Після 27 місяців полону повернувся до служби: історія мужнього захисника Харківщини

Про це повідомляє Слобідський край із посиланням на 5 Слобожанську бригаду «Скіф» НГУ.

Сьогодні офіцер обіймає посаду помічника начальника Східного Харківського територіального управління Національної гвардії України з питань ветеранської політики. За цією посадою — історія людини, яка добровільно пішла захищати Україну, пройшла найгарячіші напрямки фронту, пережила 27 місяців російського полону, катування та спроби вербування, а після звільнення повернулася до служби.

Після початку повномасштабного вторгнення Арсеній не став чекати, поки війна дістанеться безпосередньо до його дому.

25 лютого 2022 року він добровільно пішов виконувати військовий обов’язок.

«25 лютого я добровільно пішов виконувати свій військовий обов’язок. Іншого варіанту для себе навіть не розглядав», — згадує «Руді».

Арсенія направили до 5 Слобожанської бригади «Скіф» Національної гвардії України. Спочатку він служив заступником командира роти по роботі з особовим складом у батальйоні, який переважно складався з добровольців.

Це були люди різного віку та різних професій. Хтось раніше мав військовий досвід, а для когось армія стала абсолютно новою реальністю.

«Це були люди різних професій і різного віку, але всі прийшли захищати країну. Багато командирів уже мали бойовий досвід, і саме вони допомагали нам ставати військовими», — розповідає офіцер.

У квітні 2022 року під час бойового завдання поблизу Чугуєва підрозділ потрапив під масований обстріл реактивними системами залпового вогню.

«Нас накрили «Смерчами». Я отримав поранення. Але ще під час лікування ми з хлопцями, яких також поранило, вирішили повернутися до своїх раніше, ніж дозволяли лікарі», — згадує Арсеній.

Ледь йому зняли шви, він знову повернувся до побратимів. Попереду були бойові завдання під Балаклією, а згодом — Куп’янський напрямок та Серебрянський ліс.

На фронті Арсеній не обмежувався виконанням своїх посадових обов’язків. Він особисто їздив на позиції, доставляв військовим заряджені акумулятори для радіостанцій, тепловізори та інше необхідне спорядження. Евакуйовував поранених, забирав із позицій загиблих побратимів і намагався бути поруч із військовими під час найважчих боїв.

«Я максимально ходив до хлопців на позиції. Привозив усе необхідне, забирав розряджене обладнання, спілкувався з кожним. Усіх загиблих побратимів забирав із позицій особисто. Їздив на евакуацію поранених. Хотів, щоб хлопці знали — вони не самі», — говорить офіцер.

Одним із найважчих епізодів війни для Арсенія став бій у Серебрянському лісництві.

Російські військові прорвали оборону та проникли в район українських позицій. Арсеній разом із резервною групою вирушив на розвідку. Тоді він потрапив у полон.

За словами офіцера, російські військові вирішили відступити разом із полоненим замість того, щоб продовжувати наступ.

«Фактично це врятувало життя моїм хлопцям. Ворог відмовився від штурму і відійшов», — розповідає Арсеній.

Попереду на нього чекали 27 місяців російського полону.

За час перебування в полоні Арсеній пройшов через ізолятори, психологічний тиск, фізичне насильство та спроби змусити його перейти на бік Росії.

Вісім місяців його утримували в місці, де, за словами офіцера, займалися вербуванням українських військовополонених.

Росіяни намагалися переконати його співпрацювати, використовуючи навіть особисті обставини.

«Вісім місяців мене тримали там, де займалися вербуванням. До останнього намагалися схилити до співпраці. Казали, що в мене мати росіянка, тому я маю перейти на їхній бік. Але для мене це було неможливо», — розповідає Арсеній.

Йому погрожували довічним ув’язненням у російських колоніях суворого режиму, зокрема згадували колонію «Чорний дельфін».

Але зламати українського офіцера не вдалося.

Одним із найважчих випробувань стали тортури. Російські військові використовували так званий «тапік» — польовий телефонний апарат, який застосовували як знаряддя катувань.

«Мені приєднували дроти до мочок вух, рук, пальців, ніг. Найважче було, коли струм проходив через усе тіло. Ти не можеш контролювати, як тебе вигинає від болю», — згадує «Руді».

Під час допитів його змушували розповідати про українські позиції, командирів, західне озброєння та іноземних добровольців.

Арсеній намагався повідомляти лише те, що противнику вже було відомо, і приховувати інформацію, яка могла нашкодити українським військовим.

«Я говорив лише те, що ворог і так уже знав. Решту приховував. Десь маніпулював, десь витримував біль. Моє завдання було не допустити, щоб інформація зашкодила нашим військовим», — пояснює офіцер.

Навіть під час катувань він намагався контролювати хоча б те, що було можливим.

«Коли тебе б’ють струмом, треба дуже сильно стискати зуби, щоб не відкусити язик. Це була одна з небагатьох речей, які можна було контролювати», — розповідає Арсеній.

Після 27 місяців полону Арсеній повернувся в Україну в межах обміну. Попереду були лікування, реабілітація та зустріч із рідними.

Але після відновлення він вирішив не залишати службу.

«Я це пережив. Це залишилося в минулому. Немає сенсу жити вчорашнім днем», — говорить офіцер.

Сьогодні його служба пов’язана вже не безпосередньо з бойовими завданнями, а з допомогою тим, хто повертається з війни.

Арсеній працює у сфері ветеранської політики та допомагає військовослужбовцям адаптуватися до життя після фронту.

За його словами, власний досвід дозволяє краще розуміти ветеранів — не з чужих історій, а з того, що він сам пережив.

Сьогодні капітан Михайлов продовжує службу вже як людина, яка може підтримати інших власним прикладом. Він пережив фронт, поранення, полон, катування та спроби вербування — і після всього цього повернувся не лише до служби, а й до допомоги тим, хто проходить свій складний шлях назад до мирного життя.

Нагадаємо, що ми писали про розвідника 4-го штурмового батальйону 92-ї окремої штурмової бригади з позивним «Школьнік», який з початку 2024 року виконує бойові завдання на передовій. Головна робота бійця — виявляти позиції противника та передавати координати операторам ударних дронів.

Ваша підтримка – запорука нашої щоденної праці. Ставайте частиною спільноти «Слобідського краю».