«Хочу повернутися до сина» — історія жінки, яка рятує життя військових на Харківщині

Історію військовослужбовиці розповіли у пресслужбі 113-ї бригади ТРО, передає «Слобідський край».

«Ми не звикли до війни. Ми просто навчилися працювати в ній», —  так відповідає Наталя, санітар-інструктор 8-го батальйону 113-ї окремої бригади територіальної оборони, на питання, чи можна звикнути до фронту.

Серед побратимів вона відома за позивним Пікачу — за доброзичливість і готовність завжди прийти на допомогу. Позивний з’явився сам собою і швидко закріпився в підрозділі.

Її шлях у військовій медицині почався задовго до повномасштабного вторгнення. У 2014–2015 роках Наталя добровільно пішла служити до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова.

«Я не могла просто дивитися. Хотіла захистити своїх рідних і близьких. Це було рішення серцем», — розповідає військова.

Медики шпиталю працювали безпосередньо у зоні бойових дій, часто — без належних умов і під постійною загрозою обстрілів.

Уже 15 березня 2022 року Наталя прийшла до ТЦК. Каже, було страшно: невідомість, повна зміна життя, нові виклики. Спочатку її не хотіли брати, однак нині вона санітарний інструктор медичного пункту 8-го батальйону. Її робота — це не лише допомога пораненим під час евакуацій. Щоденні обов’язки включають прийом і огляд хворих, ведення медичної документації, чергування на евакуаційних авто, навчання особового складу та постійну готовність діяти у критичній ситуації.

Один із моментів служби Наталя називає показовим:

«Липень, обстріли. Наша побратимка складає іспит з англійської. І ми всі більше хвилюємося, чи вона здасть, ніж за вибухи навколо».

Це не байдужість — це адаптація. Війна стає середовищем, у якому люди продовжують жити, працювати і підтримувати одне одного. Найважчі спогади — з 2022 року, під час служби бойовим медиком у районі Гуляйполя.

«У 2022 році в районі Гуляйполя я працювала бойовим медиком. Ми витягували тяжкопораненого з позицій. Я була не одна — працювали разом. Дотягнули до «швидкої», проводили реанімаційні заходи, доставили до обласної лікарні», — згадує жінка.

Наталя зізнається: найважче — бути далеко від дому і не бачити дитину. Однак після війни вона мріє повернутися до родини.

«Я хочу повернутися до сім’ї. До сина. Хочу ще дітей. І хочу працювати лікарем-реабілітологом. Це шлях, який я для себе обрала», — каже Наталя.

Раніше ми розповідали про Михайла з позивним Потапич, який до війни працював у сільському господарстві та грав у футбол, а сьогодні командує гарматою реактивної системи залпового вогню у складі прикордонної бригади «Гарт».

Ваша підтримка – запорука нашої щоденної праці. Ставайте частиною спільноти «Слобідського краю».