«Наші танки їдуть!»: як жителі Балаклійщини зустрічали новину про звільнення

 «У мене є новина!»

6 вересня, учителька Вербівського ліцею Ольга Майборода в режимі онлайн веде урок. Враз її перериває емоційний учнівський оклик по той бік екрана: «Ольго Миколаївно! Ольго Миколаївно, у мене є новина – нашою Вербівкою їдуть українські танки!».

Для того, аби долучитися до уроку в окупованому селі Вербівка, що менше ніж за п’ять кілометрів від Балаклії, п’ятикласник Євген видерся на горище батьківської хати і в горішнє віконце побачив наші танки, які рухалися на великій швидкості.

Новину про звільнення рідної Балаклії родина Гнидів-Барських почула від українських військових, коли ті зазирнули до них в укриття, шукаючи рашистів. Потім були обійми, сльози, радість і подяка. А коли «підземники» побачили, що їм нема де жити, то спитали захисників, чи можна родині тепер якось виїхати до своїх. Військові заспокоїли: «Ми допоможемо. Ми вас супроводимо».

Безповоротне рішення

60-літній балаклієць Дмитро від першого дня війни вирішив, що дочекається визволення вдома. Чоловік проживає в тій частині міста, яка називається Лагерями і складається винятково з приватного сектора. Власну хату він і обрав місцем очікування Перемоги.

За словами Дмитра, навіть у найнебезпечніші дні, коли ворожа авіація раз у раз скидала неподалік свій смертоносний вантаж, коли безперервно «поливали» «гради» і не стихала далекобійна артилерія, коли влучало в сусідні хати, коли осколок забирав чиєсь життя, він перебував у своєму будинку. Не те, щоб остраху не мав, просто на домашній погрібець покладався ще менше. «Не для схову будували його батьки, а для картоплі та солінь», – пояснює свій вибір чоловік.

Міцним здоров’ям Дмитро похвалитися не може, проте завидною витримкою – так. Щоразу, коли пішки прямував до центральної частини міста, щоб роздобути щось із продуктів, неодмінно натикався на неприховану зневагу з боку окупантів на блокпостах – вони обмацували його телефон (кнопковий, до речі), обшукували, зазирали до торби. Чоловік намагався тримати себе в руках, притлумлював емоції, які так і рвалися назовні.

За шість місяців окупації Дмитро зазнав багатьох злигоднів. По кілька днів сидів без хліба, ділив банку тушонки на тиждень, залишався без світла по сім-десять діб поспіль, а значить, і без решти благ цивілізації. «Ловив» мобільний з даху свого будинку, але й думки не допускав, що рашистська влада в його рідному місті назавжди. Навіть скинувши через постійне недоїдання більше десяти кілограмів, хоча ніколи не страждав від зайвої ваги, ні разу не піддався на вмовляння декотрих з місцевих подати свої документи до осередку псевдовлади, щоб отримати 10 тисяч рублів допомоги. «Я краще з голоду здохну», – такою була його відповідь прислужникам окупаційної влади.

Мужчина проживає одинаком. Тож сусіди нерідко підтримували Дмитра домашніми смаколиками, на які самі були багаті. «У мене в запасі були тільки картопля і волоські горіхи. Намагався бодай чимось віддячити навзаєм, та такого добра у нас майже в кожного», – ділиться пережитим співбесідник.

У другій половині березня рідна сестра Дмитра захворіла на запалення легень, ліків у Балаклії було не дістати. Окупанти розтрощили і розграбували всі місцеві аптеки, тож її чоловік домовився з одним із волонтерів з’їздити за медпрепаратами до сусідньої Первомайщини. За три дні водій-волонтер повернувся, коротко переповівши, що на одному з російських блокпостів їх силою заштовхнули до автівки, попередньо накинувши на голови мішковини і зав’язавши руки за спиною. Тримали в холодному сирому підвалі невідомо де. Про допити і знущання чоловік змовчав, хоча мав дуже виснажений вигляд. Третього дня його знову закинули до машини із зав’язаними очима та руками і викинули десь на узбіччі. Виборсавшись із невільницьких пут, він пішки дістався домівки, здолавши пристойну відстань.

Для Дмитра та його близьких і сьогодні залишається загадкою, чому їхнього родича не відпустили разом з волонтером. Чоловік припускає: «Він пройшов афганську війну, звідки повернувся із загостреним почуттям справедливості. Про свою чітку проукраїнську позицію заявляв відкрито. Без сумніву, випалив в обличчя оркам усе, що про них думає, за що і поплатився. Не хочеться думати, що життям. Але чим більше часу минає після його зникнення, тим, на жаль, усе правдоподібнішою видається ця версія. Розшуки, зокрема і через соцмережі, поки що не дали ніяких результатів. Але надія вмирає останньою. Мертвим його ніхто не бачив».

«Дякуємо, батя, ніколи, ще багато роботи»

6 вересня приблизно о 5:20 ранку Дмитра розбудили гучні вибухи. Чоловік зізнається, що з такою їх силою і щільністю зіштовхнувся вперше за пів року війни: «Напосідали зусібіч. З боку цементного заводу на низьких висотах ішла наша авіація. Стало зрозумілим, що визволення, на яке так довго очікували, починається».

Дмитро живе на центральній вулиці Лагерів і добре пам’ятає, з якою помпезністю російські танки в’їжджали до цієї невеличкої частини міста в перших числах березня. Та коли довелося тікати, піджавши «хвости», скористались другорядними дорогами і межниками, на ходу кидаючи амуніцію і боєкомплекти. «Обліпили, як мухи, БМП, з ревом пронеслися Лагерями, проскочивши міст і підірвавши його за собою. Та це їх не врятувало», – згадує чоловік.

По обіді наступного дня на подвір’ї Дмитра показалися наші хлопці. «Зайшли, чемно привіталися, запитали, чи не криється хтось із окупантів поблизу. Я заперечливо захитав головою. Напевно, моя відповідь їх задовольнила, бо ніде не зазирали. Попросили тільки води напитися. Поки я заходився з чашками, вони вже напилися прямо з відра. Захотілося пригостити їх яблуками з власного саду, та хлопці, по черзі потиснувши мою долоню, на бігу кинули: «Дякуємо, батя, іншим разом. Ніколи. Ще роботи багато», – розповідає балаклієць.

Тоді Дмитро по-батьківськи благословив визволителів (за його словами, всі молоді, на вигляд 25-27 років): «Ми так довго вас ждали! Хай береже вас Господь»!

«У 43-му бачила «катюші», а зараз – «гради»

90-річна пані Лариса пережила Другу світову війну, втративши на ній батька, молодшого брата і житло в Харкові. Більшу частину свого життя вона провела в Балаклії. Коли почалося широкомасштабне вторгнення росіян, вирішила війну перебути у своїй квартирі на п’ятому поверсі. Діти, які самі вже пенсіонери, настійно кликали її до себе, але Лариса Василівна звикла бути самостійною.

Відсутність зв’язку, світла і води не так лякали жінку, як часті обстріли. Спершу вона, незважаючи на поважний вік, спираючись на палицю, спускалась до підвалу у міській поліклініці, яка поруч. Та одного разу, за словами жінки, медсестра грубо вказала їй на двері, посилаючись на переповненість укриття. Утім, краєчком ока Лариса Василівна помітила, що сховище напівпорожнє. Несправедлива образа обпекла душу. Та нав’язуватися, попри небезпеку, вона не хотіла. Коли будинок починав ходити ходором, виходила на сходовий майданчик, сідала на розкладений стільчик і заспокоювала себе тим, що в під’їзді вибухові хвилі проходять м’якше, ніж у квартирі. «У 43-му я чула й бачила «катюші», майже через вісімдесят років – «гради», – каже літня жінка.

Поступово під’їзд майже спорожнів. На всі п’ять поверхів залишилися Лариса Василівна і її немолодий уже сусід. Коли з продуктами стало зовсім сутужно, він, роздобувши буханець, ділив його навпіл з жінкою. Вона віддячувала йому чимось їстівним із домашніх запасів, та поступово й вони закінчились. Тоді на допомогу прийшла колишня вихованка Лариси Василівни (упродовж багатьох років вона директорувала у місцевому Будинку піонерів) Оксана Бондар, секретар Балаклійської міської ради, яка організувала для неї гуманітарний пакунок. Таку допомогу пані Оксана організовувала для свого педагога двічі.

Окупаційне життя не один раз випробовувало Ларису Василівну на міць, та вона активно опиралася. Коли ставало зовсім нестерпно від того, що не було можливості зняти з картки гроші, подзвонити рідним, розжитися бодай чимось їстівним, вона відволікалася плетінням гачком. З віхтиків, нарізаних з домашніх речей, які вже вийшли з ужитку, сплела сорок килимків.

Вікна пані Лариси виходять на Балаклійську друкарню. Одного дня російські військові зі зброєю наперевіс з’явилися на порозі її помешкання. Безапеляційним тоном наказали їй або виселитися з квартири, або завісити вікна щільною світлонепроникною тканиною. Спершу жінка не могла второпати – навіщо? Та відповідь надійшла дуже швидко – у підвальних приміщеннях друкарні рашисти влаштували буцегарню і не хотіли мати свідків своїх безчинств.

25 липня Лариса Василівна таки погодилася на переїзд до Полтави, де на неї вже давно чекали донька із зятем. Перехід через Печенізьку дамбу з паличкою видавався їй надскладним завданням, та знайшлися добровільні помічники, які посадили її до візка і прокотили дамбою, як, сміючись, заявляє сама, «наче королеву».

У Полтаві Лариса Василівна теж не сидить без діла. До сорока «балаклійських» килимків додалося десять «полтавських». «Повернуся додому, роздарую, кому треба і кому захочу», – говорить вона. А «полтавські» – дочка із зятем десь уже прилаштували.

Звістку про деокупацію Балаклії Лариса Василівна сприйняла з великою радістю, поспівчувавши землякам, які втратили рідних, а також дах над головою. «У сусідньому під’їзді будинку, в якому я проживаю, квартира вигоріла повністю. Через діру, яка утворилась, проглядає другий бік вулиці», – розповідає Лариса Василівна. Та, попри все, не втрачає оптимізму: «Виходить, я вже вдруге вижила».

«Віяли фураж і пекли з нього на «буржуйці» пряники»

Судячи з ретельної послідовності, з якою Оксана (ім’я на прохання респондента змінено), фельдшер-лаборант Балаклійської лікарні, переповідає про пережите під час окупації, воно її не відпускає. 23 лютого жінка заступила на зміну, а вже близько п’ятої ранку наступного дня, почувши сирену, зрозуміла, що почалася війна. Чоловік швиденько зібрав дітей і доправив їх до Гусарівки. Тоді ще ніхто не знав, що вже зовсім скоро це село перетвориться на зону активних бойових дій.

Оксана залишилася на роботі. О восьмій ранку підтяглися колеги, і всі разом почали перемежовувати виконання своїх безпосередніх обов’язків із заклеюванням вікон. За дві години жінка зачинила за собою двері і пішки попрямувала до центральної частини міста, оскільки громадський транспорт уже не курсував. «Поки стояла в довжелезних чергах до банкомата і аптеки (банкові установи, до речі, виставили ліміт – 3 тис. грн), розмірковувала, чи не проскочити додому за речами, та тривога за дітей переселила, і я поїхала до Гусарівки», – згадує жінка.

Два дні об’єднана родина облаштовувала сховище – зносила до нього лежаки, теплі речі, питво, їжу. 26 лютого сильний гусеничний скрегіт насторожив гусарівців – до села ввійшли російські танки.

До війни Гусарівка була заможним селом, місцеве сільгосптовариство було знане не тільки в області. Танки зайшли і зупинились біля однієї з ферм. І почалися безчинства. Бурятсько-тунгуське військо грабувало магазини, нишпорило дворами, просило їжу. Оксана згадує, що дві доби її бабуся не могла вийти з погреба, хоча й добряче промерзла. Навіть у глибині свого сховища вона чула, як завойовники прострілюють її ворота автоматними чергами, а між ними противно-нав’язливим тоном настирливе: «Выходи-и! Выходи-и!». «З кожним наступним днем виходити на вулицю ставало все страшніше. Вони взяли в полон десять наших хлопців, декотрі з них до сьогодні не повернулися додому. На страшні знахідки – обвуглені тіла – наштовхнулись місцеві у своїх погребах, коли наші солдати потіснили орків з Гусарівки», – розповідає Оксана.

3 березня село залишилося без води, світла і газу. Окупанти безчинствували ще з більшим завзяттям. «На правах господарів заходили до обійсть, поливаючи автоматними чергами все, що траплялось їм на шляху», – згадує співрозмовниця.

Та матеріальні втрати, стверджує Оксана, ніщо, порівняно із загибеллю людей. У першій декаді березня був смертельно поранений її земляк. «Швидку» окупанти не пропустили. Чоловік помирав на очах своїх рідних, а вони нічого не могли вдіяти. Поховали його, як на війні: сусід збив із дощок домовину, моя мама винесла нові білі простирадла. Покоїться він на цвинтарі в сусідній Волобуївці, де на той час було відносно спокійно», – розповідає жінка.

Найстрашнішим днем, за словами Оксани, було 8 березня. О пів на п’яту ранку ЗСУ пішли в наступ. Горіла, дрижала земля, «прильоти» були по всій вулиці. Родина Оксани безвилазно сиділа в погребі. По опівдні запала тиша, та ненадовго. Ворожа артилерія діставала на відстані.

У проміжку між обстрілами сім’я Оксани зважилася вийти зі свого сховища. «Ми заходимо в погрібник, а там густою плямою розтеклася свіжа кров. Напевно, підранений окупант шукав «шпарину», щоб забитися до неї і порятуватися від справедливої відплати. Діти злякалися. Це стало поштовхом, щоб перебратися до безпечнішого місця. Зо два тижні провели в сусідній Волобуївці. Найбільше бракувало хліба, діти дуже хотіли солодкого. Тоді ми віяли фураж і пекли з нього на «буржуйці» пряники. Таких «смаколиків» ніхто з нас ще не їв», – згадує жінка.

Однослуживці чоловіка доправили Оксану з дітьми до відносно спокійного міста, та й досі їй важко змиритися з тим, що вже немає батьківської хати, руїни залишились і від бабусиної.

«Якось, ще будучи в Гусарівці, на «точку» вийшов подзвонити мій рідний брат. А в цей час – «прильот». Хати як не було. Не хочеться навіть думати, що було б, якби він у цей час був вдома…», – говорить балаклійчанка.

Оксанину ж хату у Балаклії з перших днів зайняли окупанти. «Два місяці жили, як у себе вдома. «Накрутили» світла на дві тисячі, а наостанок ще й винесли все, що в око впало. Сусідка якось зателефонувала і знічено почала: «Не знаю, як вам сказати, але ось уже півдня «жильці» обносять вашу хату». Десять років тому ми купили недобудову. Скільки грошей і сил вклали, а тепер усе розграбовано, вікна вибиті, опалення, напевно, розмерзлося», – ділиться своїми невеселими думами співрозмовниця.

Чимало гусарівців дивом живими вирвались із пекла. Взяти хоча б п’ятдесятирічного Сергія, який на золотому ланцюжку поряд з натільним хрестиком носить невеличкий осколок, як талісман. Носить і щоразу, поглядаючи на праву руку, на якій залишився помітний шрам, згадує добром свою рятівницю. Місцева фельдшер-акушер під обстрілами звичайною пилочкою для нігтів і манікюрними ножицями, пропустивши їх через вогонь, дістала осколок.

«На погоду рука трохи дає про себе знати, а так нічого. Спасибі землячці. А ще говорила: «Я не хірург, не маю права!». Та де ж ти в тому пеклі хірурга роздобудеш?», – зазначає чоловік.

Це не перші і не останні розповіді про змучених, зранених, але нескорених балаклійців, які поступово повертаються до мирного життя.