Харків став другим домом: як живуть мешканці зруйнованого Вовчанська

До другої річниці повторного наступу росіян на Вовчанськ у Харкові відкрили фотовиставку «Вовчанщина: допоки в пам’яті жива…». Експозиція покликана нагадати про трагічні події травня 2024 року, коли місто зазнало масштабних руйнувань, а тисячі мешканців були змушені залишити свої домівки. 

Журналістка «Слобідського краю» поспілкувалася з людьми, які втратили дім, пережили окупацію, евакуацію та втрату рідних.

З бізнесмена у волонтери

До повномасштабної війни Ара Карапетян був успішним підприємцем у Вовчанську. Мав ресторан, бази відпочинку та магазини. Сьогодні його майно знищене, а сам чоловік уже три роки займається евакуацією людей із прифронтових територій.

«Зайшли вороги у мій дім і зруйнували його. Кожен має чимось іншим допомогти, от я й намагаюся людям допомагати», – говорить волонтер.

Скільки людей він евакуював за цей час, уже не рахує.

«Я думаю, що не менше тисячі. За один раз вивозиш по 15–17 людей. З багатьма я комунікую, до бабусь у гості їжджу, дзвонять, кажуть: «Ось ми горішки зібрали з дерева, приїжджай, ми тебе пригостимо», «Я борщу зварила, приїжджай» – розповідає чоловік.

Свій дім у Вовчанську він бачив востаннє 10 травня 2024 року.

«Думав, що виїжджаю на день та повернуся назад, але, на жаль, більше додому не зміг повернутися. Ось уявіть: бабуся 80 років, ти вивозиш її, дивишся в очі – й плакати хочеться. Молодий може наважитися поїхати у невідомість, але йому все одно буде страшно як і що далі. А старшим людям це важко, та бідна бабуся, можливо, за все життя й не виїжджала за межі свого села», – ділиться Ара Карапетян.

Ара Карапетян

Місто-привид

Вовчанськ розташований за п’ять кілометрів від кордону з росією. Місто було захоплене на початку повномасштабного вторгнення та визволене восени 2022 року під час українського контрнаступу. Однак російська армія не відмовилася від спроб захопити Вовчанськ і у травні 2024 року знову пішла у наступ. Увесь цей час ворожі війська обстрілювали місто ракетами, артилерією, КАБами та дронами, рівняючи його із землею. Тому нині Вовчанськ – місто-привид, а його мешканці були змушені шукати собі новий дім. Жителька Вовчанська Наталія Мірошниченко показує фотографії свого міста.

«На цій фотографії дуже добре видно, де ми проживали. Оце міст наш, тут річка, туди далі був міський пляж, ось тут будинок наш був, а на ту сторону – пожежна частина. Все знищене, все», – зазначає жінка.

Наталія з молодшим сином з першого дня повномасштабного вторгнення опинилися під окупацією. Її старший син, 19-річний Владислав, пішов служити за контрактом за рік до великої війни. А 11 березня 2022 року він загинув на Луганщині. Ховали Героя у Харкові.

«Я приїжджала, виїхали тоді з Вовчанська з труднощами, без малого переїжджали через лінію фронту. Я тут побула два тижні, бо назад треба було повертатися, а повертатися було майже неможливо», – згадує Наталія Мірошниченко. 

Її будинок нині вщент зруйнований. Для Наталії, як і для тисяч її земляків, Харків став другим домом, адже їхнього міста та прилеглих до нього сіл наразі фактично немає.

«Взагалі нічого від дому не лишилося, навіть фундаменту, мабуть, немає. Будинок моєї матері був на Герлеговці, він знищений повністю, я бачила знімки з Держкосмосу. Другий будинок, де ми проживали на Привокзальній, теж знищений, його добивали прицільно. Всі переїжджали, ще тоді з 2022 року, думали, що війна закінчиться, будинки залишаться, буде куди повернутися. А тепер повертатися нікуди. Виходить, що Харків тепер – наш другий дім», – каже жінка.

Наталія Мірошниченко

«Без пісень не можемо»

Зоя Сергієнко усе життя прожила у Вовчанських Хуторах. Мала господарство, городи та співала у місцевому ансамблі «Вишенька». Навіть після евакуації колектив продовжив співати – вже у Харкові.

«Ми без пісень не можемо, у мене величезний пісенник. Ми з дівчатами зараз у Харкові регулярно збираємося на репетиції, минулого року наш ансамбль святкував 40 років від дня заснування», – ділиться Зоя.

У травні 2024 року її вивезли волонтери. Їхній візит для жінки був несподіванкою, тому із собою взяла небагато одягу та, звісно ж, сценічні костюми. А от про те, що не взяла жодної фотографії, Зоя й досі жалкує.

«Стукають у хвіртку, я вийшла, а там хлопці стоять у касках, я злякалася. Думаю, що ж вони будуть мені казати? А вони кажуть: «Збирайте швидко сумки, через 15 хвилин ми приїдемо за вами». Що брати? Найголовніше – свої дорогесенькі українські костюми. Швиденько схватила, що можна було у сумку, а про фотографії забула», – згадує переселенка.

Вона зізнається, що до приїзду волонтерів про евакуацію навіть не задумувалася, і якби у той день до неї не приїхали, то залишалася б у селі. Проте згодом, каже, зрозуміла, що виїхала вчасно – від її дому не лишилося нічого.

«У мене коза вдома була, кури, каченята. Ну куди я таке хазяйство кину. Ще й полуниці насадила, смородина, малина – все своє. Два городи, ще й сусідський посадила. Я не збиралась їхати, думала, пройде. А тоді як почалося… У неділю мене вивезли, а в понеділок вже було дуже гучно. Ті, хто після виїжджали, уже зі страхом, з плачем. А від моєї хати вже нічого не лишилося, дві ракети прилетіло – й вона вигоріла вщент», – розповідає пані Зоя.

Зоя Сергієнко

Книги, які довелося ховати

До початку великої війни Тетяна Бондарєва разом з родиною жили у селі Гатище. Її чоловік воював з 2014 року, тож під час окупації до них у будинок неодноразово приходили росіяни з обшуками, а її забирали на допити.

«Забирали на допит мене, допитували батьків. Приходили до батьків не менше ніж сім разів з обшуками, шукали чоловіка. Ми проживаємо в Гатищі, це буквально два кілометри до кордону, до нас їхати через ліси, через заміновані поля. Це було нелогічно, але, мабуть, їм було дуже цікаво раз у раз ходити, дивитися, як гарно ми живемо у себе на своїй землі», – говорить Тетяна Бондарєва.

За фахом вона філолог, тому в їхньому домі завжди було багато українських книжок. Під час окупації їх ховали, але росіяни все ж вкрали одну з них – «Історію українського герба». Із собою ж Тетяні вдалося вивезти лише дві книги.

«Це навчально-методичний посібник. Ми з колегою є співавторами. Це те, що в мене збереглося вдома. Те, що зберігалося в коледжі, само собою було знищене. Тому залишився буквально один екземпляр цієї книжечки. Дуже люблю нашого земляка Сергія Жадана, тож друга книга його. По всій книжці стоять його автографи. У мене велика бібліотека творів Сергія Жадана і сучасних письменників», – розповідає жінка.

Тетяна Бондарєва

«Свою землю не віддамо»

Під час зустрічі на виставці до людей звернувся командир батальйону безпілотних систем 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені Костя Гордієнка Микола Данильченко. Саме ця бригада нині продовжує тримати оборону Вовчанська. Військовий наголосив, що росія системно знищує українські міста, а війна проти України триває століттями.

«Ми маємо усвідомити, що росія – наш одвічний ворог, який веде з нами війну вже сотні років. Те, що вони сьогодні роблять з Вовчанськом та іншими містами, вони робитимуть і надалі. Тому наша єдність – це не просто побажання, а необхідність для того, щоб ми вижили і щоб ви могли повернутися у своє рідне місто, яке доведеться відбудовувати. Тому що ворог знищив там все, що міг», – сказав Микола Данильченко.

Він подякував мешканцям громади за те, що навіть після втрати дому вони продовжують зберігати українську ідентичність та підтримувати одне одного.

«Дуже важливо, що ви гуртуєтесь і залишаєтесь українцями, навіть попри те, що ваша громада фактично знаходиться на межі з росією. Повірте, для нас, військових, це дуже важливо. Ми робимо все, щоб утримати цю землю для вас, для ваших дітей і для всієї країни», – наголосив командир.

Під час зустрічі військові передали громаді прапори 57-ї бригади та батальйону безпілотних систем як символ підтримки та віри у повернення Вовчанська під повний контроль України.

«Ми завжди поруч із вами. І свою землю ми точно не віддамо ворогу», – підсумував Микола Данильченко.

Фотовиставка «Вовчанщина: допоки в пам’яті жива…»

Вовчанськ – місто-герой

російська армія перетворила Вовчанськ на руїни, але, навіть попри це, їй так і не вдалося захопити місто повністю. Лінія фронту зупинилася по річці Вовча, і вже два роки українські захисники тримають там оборону. Нині у Харкові зареєстровано понад 18 тисяч переселенців з Вовчанської громади. Люди зустрічаються, гуртуються та підтримують одне одного. Одна з їхніх ініціатив – петиція про присвоєння Вовчанську звання «Місто-герой».

«Ми маємо вірити в те, що наша земля буде нашою. Тобто ми відвоюємо і наш Вовчанськ, він дійсно місто-герой. Я сподіваюся, що ми це звання для нашого міста отримаємо», – каже жителька Вовчанська Жанна Писаренко.

І хоча Харків став для мешканців Вовчанська другим домом, найбільша мрія кожного з них – повернутися назад.

«Дай Бог, усе буде добре. Закінчиться ця війна – і ми поїдемо у Вовчу. Я б і сьогодні поїхала, аби тільки туди пускали – поїхала б, не роздумуючи. Виживемо. Ми такі, що виживемо де хочеш», – підсумовує Зоя Сергієнко.

Нагадаємо, у Вовчанській громаді, попри постійні російські обстріли та складну безпекову ситуацію, досі залишаються понад 1600 мешканців.