів борщ, як над головами почали свистіти й вибухати «Гради». Усі, хто був поруч, одразу побігли в укриття. А я розумію, що бігти не можу: у мене ж на буржуйці величезна каструля! Якщо покину — засмажка згорить, і 37 людей, серед яких 12 дітлахів, залишаться голодними.

Кума з підвалу кричить: “Юлька, ти що, біжи сюди!”. А я забилася у вузьку щілину між стіною та гарячою пічкою, присіла, тільки руку догори простягаю, і помішую засмажку, щоб не підгоріла. Думаю: якщо вже прилетить просто сюди, то прилетить, а якщо ні, так діти будуть ситі. Коли відгриміло, прибігають мої перелякані, питають, чи жива. А я відповідаю: “Усе нормально, я правила знаю — між стіною і пічкою безпечно!”», - згадує жінка.

Того дня в підвалі було маленьке свято: гарячий зелений борщ дістався кожному — спершу дітям, а потім і дорослим.

Найкращий подарунок: 50 літрів гарячої води

Постійний холод був таким самим ворогом, як і обстріли. У підвалі температура не піднімалася вище +9 °C. Дев'ять градусів тепла для вагітної жінки та малих дітей — це випробування на виживання.

«Ми тижнями не мали змоги помитися. Дітей кутала у дві куртки, зверху накривала двома ковдрами, сама спала в шубі — і все одно проймали дрижаки. Вмивалися під крижаною водою, доки над головою гепає. Я досі дивуюся, як все це витримала, будучи на шостому місяці вагітності», - каже Юлія.

Найпам'ятніший момент за весь час окупації стався 2 квітня — у її день народження. У розтрощеному, знеструмленому й замороженому місті сусід зробив їй подарунок, який вона називає найкращим у своєму житті.

«Він нагрів на вогнищі величезну каструлю води й заповнив 50-літрову бочку в літньому душі. Підігрів усе, розбавив, щоб вода була добре гарячою, і каже: “Це тобі на день народження. Дарую тобі душ”.

Це був неймовірний кайф. Я спочатку швидко викупала сина й доньку, а потім встала під цю воду сама. У той момент мені більше нічого не було треба на світі — ні їжі, ні питва. Просто стояти під гарячими струменями після тижнів холоду й бруду... А за кілька хвилин довкола знову почали рватися касети та “Гради”, і треба було знову бігти в укриття», - розповідає жінка.

Окупанти руйнували Ізюм/фото: Юлія Кадилова

За два тижні після цього дня народження, 16 квітня, Юлії вдалося вирватися з окупованого Ізюма. Позаду залишилися розбомблений дім, знищена ферма та тижні життя в підвалі. У Златополі вона народила Софійку, деякий час вони жили в Слобожанському. Потім переїхали до Харкова.

«У мене немає дому. Я залишаюся у Харкові»

Синові Юлії, Богдану, зараз 14 років — він навчається у восьмому класі.

«В окупації було дуже страшно, — згадує Богдан. — Страшно, що нас вб’ють, що прилетить ракета. Боявся за маму і сестричку. Було жахливо холодно. А от їжа була — зараз я вже розумію, що мама просто робила все можливе, аби ми не голодували.

Зараз ми в Харкові. Моїй меншій сестричці Софійці вже чотири роки. Вона взагалі не знає іншого життя, для неї вибухи — це щось звичайне. А я мрію про мир. Згадую минуле і розумію, що додому, мабуть, уже ніколи не повернуся: нашого будинку більше немає. Але я полюбив Харків. Тут у мене з'явилися друзі, а сусіди по будинку постійно нас підтримують. Нещодавно вони влаштували біля під’їзду справжнє свято до чотириріччя Софійки. Усі думали, що вона ще замала і не зрозуміє, а сестричка так раділа подарункам, сміялася і щиро дякувала кожному».

Сусіди влаштували свято Софійці на день народження/фото: Слобідський край

У Харкові маленька Софійка зростає в любові. А міг бути зовсім інший сценарій: ще в ізюмському підвалі Юлія важко занедужала.

«Я лежала з температурою 39 °C, а ліків — жодної пігулки. Кума заварювала мені гілочки малини, смородини та вишні. Три дні я лежала й думала, що це кінець. Тоді ж поруч стався приліт — мене легко контузило, у вухах шуміло, голова розривалася. Коли зайшли російські військові, кума попросила в них бодай якісь ліки для вагітної. Вони відповіли: “Ні, можемо тільки вивезти в лікарню до Бєлгорода”. Я одразу відрізала: “Ні, туди не поїду. Я хоч і російською раніше розмовляла, але в росію ніколи в житті ногою не ступлю. Ніколи”».

Вона вистояла. Зберегла дитину, вивезла родину й знайшла прихисток у місті, яке стало для неї новою опорою.

Юлія Кадилова з сином Богданом та донечкою Софійкою/фото: Слобідський край

Побут у Харкові нелегкий: влаштуватися на роботу Юлія поки не може, адже на руках маленька Софійка, а вільних місць у підземному «метро-садку» немає. Найбільший щомісячний виклик для матері — це оренда житла.

«Тут страшно, не сперечаюся: постійні тривоги, щось літає, вибухає. Але найважче в Харкові — це оплата квартири. Дуже дорогі квартири, дуже. Але тримаємося. А так усе добре, мені подобається тут. Класно, що дітям є куди вийти: можна і в зоопарк піти, і в парк, з’їздити кудись.

Чи хочу повернутися? У мене немає дому, його розбомбили. Я залишаюся в Харкові. За півтора року я тут уже до всього звикла, усе знаю, і дітям тут подобається. Це тепер наш дім», - каже Юлія.

Втратити все двічі: від Луганщини до Харкова

Для Ольги Патюк війна стала її особистою трагедією того листопадового дня, коли ворожий снаряд ущент розбомбив родинний будинок на Луганщині.

Ольга походить із великої родини педагогів — у її бабусі було десятеро дітей, які роз’їхалися по всій Харківщині. Сама Оля з дитинства мріяла про вчителювання, здобула педагогічну освіту та планувала будувати життя поруч із рідними. Вона давно знала й щиро любила Харків: тут минули її студентські роки, тут працювала з найменшими вихованцями в дитячому садку, і саме тут, біля Дзеркального струменя та атракціонів у парку, зустріла своє перше кохання — харків’янина Олександра, який працював рятувальником ДСНС.

Ольга Патюк/фото: Слобідський край

Після весілля молоде подружжя вирішило жити на малій батьківщині Олі, в Алчевську. Життя складалося щасливо: Олександр виїжджав на виклики, Оля навчала першокласників, разом виховували сина. Аж поки листопад 2014 року не перекреслив усе.

«У нас був великий двоповерховий будинок. Баня була. Саме цього дня мій чоловік був на виїзді. До нас приїхали гості. Натопили баню, а мене батько попросив принести консервацію з погребу, — згадує Ольга. — Я якраз пішла, і в цей момент прилетіло. Повертаюся — будинку немає. Батько загинув одразу на місці, а мати невдовзі померла від важких поранень. Ми із сестрою шість тижнів просиділи в сусідньому підвалі, боячись висунути ніс на вулицю через постійні бомбардування. Звідти нас забирали військові. Пам’ятаю це як у тумані: нас евакуювали до Харкова в чому були — в одній нічній сорочці та домашніх капцях на босу ногу», - згадує жінка.

Харків прийняв подружжя, але випробування лише починалися. Олександр одразу перевівся до місцевої пожежної частини, а Ользі довелося збирати життя по шматочках. Вона зареєструвалася в центрі зайнятості, але за спеціальністю роботи тоді не знайшлося. Бралася за будь-яку працю — від продавчині й кондукторки депо до аніматорки та виховательки.

«У 2018 році у 20-й школі я працювала в групі продовженого дня. Через рік на Олексіївці новий дитячий садочок відкрився. І Олена Володимирівна — це мій колишній педагог, психолог — запросила працювати в ясельній групі. Люблю діток, тож і робота мені подобалася», — ділиться Оля.

Боротьба за брата та чорний серпень 2022-го

Справжнє пекло чекало попереду. У 2021 році в рідного брата Ольги, Сашка, виявили онкологію — рак крові. Дружина відмовилася доглядати за ним, тож подружжя вирішило забрати його до себе. Сина того ж року відправили за кордон із родичами. Багато довелося пройти: ще й доводити, що це брат, адже документів не було.

Ранок 24 лютого 2022 року для Ольги був особливим — їй виповнилося 40 років. Але замість святкових привітань пролунав дзвінок сестри: «Війна почалася».

18 серпня 2022 року російська ракета влучила просто в будинок, де мешкала родина.

«Мене придавило бетонною плитою, а братові Сашкові плита впала просто на хребет, зламавши його остаточно. Після цього він став повністю прикутим до ліжка інвалідом першої групи з важкими нападами епілепсії. 

У лікарні пропонували відмовитися від нього, віддати в хоспіс, казали: “Твій чоловік на прильотах, житла немає, ти не витягнеш”. Але я відповіла: нікуди його не віддам, скільки б сил це не коштувало».

Ольга доглядала брата в лікарняній палаті, спала поруч на сусідньому ліжку, готувала й виходжувала його. Та за шість днів після того прильоту стався найважчий удар у її житті.

24 серпня 2022 року, у День Незалежності України, під час виконання службового обов’язку на черговому виклику після ворожого обстрілу загинув її чоловік Олександр.

«Це став мій чорний день. Я залишилася одна — без житла, без чоловіка, який був моєю головною опорою, і з прикутим до ліжка братом на руках. Сашкові побратими-рятувальники допомогли з похороном, допомогли перевозити брата. Якби не волонтери та хлопці з ДСНС, я б, мабуть, зламалася. Але батьки завжди вчили нас триматися вкупі. Тож мусила триматися заради хворого брата», - розповідає жінка.

Руки, що створюють красу

Аби оплачувати ліки для брата та бодай якось виживати, Ольга хапалася за будь-який підробіток. Під час чергової важкої госпіталізації до 17-ї лікарні вона наважилася підійти по допомогу до міського голови Ігоря Терехова. Завдяки виділеній міській допомозі вдалося придбати новий спеціальний диван, інвалідний візок із пультом та оплатити три місяці інтенсивної реабілітації для брата.

Оля любить створювати красу своїми руками/фото: Слобідський край

Згодом Ольга вирішила працювати в комунальній сфері — наводити чистоту біля прибудинкових та прилеглих територій на дільниці № 1 Слобідського району.

«Праця дуже важка фізично, особливо взимку, коли треба відгортати замети та розчищати лід. Але, з іншого боку, бачиш результат: ти власними руками облагороджуєш це місто, створюєш красу на вулицях. Це тримає й радує душу», - пояснює жінка.

На запитання про те, чи хотіла б вона повернутися на деокуповану Луганщину, Ольга відповідає переконано та без вагань.

«Я не можу зрадити пам'ять свого чоловіка. Тут, у Харкові, спалахнуло моє перше кохання. На цих алеях і паркових атракціонах ми були щасливі. І тут, у харківській землі, я його поховала. Я пережила найстрашніше — поховала тата, маму, брата, коханого чоловіка. Якщо залишилася живою після всього цього, виходить, для чогось я ще потрібна на цьому світі.

Як і кожен, я понад усе мрію про мир. А ще — про власне, тихе, затишне житло, де можна було б просто жити й знати, що це твій дім, який ніхто більше не відбере. Я залишаюся в Харкові. Це місто дало мені любов, і я щодня віддаю йому свої сили», - говорить Ольга.

Оля прихистила безпритульного котика/фото: Слобідський край

Вірші на чужині та розірваний світ Тимофіївки

Свої думки та тугу за втраченим домом Ольга Усата виливає на папір. Зараз вони з чоловіком Сергієм мешкають в одному з гуртожитків Харкова на Салтівці. Замість просторого власного будинку та подвір’я — невеличка кімната, спільна кухня та санвузол.

«Квітує сад весь в білім цвіті, 
І вся земля у білих пелюстках. 
На чужині то іній білий, 
А по землі холодний сніг. 
А ті дерева, що в білім цвіті, 
На чужині всі в ожеледиці стоять…»

Пані Ольга згадує колишнє життя з особливим теплом. Вона працювала вихователькою в дитячому садку, чоловік — трактористом у місцевому сільгосппідприємстві. Був свій дім, город, соковиті кавуни, якими можна було годувати навіть курей, і безліч квітів біля хати. «Виходиш на вулицю вранці, а роса така, що все немов у чарівних перлинах переливається», — згадує жінка.

До Ольги Усатої завітали харків'яни/фото: Слобідський край

Усе сплутала війна та фатальна географія: їхнє рідне село Тимофіївка Золочівської громади розташоване лише за два кілометри від російського кордону. Замість тихого й заслуженого відпочинку на пенсії родина отримала статус ВПО та невизначеність.

Порятунок під обстрілами та втрачена пам'ять

Щоденні канонади та життя на самому рубежі позначилися на здоров’ї. Одного ранку пані Ольга зайшла до хати й одразу зрозуміла: у чоловіка стався інсульт. Жінка, не втрачаючи жодної секунди, дала ліки від тиску, зробила укол, але потрібна була термінова госпіталізація.

Через відсутність зв'язку та небезпеку викликати «швидку» було майже неможливо. Жінка довго шукала бодай найменшу «поділку» мережі, вибігаючи на навколишні пагорби. Зрештою Сергія ввечері вивезли українські військові. Далі були лікарня в Дергачах, шелтер, а згодом — кімната в гуртожитку Харкова.

У паніці та поспіху родина не взяла з собою майже нічого. Навіть завчасно зібрані документи залишилися лежати на столі. Сьогодні будинку в Тимофіївці більше немає — під його завалами назавжди поховано все.

Хвороба на двох і думки про рідну землю

Сьогодні родина зіткнулася з новим важким викликом. У пані Ольги виявили важке автоімунне захворювання, яке потребує стаціонарного лікування. Проте лягти до лікарні жінка не може: чоловік прикутий до ліжка, і доглядати за ним більше нікому.

Єдине, на що сподівається подружжя, — що Сергію вдасться оформити курс реабілітації в санаторії «Роща», і тоді Ольга зможе пролікуватися сама. Наразі ж брак коштів та хвороби обмежують їх навіть у найпростішому — їм важко просто дістатися сусіднього супермаркету.

«Харків нам подобається, і люди тут дивовижні — постійно допомагають, підтримують, — ділиться пані Ольга. — Але ми — сільські люди. Наші серця й думки все одно залишаються там, у рідній, хоч і зруйнованій Тимофіївці».

Евакуація під молитву на «Запорожці»

Тетяна Харківщенко з чоловіком Геннадієм Васильовичем — колишні військовослужбовці. Вийшовши на заслужений відпочинок, вони прагнули тихого життя в затишному Рубіжному, що у Вовчанській громаді. Та війна наздогнала їх у перші ж дні: селище зазнало жорстоких бомбардувань, а після підриву мостів на три місяці опинилося в суцільній ізоляції.

Тетяна Харківщенко/ фото надане пані Тетяною

Справжнім випробуванням для пані Тетяни став догляд за чоловіком, який щойно переніс важку онкологічну операцію.

«Уявіть собі: ані води, ані світла, ані ліків, — згадує Тетяна Миколаївна. — Я повзала за півтора кілометра, аби набрати баклажку води, бо навколо постійно свистіли кулі. Власноруч знімала чоловікові операційні шви, обробляла рани. З ліків були тільки меновазин та перекис водню, а замість бинтів рвала останні простирадла. Прала підгузки в крижаній воді під канонаду обстрілів. Досі не розумію, як я це все винесла».

У травні місцеві знайшли стежку через ліс. Тетяна Миколаївна посадила знесиленого чоловіка за кермо їхнього старенького «Запорожця», забрали двох місцевих хлопців, які не помістилися в інші машини, і рушили до Харкова.

«Із речей ми не взяли нічого — головним було вивезти людину. Усю дорогу, доки довкола рвалися снаряди й горіла техніка, я в машині голосно читала “Отче наш”, а хлопці позаду повторювали за мною кожне слово. Чоловік кермував мовчки, не зронивши жодного звуку від болю, а коли приїхали до Харкова й його виносили з машини, то побачили, що він увесь був у крові. Він не скаржився, а просто віз нас у безпечне місце з останніх сил», - розповідає жінка.

«Візьміть хоч двірницею»

У Харкові родина опинилася без засобів для існування. Щоб купувати чоловікові життєво необхідні медикаменти, Тетяна Миколаївна пішла до центру зайнятості й благала про будь-яку роботу.

Попри поважний вік, вона влаштувалася двірницею. Працювала самовіддано, доки від надмірних фізичних навантажень не погіршилося власне здоров'я. Проте найважчий удар чекав попереду: 7 червня 2023 року Геннадій Васильович помер у неї на руках.

Його вдалося поховати на рідній землі, поруч із батьком у Лосівці. Напередодні похорону дивовижним чином звели понтонну переправу через Старий Салтів, а побратими та волонтери допомогли з транспортом.

Дім Тетяни Миколаївни в Рубіжному зруйновано вщент, син також втратив житло й зараз працює на підприємстві оборонно-промислового комплексу. Онука Дар’я — старший лейтенант ДСНС, військовий психолог і рятувальниця, а її чоловік повернувся з фронту з важкими пораненнями.

Світло писанки та віра в тишу

Нині Тетяна Харківщенко мешкає на дачі у знайомих на Павловому Полі. Пропозицію переїхати до гуртожитку відхилила — каже, у її віці та після всього пережитого важко ділити побут із чужими людьми. На дачі немає централізованого опалення, а коли зникає світло — зникають і вода, і тепло. Пересуватися доводиться на милицях через травму стегна та цукровий діабет, але жінка не складає рук.

Пані Тетяна створює писанки за старовинною технологією/фото надане Тетяною Харківщенко

Вона пише вірші, бере активну участь у харківському мистецькому клубі «Теравіта» та ветеранській організації, допомагаючи одиноким пенсіонерам ліками та просто добрим словом.

Крім того, пані Тетяна — відома майстриня-писанкарка. З 2006 року вона створює писанки за старовинною технологією — гарячим воском. Її витвори зберігаються в музеях та храмах, вона роками проводила майстер-класи в Харкові, Вовчанську та Старому Салтові. І хоча всі світлини її робіт залишилися під завалами домівки в Рубіжному, саме традиція та творчість дають їй сили жити далі.

«У людей буває й гірше, — тихо каже Тетяна Миколаївна. — Переживемо все. Дай Боже, щоб я колись дочекалася омріяної тиші. Головне — продовжувати творити добро».