В окупації немає життя, є лише існування: історія родини з Борівщини

Багато жителів сільської місцевості не можуть залишити домашню худобу та господарство і не готові покинути рідну домівку. Але є люди, які не полишають спроб вирватися на вільні території України і роблять це, попри безліч перешкод і численні загрози. Серед них – наша героїня Світлана (ім’я змінено з міркувань безпеки), жителька Борової, яка вирвалася з окупації і погодилася розповісти нам свою історію. 

Війна: винищувачі, обстріли та переселенці 

24 лютого о 05:30 Борова прокинулася від потужних вибухів. Російські ракети влучили у військову частину, розташовану на околиці селища. Почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.

Вже 26 лютого російські війська окупували населені пункти громади на правому березі Оскільського водосховища, зокрема Підвисоке і Гороховатку (смт Борова і переважна більшість населених пунктів громади знаходяться на лівому березі Осколу). 27 лютого стало відомо про окупацію сусіднього Куп’янська. Ще через кілька днів росіяни захопили Сватове. На початку березня почалися бої за Ізюм. Борівщина була оточена з трьох сторін, але залишалася підконтрольною українській владі майже до середини квітня.

З перших днів повномасштабного вторгнення через близькість бойових дій і окупацію сусідніх територій у Боровій не працювали банківські установи, поштові відділення, припинився підвіз медикаментів у лікарні та аптеки, банкомати за перші два дні були спустошені і більше не наповнювалися. На початку березня повністю зникли мобільний зв’язок та Інтернет. В окупованих селах не було електроенергії та водопостачання. 

У лютому – березні бойові дії на території громади ще не велися, але над головами постійно літали російські винищувачі, які бомбили Ізюм, бували поодинокі обстріли з боку загарбників. 

27 лютого росіяни розбомбили школу в селі Гороховатка. На початку березня обстріляли село Підлиман, унаслідок чого отримали поранення четверо місцевих жителів, одна жінка від отриманих поранень померла.

(Фото: зруйнована Гороховатська школа)

Коли почалося масоване бомбардування Ізюма, до Борівської громади почали прибувати переселенці. Люди їхали налякані, майже без речей, з малими дітьми на руках, інколи по 2-3 сім’ї в одній машині. Потім до них додалися біженці з Сєверодонецька, Рубіжного та інших міст Луганської і Донецької областей. 

Волонтерство Світлани 

Світлані 61 рік. Усе життя вона прожила на Борівщині. Любляча дружина, щаслива мама і бабуся, а ще турботлива дочка, яка опікується прикутою до ліжка 86-річною мамою. З 2014 року жінка на волонтерських засадах працювала в Борівській районній громадській організації «Суспільна Служба України». 

Коли у березні цього року в Боровій почали з’являтися переселенці, які втікали від війни із сусідніх громад та областей, Світлана не могла залишатися осторонь. 

(Фото: Центр волонтерської допомоги у Боровій)

«У Боровій на той час за ініціативою місцевої депутатки Валерії Гонтар був створений Центр волонтерської діяльності та гуманітарної допомоги. Голова Борівської РГО «Суспільна Служба України» Віктор Шаховський підтримав цю ініціативу, і всі речі з «Благодійної барахолки» ми перенесли до волонтерського центру. Роздавали їх безкоштовно, плели маскувальні сітки для ЗСУ, приймали, фасували і видавали гуманітарну допомогу, яка надходила до громади завдяки зусиллям небайдужих громадян, – згадує волонтерка. – Допомоги потребували не лише переселенці з інших міст, а й місцеві жителі. Люди залишилися без грошей і не могли купити собі найнеобхідніше, адже відділення банків і банкомати не працювали, а розрахуватися карткою у магазинах не було можливості через відсутність Інтернету. Тож треба було допомагати людям вижити в таких скрутних умовах. Ми сподівалися, що незабаром усе налагодиться, окуповані території звільнять, і навіть не думали, що найстрашніше чекає попереду».

Бої за Борову та окупація

Деякий час від початку повномасштабного вторгнення переважна частина населених пунктів Борівської громади, що розташовані на лівому березі Осколу, залишалася в «сірій» зоні. Час від часу сюди заїжджали поодинокі ворожі БТР з боку Куп’янська, але територію тут росіяни не контролювали.

Ввечері 10 квітня колона російських військ зайшла на територію громади з боку Луганської області і зупинилася в полі за 1,5 км від селища Першотравневе. 11 квітня вранці до Борової підійшли російські війська з трьох напрямків: з Першотравневого, Шийківки і Новоплатонівки. Почався бій за Борову.

(Фото: зруйнований будинок у Боровій)

У цей час на центральній площі Борової зібралося багато людей, які стояли в черзі за гуманітарною допомогою. Світлана так згадує той день:

«Люди стояли надворі біля входу до Палацу культури. Напередодні волонтери привезли гуманітарну допомогу, і ми мали її роздавати. Тут почулися вибухи. Почався обстріл. Здавалося, одразу з різних сторін. Люди кинулися в приміщення Палацу культури. Комусь стало погано. Хтось хапався за серце, хтось непритомнів. Ми хаотично шукали ліки, метушилися. Коли обстріли припинилися, я йшла додому вулицею, а навколо стояла мертва тиша, наче всі вимерли. Навіть котів і собак не було чути. Від цього було моторошно і страшно».

Того дня наші військові допомогли евакуювати з Борової автобусами близько 150 жителів Борової. В основному це були жінки з дітьми. Багато борівчан виїхали власним транспортом. Планувалися евакуації і на наступні дні, але через постійні обстріли вони виявилися неможливими. Протягом 11–13 квітня люди масово виїжджали з різних населених пунктів громади власним транспортом прямо під перехресним вогнем. У ці дні точилися бої за Борівщину. Світлана з чоловіком увесь час були вдома поруч з лежачою мамою, яку не було можливості спустити до підвалу. 

«Навколо все двигтіло і трусилося, ми сиділи і молилися, щоб Бог захистив нас. Потім фізичний страх притупився, просто чекали, коли все закінчиться», – переповідає свої відчуття жінка.

14 квітня окупанти зайняли найпівденніший населений пункт громади на кордоні з Донецькою областю – село Піски-Радьківські. Борівська селищна територіальна громада була повністю окупована російськими військами.

 Існування на межі виживання

«В окупації немає життя, є лише існування», – так Світлана розповідає про своє перебування в окупованій Боровій. 

15 квітня вона святкує свій день народження. Цьогорічне свято їй запам’ятається на все життя. 

«15 квітня вже не було чути обстрілів. Ми з чоловіком вийшли вранці на вулицю, зустріли знайомого. Він сказав, що росіяни у Боровій, ми окуповані. Від цих слів на мені все затрусилося. Я не хотіла в це вірити. А навколо стояв жахливий металевий гул. Через Борову їхали колони ворожого «металобрухту», – ділиться спогадами жінка. – Потім прийшла знайома лікарка і повідомила, що в Борівську лікарню привезли поранених цивільних, яким потрібна допомога. Це були люди з Донецької і Луганської областей. Автобуси, в яких вони їхали, напередодні біля Борової обстріляли російські військові. Багато людей там загинуло, згоріли заживо. Поранені, яких привезли в лікарню, не мали із собою жодних речей, окрім тих, що були на них. Ми зі знайомою зібрали якийсь одяг і пішли в лікарню».

(Фото: розстріляні автобуси)

Як повідомляла Харківська обласна прокуратура, 14 квітня 2022 року російські військовослужбовці обстріляли евакуаційні автобуси з мирними мешканцями в смт Борова Ізюмського району. За попередніми даними, загинуло 7 осіб. Ще 27 людей отримали поранення. 

Місцеві жителі розповідали, що в автобусах їхало від 30 до 42 пасажирів і загинуло значно більше людей. Точна кількість жертв, як і подальша доля постраждалих, досі невідома. Семеро поранених були доставлені до Борівської центральної лікарні, з них 4 у важкому стані.

Світлана продовжує свою розповідь про події тих днів:

«Поранені знаходились у підвалі лікарні. Серед них був маленький хлопчик віком близько двох років. На щастя, з ним було все добре, але тато і мама малюка отримали поранення і потребували операції. Лежав чоловік, дружина якого згоріла в автобусі, а він встиг вискочити. Була ще поранена жінка з 13-річною донечкою з Донецької області. На дитині були лише домашні капці, піжамні штанці і футболка, більше жодних речей. Жінка увесь час рвалася додому, казала, що їй треба до сина, що він там залишився сам, а йому лише 11 років. Нам потім сказали, що хлопчик загинув, але мама цього не знала, і ніхто не наважувався їй повідомити. Це було страшно і боляче. Хотілося якось допомогти цим людям, підтримати. Ми зі знайомою провідували їх майже щодня. Принесли їм якийсь одяг, інші речі, дітям – фломастери для малювання, іграшки». 

Також жінка згадує, що під час боїв через пошкодження електромереж на території всієї громади зникло світло, не було водопостачання. В таких умовах її родина прожила близько трьох тижнів. Усі установи були закритими, працювала лише лікарня. Якась частина медичних працівників виїхала, а ті, які залишилися, працювали за двох, а то і за трьох своїх колег. 

«Лікарі робили усе можливе і неможливе, щоб урятувати поранених, серед яких були і жителі громади, які постраждали під час боїв, – розповідає Світлана. – Медичні сестри, санітарки працювали без вихідних: носили відрами воду, доглядали за пацієнтами, готували їжу для них прямо у дворі лікарні на відкритому вогнищі. Продукти несли з дому працівники лікарні та небайдужі борівчани, у кого що було».

Відділення банків та банкомати в селищі не працювали, гроші в людей закінчувалися, і взяти їх було ніде. На одній з центральних вулиць Борової утворився стихійний ринок, люди почали продавати домашню продукцію, в кого що було: молоко, яйця, м’ясо, зелень, консервацію тощо. Кілька разів росіяни влаштовували показову роздачу гуманітарної допомоги на центральній площі. Збирали людей, видавали пакунки з якимись продуктами, все це показово знімали на відео, а навколо в цей час стояли їхні військові з автоматами, контролювали процес. 

Велика проблема була з ліками, в аптеках майже нічого не лишилося. З часом медикаменти почали завозити з росії та так званої «лнр», але багатьох препаратів усе одно не вистачало. У магазинах також почали з’являтися російські та «лнрівські» продукти. Ціни на них були вищими, а якість значно гіршою за українську.

З перших днів окупації людям почали говорити, що тепер Борова буде частиною так званої «лнр». Потім розповідали, що це тепер бєлгородська область рф. Через деякий час риторика змінилася і почалися розмови, що залишиться Харківська область, але у складі рф.

(Фото: окупована Борова)

«Це було гидко слухати, але ще огидніше було бачити, як знімають українську символіку і скрізь чіпляють російські триколори та червоні прапори, – веде далі розповідь героїня. – Навіть стовпи в триколори пофарбували і білборди поклеїли із зображенням російського прапора – мітили територію. 

Вулицями Борової постійно сунула ворожа техніка кудись у напрямку Донецької області. У відкритих вантажівках везли снаряди прямо через центр селища і навіть нічим їх не прикривали. Якби здетонував хоч один, там би нічого і нікого живого не лишилося. Вони їхали вбивати Україну і українців, везли смерть. Хоч якоюсь розрадою було бачити, як вони повертаються назад побиті, поранені, на обгорілій техніці і в значно меншій кількості»…

(Фото: росія іди нах…)

Світлана каже, що, хоча фізично вона почала звикати до небезпеки і труднощів окупації, але морально не могла цього винести. Гнітила ще й повна відсутність мобільного зв’язку та Інтернету, неможливо було подзвонити дітям, дізнатися як вони, що з ними. Найбільше ж жінку страшила думка, що так може залишитися назавжди, і вони ніколи не зможуть звідси вибратися. 

«Понад усе хотілося забратися якнайдалі від цього середньовічного «русского міра», – згадує жінка. – Ми з чоловіком прийняли рішення виїжджати до родичів в Івано-Франківську область. Наші діти виїхали туди перед окупацією Борової».

Операція «Евакуація»

Виїхати в умовах війни з окупованої території за тисячу кілометрів з прикутою до ліжка людиною на руках здається нереальним, але історія Світлани доводить, що можливо все, тільки б лише було бажання і добрі люди поруч:

«Найважче було знайти автомобіль, в якому можна було б перевезти мою лежачу маму. Та й сама дорога була ризикованою, водії не наважувалися їхати. Та, дякувати Богові, знайшлися у Боровій люди, які допомогли та ще й ні копійки грошей не взяли. Я намагалася віддячити, заплатити хоча б за бензин, але вони категорично відмовилися. Нам допомагало багато людей, але, поки територія окупована, я не можу назвати імена і розповісти всі подробиці нашої евакуації, щоб не наражати їх на небезпеку. Та я безмежно вдячна кожному з них і обов’язково ще подякую після визволення Борівщини.

Евакуювалися ми через Печенізьку дамбу. Їхали до неї понад 4 години якимись польовими дорогами. Я нарахувала 22 російські блокпости на тому шляху, де в нас перевіряли документи, оглядали машину. Нарешті доїхали до самої дамби, але машиною там не проїдеш, можна перейти лише пішки. Ми посадили маму у візок для інвалідів, узяли речі і пішли. 

(Фото: евакуація через дамбу)

Неможливо словами передати мої відчуття, коли я побачила наш український прапор. Це були такі сильні емоції радості, щастя, відчуття свободи, полегшення, наче ми з тюрми вирвалися і нарешті на волі. Наче й дихати одразу легше стало. Мені хотілося плакати, кричати, усіх обіймати. Чоловік намагався мене заспокоїти, жартував: «У тебе зараз тут сердечний напад станеться від щастя, що мені тоді робити? Мені однієї тещі лежачої вистачить».

Наша героїня веде далі свою розповідь, про те, як вони дісталися до безпечного місця:

«На українському боці нас зустріли Борівський селищний голова Олександр Тертишний та депутат Валерія Гонтар. Вони передавали гуманітарну допомогу на окуповану Борівщину. Голова одразу зателефонував керівникові Харківського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, щоб за нами прислали карету швидкої. Так медики нас доправили до Харкова, де нам допомогли волонтери з організації «Eventroom». Не уявляю, що б ми робили без цих хлопців. 

Ми переночували дві ночі в родичів, перепочили, трохи оговталися від пережитого, і треба було рушати далі. 

Волонтери посадили нас у купе потяга до Івано-Франківська, а там на вокзалі зустріли медпрацівники швидкої допомоги і допомогли дістатися до родичів. Так завершилася наша операція «Евакуація», у якій взяло участь дуже багато хороших людей, і ми їм щиро вдячні за це.

Зараз ми не вдома, але в рідній Україні, на вільній землі з рідними людьми. А додому, вірю, ми обов’язково повернемося. Все буде Україна!» 

Борівщина

Борівська громада знаходиться на південному сході Харківської області на відстані майже 150 км від обласного центру. Адміністративний центр громади – селище міського типу Борова, розташоване за 30 км від міста Ізюм на південному заході та за 40 км від міста Куп’янськ на півночі. На півдні Борівщина межує з Лиманською територіальною громадою Донецької області, а на сході зі Сватівським районом Луганської області. 

(Фото: карта Харківської області – місцезнаходження Борівської селищної територіальної громади).

До складу громади входить 38 населених пунктів, які розташовані по обидва боки Оскільського водосховища. У мирний час тут проживало близько 16,5 тисячі осіб.