Як житель Борової три доби добирався до Києва, щоб врятувати маму

Вмовити маму і брата виїхати з Харківської області Вікторії Козак* не вдавалося півтора місяця з початку війни – жителі Борової не хотіли лишати рідну землю. Жодні аргументи не діяли. Відправивши молодших жінок і дітей зі своєї сім’ї на більш безпечні території, кілька тижнів 75­річна Марія і 50­річний Ігор ховалися від обстрілів у льохах. Зв’язку в селищі майже не було. Ворог наступав. Усе більше населених пунктів по обидва боки Осколу потрапляли в окупацію. 

Вони не розуміли, що роблять росіяни з мирними мешканцями

 Війна не оминула Борову: близько 5-ї ранку в день повномасштабного нападу на країну, росія завдала там авіаудару по колишній військовій частині. Після цього тривалий час ударів по селищу не було: ворог цілив у сусідні райони. Місцеві жителі чули звуки вибухів і ховалися у підвалах. Першою із сім’ї Вікторії не витримала дружина брата. Кожну ніч вона разом з двома донечками лишалася у бомбосховищі. І згодом виїхала з дітьми за кордон. Вмовити маму і брата вибратися з небезпеки не вдавалося. Але коли це все ж таки сталося, Вікторія і подумати не могла, що саме цей день – 5 квітня – день порятунку її рідних, стане одним з най­довших та найнапруженіших в її житті. 

«На початку квітня в нас з’явилася інформація з різних джерел, що буде окупація Борівщини, – розповідає Вікторія. – Я почала вмовляти маму і брата виїхати до мене в Київ, хоч і знаходилася в той час у Польщі. Квартира була пуста. Я дуже просила виїхати, вони відмовлялися. Ця нескінченна розмова тривала кілька днів». 

Родичі вирішили, що в Боровій вони до кінця. Перебуваючи у повній інформаційній ізоляції, мама і брат Вікторії не усвідомлювали, в якій небезпеці знаходяться. Нерви Вікторії здавали. 

«Вони знаходилися в Боровій практично без зв’язку. Могли додзвонитися дуже зрідка, з якихось певних місць, – продовжує жінка. – Вони не були в контексті, як ми. Не знали, що там в Ірпені, Бучі, Бородянці відбулося. Вони не розуміли, що роблять росіяни з мирними мешканцями».

 Дорога до Києва

 Коли мама і брат вкотре відмовили Вікторії і сказали, що нікуди не поїдуть, вона пішла на відчайдушні кроки. 
«Намагалася пояснити, що їхні кури, хати, городи, господарство взагалі нічого не вартують і нікому не потрібні, якщо вони більше ніколи не побачать своїх дітей і онуків. А діти і онуки не побачать свого батька і свою бабусю. Або побачать глибокими інвалідами. Навела приклади того, що відкривалося в тих населених пунктах, які на той час звільнили», – розповідає Вікторія.

Після тривалих умовлянь Ігор погодився відвезти маму на вокзал у Краматорськ, посадити на потяг. Зібралися за пів години. Ключі від будинків лишили сусідам. Речей мама практично не брала: думала, що їде всього на кілька днів. Брат поїхав у чому був. 

«У дорозі надійшла новина про те, що на вокзалі, куди вони прямували, був дуже сильний прильот. Убито і травмовано кілька людей, – говорить жінка. – Відповідно, сенсу їхати в Краматорськ уже не було. Намагалися поїхати в Лиман, але там теж були проблеми з дорогою. Потім зустріли кілька машин, що рухалися з нашого селища у Полтавську область. Серед водіїв були знайомі брата, які сказали йому, що знають дорогу і маршрут. Запропонували стати з ними в колону і поїхати разом. Так було безпечніше. І вони потихеньку поїхали».

 «Я була очима брата»

 За все свої життя Ігор, брат Вікторії, жодного разу не виїжджав за кермом за межі району. До того ж таблички-вказівники вздовж трас з назвами населених пунктів на початку війни були зняті. 

«Брат дуже нервував. Він ніколи не залишав свій дім, адже кудись їздити в гості – то одне. А тут ти їдеш вимушено, – розповідає Вікторія. – З усіх боків усі жінки сім’ї на нього насіли: дружина, мати, сестра, доньки. Всі тиснули. Він не хотів їхати з рідної землі, це було настільки проти його волі. Єдина мотивація, чому брат це зробив – він рятував маму. Вважав, що зараз завезе її на вокзал і повернеться. А потім усе вийшло зовсім не так – повертатися було неможливо. І везти маму треба було десь далі. Поки він її довіз – Борова опинилася в окупації».

Дорогою став з’являтися мобільний зв’язок. Брат і мама Вікторії почали отримувати новини, спілкуватися з іншими родичами, друзями. 

«Вони зрозуміли, що то не просто я придумала, що буде окупація. Про це вже знають усі. І більшість людей терміново евакуюються, виїжджають. Коли ти розумієш, що так роб­лять усі, тобі вже легше прий­мати рішення», – зауважує Вікторія.

Ігор з мамою доїхали до родичів у Полтавській області. Зупинилися в них трохи відпочити, відремонтувати машину. Подивившись новини, рідні Вікторії  ще більше укріпилися в думці, що зробили правильно. Єдине, про що шкодували – не взяли речі. Від того часу, як вони виїхали з Борової, до моменту, коли прибули в пункт призначення, в Київ, – минуло три доби.

«Увесь цей час я була «очима» брата, знаходилась з ними на зв’язку, стежила за гугл картами, просто вела, – розповідає жінка. – Важко було орієн­туватися без дорожніх вказівників. Хвилювалася дуже. Заспокоїлася лише тоді, коли родичі переступили поріг моєї київської квартири. Що мене вразило: ми з дітьми поїхали з дому 18 лютого. Мама з братом туди зайшли 7 квітня. За 40 днів майже всі домашні квіти залишилися живими. Не знаю, як вони вижили без поливу».

 Про перші дні війни

 Вікторія Козак народилася у Боровій, закінчивши школу, вступила до харківського вишу. Згодом вийшла заміж, народила дітей і лишилася жити в Харкові. За кілька років сім’я переїхала в Київ. Напередодні війни Вікторія взяла відпустку, яка була заздалегідь запланованою на честь її дня народження 25 лютого, і разом з дітьми поїхала в Карпати. 

«Я підозрювала, що війна можлива, підозрювала навіть, що це може статися 22 або 23 лютого. На це вказували абсолютно всі загальновідомі факти. І стягування російських військ до кордону з Україною, і дані британської і американської розвідок, – зазначає жінка. – Це не було секретом, просто наше населення не було готовим до цього. Людей ніхто не інформував про таку можливість».

Першою поганою звісткою для Вікторії стало закриття Харківського аеропорту ввечері 23 лютого, потім випадкова зустріч у Карпатах із друзями, яких на роботі вже проінструктували щодо дій на випадок війни.

«23 лютого засинала з дуже важкою душею. З відчуттям, що все не просто так. Близько 4-ї ранку діти пробудили словами: «Почалося». Їм уже зателефонував батько і сказав, що Україну бомблять, – розповідає Вікторія. – Потім я зайшла в Інтернет і прочитала першу новину про те, що росія почала війну проти України. Ми з дітьми набрали питної води, проаналізували, що в нас є, а чого немає, поїхали заправити автівку, бо розуміли, що може знадобитися кудись їхати. Відпустка моя закінчилася, ледь почавшись».

Тим часом діти Вікторії шукали через Інтернет житло на заході країни – в Чернівцях, Івано-Франківську, Львові і Тернополі, але вільних квартир уже не було. 

«Через два дні одна з подруг подзвонила і спитала, що я збираюся робити. Я відповіла, що поки не знаю – поки що в Карпатах. Подруга сказала, що їде в Польщу до друзів і їм запропонували чотирикімнатну квартиру. Порадившись з дітьми, вирішили їхати. Із собою в нас були паспорти. Так ми опинилися в Польщі», – згадує жінка.

8 березня Вікторії з Борової зателефонує брат і попросить прийняти його дівчат у Польщі. Після місяця ночівель у сільському бомбосховищі молода жінка з дітьми відважиться на складний шлях і поїде з Краматорська евакуаційним потягом до Львова. Потім зі Львова автобусом до кордону, де їх зустріне Вікторія. У Польщі жінки з дітьми прожили до травня. Потім переїхали до Києва, де на них уже чекали інші родичі. 

Чоловіки в окупації – це дуже жорстока історія

 Після приїзду в столицю брат і мама Вікторії дуже переживали та сумували за домом. Без кінця намагалися додзвонитися в Борову, до родичів. Зв’язку не було. 

«З 10 квітня почалася окупація Борівщини. Раніше окупували Ізюм і Куп’янськ. По черзі брали кожне село. Йшли запеклі бої, – розповідає Вікторія Козак. – Там на території загинули наші солдати ЗСУ. Вороги взяли Борову, встановили російську окупаційну владу. Громада лишилася без зв’язку, електрики, майже не було газопостачання. Повернутися назад для чоловіків означало – або тебе змусять працювати на ро­сіян і стати колаборантом, або тебе мобілізують і змусять воювати проти своєї ж країни. Чоловіки в окупації – це дуже жорстока історія. Таких, хто не зазнав тортур, шаленого психічного і фізичного тиску – майже немає».

Останню звістку з Борової жінка отримала десь два тижні тому. На той момент, за словами її співрозмовника, будинки брата і мами були цілими. 8 вересня почалося активне звільнення Харківщини. Вікторія та її рідні дуже сподівалися і на звільнення Борової. 

«На жаль, вийшло так, що ЗСУ поки що звільнили лише праву частину Осколу – нашої річки. Ізюм, Куп’янськ і деякі села нашої громади знаходяться на правому березі.  Перейти на лівий бік вони не можуть, тому що зруйновані всі мости, неможливо проїхати військовою технікою», – зазначає Вікторія. 

За її словами, ворог контро­лює майже весь лівий берег Осколу, який для нього є важливим шляхом для сполучення з росією. 

«Росіяни там переганяють техніку, зброю, боєприпаси, тримаються за цей шматок просто зубами, – розповідає жінка. – І оці 130 кілометрів уздовж Осколу, на жаль, лишаються окупованими. Зараз там сильні бойові дії, яких не було до того. Прильоти постійні, безвладдя. Украї­на, зрозуміло, зайти не може, на жаль. Купа ворожих військових установила свої артилерійські установки, військову техніку просто під хатами. Звідти обстрілюють позиції ЗСУ, а наші не можуть так стріляти у відповідь, бо розуміють, що можуть влучити по житловому будинку. Наші солдати акуратні в цьому сенсі, вони працюють ювелірно. Стріляють тоді, коли немає навколо мирного населення. Такі позиційні бої тривають понад два тижні. Ми всі живемо надією, що все це незабаром закінчиться звільненням нашої громади, але поки що все важко».  

Росіяни не пускають колаборантів

 20 відсотків Борівської громади, що знаходяться на правому березі і були окуповані ще в лютому, звільнено ЗСУ. 
«Наша місцева влада вже кілька разів змогла туди завезти гуманітарну допомогу, – зазначає Вікторія Козак. – Там просто неймовірне щастя зараз панує. Люди виходили до наших солдатів, обіймали їх. Пригощали і дякували. З боку Ізюма і Харкова там тепер відкрита дорога. Можна проїхати і привезти ліки, теплі речі, засоби гігієни, хліб. Але через річку нічого не можна переправити. Як тільки підходять до берега – починається стрілянина росіян на упередження». 

Жінка дуже переживає за долю рідної громади, адже внаслідок окупації і безвладдя там немає елементарного – продуктів, засобів гігієни та ліків. За її інформацією, магазини розпродають рештки того, що лишилося. Медичний персонал майже весь виїхав.

«Я відчуваю дуже сильний зв’язок з цією землею, для мене це дуже дорогі місця. Там жили мої предки, я обожнюю цю природу. Для мене цей ліс, Оскіл, усі навколишні озера і поля – все дуже рідне. Мене завжди туди тягне. Там поховані всі мої дідусі і бабусі, прадідусі і прабабусі, я дуже добре знаю своє коріння, я його досліджувала по кожній гілці на 200-300 років. Усі мої пращури наче в мене перед очима стоять. Відчуваю свій зв’язок з ними, силу, свій обов’язок щодо них. І найдорожче місце на землі – мій рідний дім, в якому я народилася, де досі в шафах мої речі, книжки, зошити шкільні. Мої грамоти і подяки в серванті, – посміхається співрозмовниця. – Люблю садок наш, город. Люблю, як мама мені готує вареники із сиром, коли я приїжджаю. Квіточки всі, які квітнуть у мами, город, де огірки, помідорчики... Поки я жила в Харкові, мама мені навантажувала ці передачі із сільською їжею в Харків. Потім я переїхала в Київ, і нічого не змінилося. Посилки просто почали їхати «Новою поштою». З консервованими помідорчиками, огірочками, варенням, сушеними яблуками і грибами. Де б не була – кожні 3-4 тижні я їздила додому, в батьківську хату. Частина моєї душі там назавжди». 
За словами Вікторії, всі, хто очолював якісь адміністративні органи чи обіймав посади при окупаційній владі в Борівській громаді – повтікали. Багато з них намагалися виїхати в росію – але їх не пустили.

«Росіяни не пускають колаборантів і тих, хто отримав російські паспорти. Тому ті, хто був помічений у співпраці, наразі переховуються на окупованих територіях, – розповідає жінка. – Зараз можна лише дуже співчувати і молитися за наших людей, які лишаються в окупації та зоні бойових дій. Найгірше – в них немає електрики і жодного мобільного зв’язку. Раніше їм хоча б можна було десь виїхати і подзвонити, зараз небезпечно переміщуватися. Виїзду в бік України немає. Жодного шляху».

Життя в столиці

 Вже понад пів року мама і брат із сім’єю живуть у Києві. До них приєдналося ще кілька далеких родичів, які тікали від війни з окупованих територій. За спостереженнями Вікторії, моральний стан цих людей набагато покращується, коли вони чимось зайняті.

«Для жінок, наприклад, для моєї мами, дуже важливо мати обов’язки по господарству. Тому вона взялася прибирати, прати, прасувати, готувати їжу. Прой­шла всі процедури реєстрації ВПО, ще якісь моменти з оформленням документів. Людей, яких вирвали з корінням з якогось нажитого місця, треба довантажити якимись обов’язками, щоб вони були зайняті, відчували свою потрібність», – зауважує Вікторія. 

Її двоюрідна тітка, яка є ВПО в Черкаській області, разом з іншими жінками плете маскувальні сітки. І це наразі стало справою життя, що рятує. 

«Один мій родич біля хати, де його прихистили, почав будувати сарай. Йому кажуть, що то не обов’язково, то не треба, але йому вкрай це необхідно. Йому так краще. Він відчуває себе потрібним. Робить справу, яку знає, яку вміє», – розповідає співрозмовниця.

Водночас знайти роботу вимушеним переселенцям буває дуже складно, зазначає Вікторія. 

Війна відкрила нові можливості

Поступово сільські родичі Вік­торії починають любити життя в столиці. Київ привітно відкрив для них двері, не задирав ціни на оренду житла і став другою домівкою. Спочатку частина сім’ї Вікторії зупинилася у Хмельницькому, частина в Польщі, наразі всі осіли в одному районі столиці.  Мама Вікторії навіть знайшла собі подругу з Миколаєва. Завдяки вимушеному переїзду в центральну Україну рідні Вікторії можуть побачити на власні очі те, що бачили лише по телевізору, про що читали або чули. 

«Київ чудовий. На вихідних я намагаюся вивезти родичів, показати їм різні цікаві місця. Ми їздили в Канів, на могилу Шевченка, в його музей, – говорить співрозмовниця. – Їздили у Межигір’я, в Пирогів, Витачів, збираємося в Батурин. По Києву я їх максимально поводила: Михайлівський собор, Золоті ворота, Києво-Печерська лавра, Софія, Виставковий центр, скляний міст. Дуже їм це подобається. Кияни не помічають усієї краси, всього, що бачать перед собою, і зазвичай вони не мають часу туди сходити. А для людей – переселенців це щось неймовірне. Екскурсоводи прямо кажуть: немає більш вдячних слухачів, ніж переселенці, які опинилися в Києві не з власної волі».

Водночас, незважаючи на враження від побаченого в столиці, на її можливості і гостинність, мріють мама Вікторії та брат із сім’єю про одне – швидше повернутися в рідну домівку. 

«Дуже хочуть додому, мріють, переживають за хати: ушкоджені чи ні, – розповідає жінка про настрої родичів. – В їхніх головах різні сценарії. Може бути так, що оселі частково пошкоджені, можливо, в них живуть окупанти. Це дуже часто трапляється, коли вони заселяються в пусті хати чи квартири. Залишають після себе страшенний бруд і безлад. До цього всі, хто виїхав, морально готові. Готові, що треба буде відмивати, ремонтувати, відбудовувати. Але всі однозначно налаштовані повертатися. І робити все, щоб було як раніше і ще краще!»

*Усі імена героїв з міркувань безпеки змінено