Попри поранення продовжує службу: історія бійця з Харківщини

Історію військовослужбовця на своїй сторінці у Facebook виклала пресслужба 113-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, повідомляє медіа «Слобідський край».

Зараз Ростиславу 25 років, у грудні 2021 року він підписав резервний контракт зі 104-м батальйоном, й, оскільки той тільки формувався, чоловік поїхав працювати за кордон. Зранку 24 лютого 2022 року йому подзвонили та повідомили, що почалася повномасштабна війна.

— Я без жодних сумнівів зібрав найнеобхідніші речі й поїхав в Україну, але потрапити в країну одразу не вийшло, мій шлях зайняв понад тиждень. Я спочатку добрався до Німеччини, потім у Польщу приїхав, зустрівся зі своїм дядьком, він допоміг мені знайти волонтерів, які мене забезпечили всім необхідним та довезли до кордону. І 9 березня 2022 року я примкнув до свого батальйону, — згадує чоловік.

Чоловік пройшов навчання, а після цього почалися бойові виїзди.

— Спочатку ми їздили за Барвінкове з інженерно-саперним взводом працювати, готували мости для підриву, щоб у випадку прориву їх знищити. А потім нас перевели в Ізюм, я був у групі швидкого реагування, патрулював місто. Пізніше ми потрапили у Куп’янськ, а після цього – у Донецьку область. Ми там займалися мінно-вибуховою справою – мінування територій, прикриття підступів до наших позицій. Ми заходили вночі, бо вдень неможливо було це зробити, адже дрони літають, снайпери працюють, — каже боєць.

У квітні 2023 року Ростислав отримав тяжке поранення ноги й більше не зміг виконувати бойову роботу. Нині він готує новобранців до служби.

— У мене обмежена рухливість, без палиці я ходити не можу, тому я виконую інші задачі. Я навчаю нових хлопців, проводжу їм заняття з вогневої, інженерної, мінно-вибухової підготовки. У мене є матеріальна база, на 3Д принтері ми роздрукували, який вигляд мають усі міни, гранати, снаряди. Я навчаю як їх виявити та знешкоджувати. Також ми вчимо, як надавати першу медичну допомогу, — говорить військовий. 

Чоловік говорить, що піти з війська він навіть не думав, адже переконаний, що його головний обов’язок – захищати країну. Вдома на нього чекає дружина та дитина.

— Моя головна мотивація – сім’я та присяга, яку я давав українському народу. Навіть зараз маючи змогу звільнитися, я цього не роблю, я хочу й надалі навчати людей, бо я маю досвід. Заради цього я тут і перебуваю, — зазначає Ростислав.

Раніше ми писали про військовослужбовця бригади «Гарт» на псевдо «Петрович» – до повномасштабного вторгнення десять років працював за кордоном на будівництві. Але коли на українську землю прийшла велика війна, відразу повернуся і приєднався до лав Держприкордонслужби. Нині з побратимами несе службу у Вовчанську.