Історію військовослужбовця пресслужба 92-ї ОШБр виклала на своїй сторінці у Facebook, повідомляє медіа «Слобідський край».

– Я знав, що прийде час і доведеться стати до строю, – говорить військовослужбовець.

До мобілізації Дмитро був будівельником і не мав досвіду військової служби, навіть строкової. Тепер він – «сірківець», солдат-стрілець штурмового батальйону. Розповідає, що родом із Харківщини і був здивований, коли противник вдруге нахабно почав наступ на його рідну область. Тому захищати її зараз – особливо відповідально.

За кілька місяців Дмитро кардинально змінив погляди на дружбу.

– Тепер довіряти людям, яких ще вчора не знав, означає бути упевненим: у критичний момент вони тебе не залишать. А що може трапитись із військовим-штурмовиком? Бій, поранення. У першому випадку важливо, щоб поряд були люди, готові дати відсіч ворогу. Страх присутній у всіх, але опускати руки ні в якому разі не можна. Тому, якщо людина на позиції бездіє, навіть патрони не подає, то це найгірше в такій ситуації. Щодо поранень, теж треба мати характер, щоб або рятувати, або рятуватись, – зазначає штурмовик.

Дмитро згадує, як довелося витягати пораненого із сусідньої позиції.

– Розпал літа. Неймовірна спека, десь сьома вечора, ще навіть не сутінки, але чекати не можна – час проти нас. Чотири нескінченних кілометри під пекельним обстрілом ворожих арти та дронів, до того ж ще й відсутність води. Удвох із товаришем ми несли свого побратима у спальнику. То були незабутні три години, які здавалися вічністю. Особливо важкими були чотириста метрів без жодного кущика та дерева. Ми й самі не вірили в те, що дісталися до точки евакуації. Не можу передати словами, як приємно потім усвідомлювати, що ти врятував людину, – говорить боєць.

А ще згадує, як провів останній день народження. Це було на бойових.

– Разом із побратимами ми повинні були вийти з «нуля», але ворожі FPV нахабно заважали навіть носа висунути з бліндажа. Коли здалося, що противник заспокоївся, вирішили йти, втім нас закидали скидами. Усі були поранені. Я виявився найлегшим – пробило нижню щелепу, але принаймні мав можливість рухатись, у побратима була серйозно травмована нога. Разом ми якось дісталися безпечного місця, де нас забрали медики. Найважчого пораненого згодом витягали вже інші хлопці. Так я відсвяткував, – ділиться пережитим Дмитро.

Він наголошує, що війна – парадоксальна річ: вона вчить бути сильним, сміливим і відважним. Вона об’єднує людей різних професій, поглядів та вмінь в одне ціле і змушує ставати єдиною командою, боротися не просто за рідну землю, а за себе і того, хто поряд, адже інакше тут не можна.

Попри все, захисник не перестає мріяти. Дмитро вірить, що Харків вистоїть і разом з родиною він нарешті придбає житло у «залізобетонному» та трохи відпочине. А поки тримає стрій, хоча ніколи не уявляв себе військовим.

Раніше ми писали про Заурія та Марію, військових кухарів 15-го мобільного прикордонного загону «Сталевий кордон».  

Також нагадаємо історію бійця з харківської бригади, який, попри дві контузії, залишається в строю.