На фронті існує велика потреба в спілкуванні: історія військового капелана

Історію військовослужбовця медіа «Слобідський край» розповіли у пресслужбі 3-ї окремої танкової Залізної бригади.

Alma mater Ігоря – філософсько-теологічний факультет Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича при Київській православній богословській академії ПЦУ. Там він здобув богословську освіту та став магістром філософії, у 2015-му висвячений на диякона, а наступного року – на священника.

– Для мене завжди видавалося природнім, що я теж стану священником. Проте був також момент, коли я серйозно хотів стати військовим. Зрештою, як бачите, все реалізувалося, – говорить Ігор.

З початком у 2014 році російсько-української війни чоловік вирішив стати капеланом в українському війську.

– Я хотів бути саме капеланом. Тут ніби зійшлися два моїх поривання – до служіння духовного і до служби військової. Було розуміння, що АТО не може закінчитися просто так – нічим. Тож зібраний рюкзак завжди чекав напоготові. Проте 24 лютого 2022 року спостерігав як за панікою і загальною розгубленістю, так і за рішучістю товаришів-добровольців, – згадує чоловік.

Тоді на початку великої війни Ігор вивіз до села дружину та 8-річну донечку Софію, а з батьком пішов до церкви.

– Великий потік людей рушив тоді до храму. Також прибувало дуже багато військових. Ми готували й розвозили для них їжу – і на блокпости, і в розташування, в різні локації – на тисячі людей. І надалі допомагали, як могли. Волонтерство тривало до жовтня 2022 року. Я вирішив, що мені тепер час нарешті щось корисне зробити в армії. Спочатку я мобілізувався в артилерійський дивізіон 3-ї танкової бригади, а за рік отримав омріяну посаду бригадного капелана, – каже Ігор.

Дружина сприйняла похід Ігоря до війська з повагою, хоч і хвилювалася.

– Я ж не мав уявлення, що чекає попереду. Звісно, армія – це зріз суспільства. І я прийшов сюди вже з добрим досвідом спілкування з різними людьми. Але, коли ти служиш в храмі, люди йдуть до тебе, а коли служиш у війську, то ти до них. На фронті існує велика потреба в спілкуванні, у щирій розмові. Тут людина більше тяжіє до релігії. Тож я йду до людей, аби їх слухати й почути. Як товариш, побратим – без нав’язливості. Гадаю, тут я навчився більше слухати. Один із найбільш пам’ятних моментів мого капеланства – це вінчання на фронті. Це незабутньо хвилююче – шоломи замість вінців та усмішки побратимів навколо. Доводилося й хрестити військових, але не в бойових умовах, – ділиться капелан.

Під час нинішнього Великого посту він має для бійців свої поради. 

– Я кажу хлопцям-побратимам – краще їжте м’ясо, якщо хочете, але не сваріться, не ображайте один одного. Бо піст – це не дієта, а духовний стан. Тут йдеться про духовне очищення. А в сенсі споживання певної їжі військовим дозволяється не постити, – пояснює чоловік.

Ігор упевнений, що кожен українець повинен допомагати армії. 

– На жаль, цієї війни на всіх вистачить. Не засуджую тих у тилу, хто ще не наважився «перемкнути тумблер» на воєнний лад. У тилу теж багато роботи, і кожен дорослішає по-своєму. Але знаю, що в армії можна знайти своє місце. І люди тут потрібні. Багатьом варто усвідомити, що війську потрібно допомагати не тільки донатами, але й особистою участю, – говорить капелан.

Раніше ми писали про Віталія на псевдо «Сир» – військовослужбовця Чугуївського окремого батальйону територіальної оборони. До великої війни чоловік мав невеличке підприємство та займався улюбленою справою. Військовий досвід у нього вже був – він два роки служив в АТО.

А також про 47-річного Сергія з позивним Кудрявий – командира відділення одного з батальйонів 5-ї Слобожанської бригади, звання молодшого сержанта отримав у 2024 році. За ці два роки встиг повоювати у Куп’янську, Кремінній та Кліщіївці.

Та про Марка – артилериста 92-ї ОШБр. Чоловік родом з Луганська, три роки він прожив в окупації. А у 2019-му вирішив стати до лав ЗСУ.