Як вижити з ВІЛ. Сповідь інфікованої

Сьогодні це не більше, ніж хронічна інфекція, з якою можна жити повним життям, мати хороше здоров’я, народжувати здорових дітей, бути активним і успішним і будувати щасливе майбутнє.

Наталії Карпенко скоро буде тридцять (ім’я і прізвище змінені з етичних міркувань). Вона заміжня, працює психотерапевтом. Якби їй у минулому колись сказали, що вона заразиться ВІЛ-інфекцією – не повірила б.

– Я навіть подумати такого не могла. Ми проходили лекції в медінституті з цієї теми, також були лекції з імунології, на які я не звертала уваги, – зізнається Наталія.
Про свій ВІЛ-позитивний статус дівчина дізналась на новому етапі життя. Тоді вона закінчила медуніверситет і вступала до інтернатури. Разом з регулярними аналізами вирішила про всяк випадок здати й тест на ВІЛ-інфекцію. Про діагноз ВІЛ вона дізналась у кабінеті лікаря. Той момент згадує із жахом:

– Я повернулась до друга, подивилась – у нього щелепа відвисла, наступної миті відчула, як повільно спускаюся додолу. З моменту, коли я вийшла з кабінету, у мене почалась істерика.

Наталія ніяк не могла змиритися з результатами тесту, і декілька разів здавала подібні аналізи у різних закладах. Потім почала шукати винного: єдиним можливим шляхом зараження для неї був статевий. Користуючись медичними зв’язками, почала перевіряти колишніх партнерів. Підіймала архіви медзакладів, відшукувала медкарти, їздила по військкоматах... жоден із перевірених людей не виявився ВІЛ-позитивним. Підозра впала лише на тих, дізнатися про кого нічого не вдалося.
– На певному етапі я поміркувала: ну знайду я винного, і що далі? Етап агресії пройшов, настав період депресії – і я просто покинула цим займатися, – розповідає дівчина. – Поїхала додому до батьків, і шість місяців перебувала у власній «окупації», якою сама себе ув’язнила.

Тамара Кіч, матеріал з газети "Слобідський край" №143 від 30.11.2013