Окупанти – нелюди й жаліти нікого не будуть: історія бійця з харківської бригади  

Історію військовослужбовця медіа «Слобідський край» розповіли у пресслужбі 92-ї ОШБр.

Коли у 2014 році росія окупувала його рідне місто, мама вивезла трьох дітей в Одесу, але через деякий час довелось повернулися, бо коштів бракувало. Втім наміру залишатися в окупації у родини не було.

– Мама сказала, якщо ситуація не зміниться, ми тут жити не будемо. Тоді мені було 14 років і я не заглиблювався у політичну ситуацію. Проте з часом стало зрозуміло, що «асвабадітєлі» прийшли не просто так – українське ТБ заблокували, шкільна програма змінилася, вчителі почали «співати» зовсім інших пісень, а мітинг на підтримку України швиденько розігнали. Ми з другом принципово почали говорити українською, однак лише між собою, інакше було б небезпечно. Чимало знайомих виїхало одразу. Паспорт я отримував в Україні, для цього спеціально їздили на неокуповану територію, – згадує чоловік.

У 2017 році родина виїхала з окупації, тому старші класи школи Марк закінчував вже у Сіверськодонецьку. Мама мріяла, щоб син здобув медичну освіту, збирала кошти. Проте Марк подорослішав і вирішив стати на захист Батьківщини. У 2019 році він підписав контракт зі Збройними силами України та потрапив у 92-гу бригаду.

– Медицина не моє. Можливо, розчарував маму, але вона зрозуміла. Був варіант пройти строкову службу, та я вирішив, що плюс півтора року військового вишколу мені не завадить. Хотів у піхоту, а потрапив до богів війни – в артилерію. Спочатку базова підготовка, а потім САУ 2С1, САУ 2С3, досвідчені сержанти розповідали принцип роботи машин, які боєприпаси потрібні і так затягнуло, що п’ять років я вже тут, – говорить боєць.

Зараз Марк працює на САУ М109 Paladin. Каже, що машиною цілком задоволений, бо вона має гарну точність, зручність, дальність. Та найважливішим у роботі захисник вважає колектив.

– Пам'ятаю, коли потрапив до артилеристів 92-ї, відчув дух братерства, який за ці роки не втрачено. На жаль, є загиблі побратими, хтось поранений, однак повномасштабна війна ще більше дала зрозуміти, що тільки разом, підставляючи один одному плече, зможемо побороти окупанта. Знаю, що з того боку воюють мої колишні сусіди та однокласники, але я свій вибір зробив. І таких, як я, багато. Тому зараз, у найскладніші моменти, нам потрібно гуртуватися, об'єднуватися, боротися. Всім, хто ще вагається ставати до строю чи ні, можу з упевненістю сказати: окупанти – нелюди й жаліти нікого не будуть, – розповідає військовий. 

Раніше ми писали про Геннадія на псевдо «Монах» – бійця 113-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Чоловік родом з Лозової, сумнівів, чи брати до рук зброю, у нього не було. На захист держави став з перших днів повномасштабної війни.

Та про Андрія – снайпера 92-ї ОШБр. У військо чоловік прийшов задовго до повномасштабного вторгнення. Він каже, що найголовніше у роботі снайпера – мати гарне фізичне здоров’я та з повагою ставитися до своєї зброї.

А також про молодшого сержанта В’ячеслава з позивним «Медвідь» – військовослужбовця 3-ї окремої танкової Залізної бригади, яка у 2022 році брала участь у Харківському контрнаступі. Воює чоловік з початку повномасштабного вторгнення. Свій перший бойовий досвід отримав поблизу Ізюма, а пізніше пройшов стажування у Великій Британії.