Втратив батька на війні, але не зневірився: історія бійця з Харківщини

Історію військовослужбовця медіа «Слобідський край» розповіли у пресслужбі 92-ї ОШБр.

Чоловік народився та жив у Харківській області, працював на будівництві. А вже 26 лютого 2022 року він потрапив у 92-гу ОШБр.

– Розуміння війни до мене прийшло на «дорозі життя», що на Бахмутському напрямку, це був перший виїзд туди. Ми намагалися розірвати кільце на цій дорозі, зайняли тоді три траншеї, «вагнерівці» лізли як мурахи, їх було дуже багато. Я тоді за зміну вистріляв 76 рожків, один автомат викинув, бо він у мене згорів, і стріляв з іншого, – згадує Максим.

Він визволяв Чугуївщину, Куп’янщину, пройшов Кліщіївку, Бахмут та інші гарячі точки.

– Ми заходили на Гракове й потрапили у засідку, під чіткий вогонь кулемета. Я впав прямо посеред дороги, мене було видно, тому по мені вівся вогонь. Урятував від смерті оптичний приціл, який я поставив за тиждень до наступу: попало в руку, а якби не приціл, було б пряме влучання в голову, – говорить боєць.

Найважчий момент війни для захисника – втрата батька. Максим згадує, що тато не зміг залишатися вдома, тому вони разом стали на захист України. Спочатку чоловіки були у різних підрозділах 92-ї бригади, а згодом доля звела їх у піхоті. Мисливці з багаторічним стажем, вони стали ефективними воїнами на фронті.

– Пам’ятаю, як на початку війни я зайшов до мами з татом й кажу: «Все, я поїхав, мені вже подзвонили, треба їхати». Я тоді не зізнався, що добровільно йду. А тато встав і каже: «А чого це він їде, а я вдома сиджу?». Й теж зі мною поїхав. Заїхали у Новоосинове на місток, ми тоді тримали залізничний міст та переправу, а росіяни швидко заїхали ззаду – почався ближній бій. Коли я зі своєю групою спустився на допомогу, мені сказали, що тато загинув. Зараз узагалі не розумію, як я це тоді витримав. Була дуже люта жага помсти, – каже чоловік.

Після поранень здоров’я Максима похитнулося, тому він став аеророзвідником.

– Я й зараз можу виконувати завдання як штурмовик, але вже не витримую фізично тих навантажень: проблеми з хребтом, через контузії важко, зір впав, я вже чотири місяці в окулярах ходжу. Тому зараз – аеророзвідник, – розповідає воїн.

Під час війни Максим зустрів кохану жінку та одружився, у них народилася донечка.

– Донька та дружина – це найдорожче, що в мене є, сенс життя. Я хочу приїхати додому, відпочити з ними, шашлик посмажити. Мені зараз дуже важко адаптуватися у цивільному житті: приїжджаю – й мені некомфортно, я звик тут, – зізнається боєць.

Та попри все чоловік сподівається, що після завершення війни зможе повернутися у мирне життя. А поки боронить Україну заради найрідніших.

Раніше ми писали про Євгена з позивним «Плюсік» – бойового медика у 122-му окремому батальйоні 113-ї окремої бригади Сил ТрО. У перший день війни він добровільно пішов до військкомату й за цей час пройшов чимало гарячих точок.

Та про Володимира – бійця прикордонної бригади «Сталевий кордон». До повномасштабної війни працював водієм трактора на фермі, жив спокійним, тихим життям. А зараз він щодня готує смачні страви для бійців на передовій.

А також про Аню – медика 92-ї ОШБр. Дівчині 26 років, шість з яких вона у війську. Нині захисниця та її команда евакуюють побратимів до стабілізаційних пунктів і за цей невеликий проміжок часу роблять усе можливе і неможливе, щоб урятувати своїх.