Під дощем і з портретами рідних: у Харкові відбулася хода на підтримку українських військовополонених і зниклих безвісти (фото)

Як розповідає кореспондентка медіа «Слобідський край», попри негоду та рясний дощ, на захід зібралося близько 200 людей. Вони тримали в руках портрети своїх синів, чоловіків, братів та онуків, а також плакати, що вкотре нагадували світові: «Полон вбиває», «Полон — це пекло», «Наші не вдома». Організатори акції — рідні тих, чиї долі залишаються невідомими або чиї дні минають у російських катівнях.

Акція розпочалася на Майдані Свободи. Звідти колона вирушила центральною вулицею міста до площі Конституції. Дорогою учасники ходи робили символічні зупинки біля пам’ятника Тарасові Шевченку та будівлі Харківського оперного театру, скандуючи гасла: «Слава Україні!», «Поверніть героїв додому!». Гучними сигналами їх підтримували водії автомобілів, що проїжджали повз.

Пані Ірина/фото: Слобідський край

«Сьогодні, попри дощову погоду, у нас багато людей — близько двохсот. Рідні приходять в очікуванні звісток: або про обмін, або про повернення. А ті, у кого близькі зникли безвісти, моляться про будь-яку новину. Щоб дізнатися, що рідна людина жива — хоча б у полоні, але жива», — каже співорганізаторка заходу пані Ірина.

Вона також зазначила, що сьогоднішній захід за своїм форматом відрізняється від попередніх. Жива хода та автопробіги завжди залучають більше активних та небайдужих людей. Проте мета залишається незмінною протягом років — привернути увагу суспільства та міжнародної спільноти до тисяч українців, які перебувають у застінках ворога.

За кожним плакатом на цій акції — понівечена війною людська доля.

Серед присутніх — Софія та Дарина. Дівчата прийшли, щоб нагадати про свого брата Володимира. Чоловік зник у 2025 році, виконуючи бойове завдання на Донецькому напрямку. На цьому ж напрямку, але трохи раніше — 27 серпня 2024 року — зник і син пані Ірини, Юрій. Вже майже два роки мати живе в суцільній невідомості, але продовжує боротися за сина.

Не стримують сліз, але міцно тримають стрій Надія та Марина. Чоловік Надії, Станіслав, зник 15 травня 2025 року в районі Новополтавки Краматорського району. Чоловік Марини не виходить на зв'язок із 30 березня 2025 року після боїв у Новоселівці (Єлизаветівка). Жінки не мають жодної офіційної звістки про своїх коханих, але щохвилини вірять, що вони вистоять і повернуться додому.

Учасниця акції пані Людмила/фото: Слобідський край

Пані Людмила — переселенка з Ківшарівки, що на Куп’янщині, розшукує свого онука Дмитра. Останнє, що про нього відомо, — хлопець отримав поранення у листопаді 2025 року. Відтоді — тиша.

«Я вірю, що він живий. Дмитро мені часто сниться, але уві сні чомусь завжди мовчить. А ще я зробила великий його портрет, поставила в кімнаті й постійно розмовляю з ним, коли стає зовсім важко. Так мені легше, так я відчуваю, що він поруч», — плаче пані Людмила.

Учасники заходу кажуть, що стоятимуть під сонцем, снігом чи проливним дощем доти, доки останній український воїн не повернеться з полону і доки кожна родина не дізнається правду про долю свого захисника. Вони закликають усю країну не звикати до війни та не забувати про тих, завдяки кому українські міста продовжують жити.

Нагадаємо, 8 березня у Харкова на майдані Свободи більше 200 людей зібралися на чергову акцію-нагадування про військовополонених Маріупольського гарнізону, усіх полонених та тих, хто досі вважається зниклим безвісти.

Ваша підтримка – запорука нашої щоденної праці. Ставайте частиною спільноти «Слобідського краю».