Хліб під прицілом дронів та заморожена відбудова: як живе Циркунівська громада

30 кілометрів від кордону 

Циркуни розташовані всього за 30 кілометрів від кордону з росією і приблизно за 15 кілометрів від «сірої зони». Дорога до них з Харкова затягнута антидроновими сітками, адже росіяни, не вагаючись, цілять FPV-дронами по цивільних автівках. 

Уздовж узбіччя стоять білборди з попередженням про мінну небезпеку. Як розповів начальник Циркунівської сільської військової адміністрації Микола Сікаленко, самі Циркуни офіційно повністю розміновані. А от за межами села обстеження ще не проводилися.

«Зокрема, і через це в нас не працюють аграрії. На жаль, існує ще й дистанційне мінування, тож стверджувати, що в нас тут абсолютна мінна безпека, ми не можемо», – каже Микола Сікаленко.

У громаді регулярно фіксують прильоти ворожих безпілотників. Більшість із них просто втрачають заряд акумулятора і падають, а деякі встигають збити наші військові. 

Про те, що безпека тут відносна, Циркуни нагадують самі. Поки ходиш вулицями села, десь далеко розкочуються важкі, потужні вибухи. Навколишні двори миттєво вибухають собачим гавкотом. Поодинокі перехожі на вулиці при цьому навіть не уповільнюють крок. 

Повертаються, але не назавжди

Окрім місцевих жителів, у Циркунівській громаді наразі мешкає близько 250 переселенців, більшість із них із сусідньої Липецької громади. 

«Ми сільськогосподарська громада, тому весна-літо – це посадки, і люди повертаються. Не всі назавжди, але приїжджають дуже багато, щоб попоратися на своїх городах», – говорить керівник громади.

Наразі у Циркунах працюють ЦНАП, амбулаторія, крамниці та пошта. А от приватні аптеки відкриватися не поспішають через безпекову ситуацію. Очільник громади вважає це рішення бізнесу дещо дивним.

«Поруч, у тих самих рядах, де раніше були аптеки, зараз спокійно працюють продуктові магазини, і в них усе добре. Утім, без медикаментів люди не залишаються, ті ж самі «Доступні ліки» за державною програмою вони можуть вільно отримати в нашій амбулаторії», – зазначає Микола Сікаленко.

Людям потрібно відновлюватися

Циркуни сильно постраждали від російських обстрілів і були внесені до переліку населених пунктів, які відбудовуватимуть за принципом «краще, ніж було». Навколо цієї теми вже було багато чуток та зневіри, насамперед серед самих жителів, адже масштабне відновлення наразі довелося поставити на паузу через загострення на фронті.

«Ми увійшли до цього пілотного проєкту серед шести населених пунктів України. Утім, поки що для нас він на паузі. Проєкт не скасований і не закритий, але тимчасово заморожений у зв’язку з безпековою ситуацією», – зауважує начальник СВА.

Наразі громада намагається добудувати підземне протирадіаційне укриття, яке в майбутньому перепрофілюють під підземну школу. Це, за словами очільника громади, допоможе повернути родини з дітьми в рідні домівки.

Гострою залишається і потреба у будівельних матеріалах.

«Вони потрібні, щоб люди могли самостійно усунути хоча б невеликі пошкодження осель. Але з коштами як у державі, так і в людей зараз великі проблеми. Тому допомога будматеріалами – це єдина можливість для багатьох якось відновити житло і повернутися в Циркунівську громаду», – зазначає Микола Сікаленко.

Тож говорити про повноцінне відновлення громади ще зарано. У Циркунах практично повністю знищена промзона, промисловий бізнес не працює, так само як аграрний сектор.

Але там, де не може запуститися великий бізнес, життя прикордоння тримається на сміливості місцевих жителів.

Вам не страшно?

Василь Бутенко – житель Черкаських Тишків. Його трактор із причепом – це перевірений спосіб доправити хліб у село. Під час окупації чоловік залишився вдома. Каже, діватися було нікуди, та й залишати людей не хотів. Із самого початку повномасштабного вторгнення і донині він волонтерить.

«Привожу людям хліб, гуманітарку – все, що можна роздати. У нас біля магазину є бомбосховище, і ми там обережно це все розвантажуємо. І поглядаємо в небо, не дай Боже, дрони вдарять. Кучкуватися там дуже небезпечно. Зараз у нас обстановка така загострена, туди важко їздити. Нещодавно от хлопчика вбило, дроном поцілило... Поховали. А дідуся його тільки нещодавно з лікарні виписали», – розповідає Василь Бутенко.

За словами чоловіка, російські безпілотники влаштували полювання на цивільні автівки. Говорить, було й таке, що за одну добу по машинах у селі влучало по декілька разів.

Питаю у пана Василя, чи не страшно йому щодня виходити в такі рейси. Чоловік на секунду замовкає і відвертається вбік. Потім якось ніяково посміхається, збирається з думками й каже:

«Вже звик. Узагалі зараз трохи напруженіше... Раніше не так було. Раніше хоч чуєш, де що летить – ракета чи снаряд. А зараз усе прилітає раптово. Їдеш і не знаєш, коли і де тебе вдарить».

Окрім волонтерства, чоловік порається по господарству, тримає вдома курей. Довелося йому й відновлювати власний будинок. Одне з ворожих влучань прийшлося у стовп прямо біля його подвір’я. Вибуховою хвилею тоді вибило вікна, побило дах і техніку, що стояла у дворі.

Зараз, за його словами, у Черкаських Тишках гуманітарну допомогу отримують близько 300 людей. Виїжджати й кидати своє господарство вони не хочуть.

«Все життя ось тут жили, і як так просто все кинути? Звісно, є й ті, хто виїхав давно і не повертається… Чекають, поки війна закінчиться», – говорить Василь Бутенко.

«Ми тут не сидимо, ми працюємо»

У багатьох, хто залишається в Циркунах, розмови про виїзд з громади викликають не стільки страх, скільки роздратування. Місцева жителька Валентина Котова пройшла окупацію і виїжджати не збирається принципово.

«У мене все всередині перевертається, коли ті, хто поїхав, здалека кажуть: «Чого ви там сидите?». А ми не сидимо, ми працюємо! Городи, робота – для села робимо все, що можемо», – зазначає пані Валентина.

Зараз жінка волонтерить, разом із напарницею готує обіди для місцевих працівників благоустрою. Іноді готують і на військових – коли на п’ятьох, коли на п’ятнадцять людей. До нічних звуків «шахедів» над головою тут ставляться як до неминучого прифронтового побуту.

«Воно гудить над головою, хлопці по ньому стріляють. Лежиш і думаєш: збивають хлопці, молодці. Так що все нормально», – знизує плечима Валентина.

Її будинок теж побило обстрілами: посікло дах, вибило шибки. Під час окупації все позабивали тим, що було під рукою, а згодом трохи підлатали. Найважче, згадує вона, було жити в невідомості й постійно хвилюватися за двох синів, які зараз воюють на фронті.

Питаю у пані Валентини, який найрадісніший момент вона може згадати за ці важкі роки. Обличчя жінки миттєво світлішає.

«У мене онучка народилася! Невістка ходила вагітною в Циркунах, тут її спостерігали лікарі. Народила в Харкові, але одразу повернулася в село. Тепер ось із візочком гуляємо. Я приходжу і цілий день із нею. Це найкраще, більше мені нічого не потрібно», – посміхається Валентина Котова.

Дозвіл на порятунок

Бажання допомагати своїй громаді об’єднало багатьох місцевих, які пройшли через окупацію та перші найважчі місяці повномасштабної війни. Коли в громаді з’явилася ідея створити власну добровільну пожежну охорону, місцеві чоловіки одразу підтримали цю ініціативу. 

«Ми можемо набагато ефективніше та оперативніше реагувати і на звичайні пожежі, і на виклики, коли є обстріли з боку росії. Наша команда – це люди, які пережили тут окупацію. Вони з власної ініціативи працювали тоді й працюють зараз, бо самі вирішили, що громаді потрібна ДПО. Наш підрозділ пройшов навчання, тож усі точно знають, як правильно це все гасити», – розповідає голова молодіжної ради та за сумісництвом працівник благоустрою Циркунівської громади Руслан Лаптій.

Щодо технічного забезпечення – щось придбали самі, щось переробляли своїми руками, щось передали міжнародні партнери. Минулого року ДПО виїжджала на пожежі ледь не кожного дня, зараз трохи менше.

«Ми напряму координуємося з Харковом. Вони можуть інформувати нас, якщо міським рятувальникам потрібна допомога з гасінням. Так само, коли десь стається пожежа у нас, місцеві жителі часто дзвонять напряму. Ми фіксуємо виклик офіційно і тоді отримуємо повне право виїжджати на ліквідацію», – говорить Руслан Лаптій.

Перед самим моїм виїздом із Циркунів у Черкаських Тишках – черговий приліт. росіяни поцілили в житловий будинок, спалахнула пожежа. Телефон Руслана починає розриватися від дзвінків. Люди у паніці просять, щоб ДПО терміново виїжджала гасити вогонь. Проте команда залишається на місці.

«Ми не можемо їхати без дозволу з Харкова. Був би дозвіл, ми б вже були там. Поки немає команди», – пояснює чоловік місцевим.

Про те саме полювання російських дронів, від якого застерігав Василь Бутенко, нагадувати не треба. Зараз їхати туди без дозволу – практично відправляти людей на смерть.

«Я не можу наражати хлопців на небезпеку», – повторює Руслан у слухавку.

Коли автівка минає знак виїзду з Циркунів, у дзеркалі заднього виду видно, як над Черкаськими Тишками підіймається чорний дим. Хтось у цей момент втрачає дім, а хтось вираховує хвилини, коли вогонь нарешті дозволять гасити.

Також читайте, як начальник Циркунівської СВА оцінив ситуацію в громаді. Також ми писали, що у Циркунівській громаді на Харківщині наразі проживає близько 75 родин внутрішньо переміщених осіб.