Вишивка стала психотерапією: історія харківської майстрині

Харківська майстриня Тетяна Чорна понад 40 років зберігає традиції Слобожанщини. А зараз, коли в родину прийшла біда та невизначеність, улюблена справа, як каже майстриня, допомагає зібрати себе до купи.

Харківська майстриня Тетяна Чорна вже понад чотири десятиліття вивчає та відтворює традиційну слобожанську вишивку. Про це розповідає «Слобідський край». Її шлях до ремесла розпочався ще у шкільні роки, а сьогодні вона не лише створює вишиванки, а й навчає інших давніх технік, які передавалися на Харківщині з покоління в покоління. Каже, спочатку все почалося з бажання створити для себе гарний одяг у часи, коли вибір був невеликим.

За понад чотири десятиліття майстриня створила десятки робіт, але особливо пам'ятає одну зі своїх перших сорочок.

— У ті радянські часи особливо не було чого носити, тому хотілося зробити щось гарне своїми руками. Тканин тоді майже не було. Я ледве знайшла шматок полотна. Нормальних ниток теж не було, тому висмикувала їх із самої тканини. Ця сорочка була буквально виплекана, — говорить жінка. — Я вишила собі сорочку червоно-чорним хрестиком. А потім бабуся показала свої старовинні сорочки, і після цього я буквально захворіла вишивкою, — згадує майстриня.

Взагалі бабуся у долі жінки відіграла особливу роль. Саме вона показала онуці старовинні слобожанські сорочки, які дивом збереглися в родині. Родина походить із Черкаської Лозової поблизу Харкова, там жили її діди та прадіди, там формувалися родинні традиції, які згодом стали справою всього життя майстрині.

— Коли бабуся дістала зі скрині свої сорочки, я зрозуміла, що це справжній скарб. Після цього вже хотілося не просто вишивати, а відтворювати саме наші, слобожанські традиції, — розповідає Тетяна Чорна.

Серед родинних реліквій збереглися дві бабусині сорочки, яким майже сто років. Вони пережили навіть Голодомор, коли багато речей доводилося обмінювати на їжу.

Повномасштабна війна розділила життя родини на «до» і «після».

— 25 лютого 2022 року син пішов на війну. Пішки до військкомату. Потрапив до 113-ї бригади територіальної оборони, — розповідає Тетяна.

А зараз він перебуває в російському полоні. Попри біль і постійне очікування звісток, вона продовжує працювати, навчати інших і берегти традиції рідного краю.

Спочатку – у Кропивницькому, куди у перші дні вторгнення вона виїхала разом із дворічним онуком.

— Онукові тоді ще не було двох років. Ми поїхали в евакуацію. Там нас зустріли знайомі, допомогли облаштуватися, — згадує вона.

У Кропивницькому родина прожила дев'ять місяців. Попри теплий прийом і підтримку місцевих жителів, думки постійно поверталися додому.

Саме під час евакуації вишивка стала для Тетяни не просто улюбленою справою, а справжньою підтримкою.

— Мене запросили провести майстер-клас для кропивничан. І якраз вишивка допомогла зібрати себе докупи, — згадує жінка.

— Там люди дуже хороші, але додому хотілося, — каже майстриня.

Коли ситуація в Харкові стала трохи спокійнішою, жінка вирішила повернутися.

Взагалі, ще з 2014 року Тетяна Чорна проводить майстер-класи з традиційної вишивки. Каже, щосеред її учениць є люди різного віку, хоча молодь приходить рідше.

— Молоді зараз ніколи, вони постійно кудись поспішають. А вишивка потребує спокою. Але молоді дівчата теж приходять, і це дуже радує, — говорить майстриня.

Найбільшою своєю місією вона вважає передачу знань наступним поколінням.

— Хочеться навчити, показати. Щоб люди бачиликрасу старих сорочок, відтворювали їх, а не забували. Дуже люблю роботи своїх учениць. Мабуть, навіть більше, ніж свої власні, — усміхається жінка.

Тетяна Чорна переконана: вишивка — це не лише про традиції та красу. Це ще й спосіб знаходити внутрішню рівновагу в часи, коли навколо так багато тривоги та болю.

— Вишивка заспокоює. Вона допомагає хоч трохи відволіктися від важких думок і впорядкувати їх. У цей непростий час це своєрідна психотерапія. Мені психотерапевт не потрібен — у мене є вишивка, — говорить майстриня.

Вдячні кожному читачеві «Слобідського краю» за довіру та підтримку. Приєднуйтесь до читацької спільноти «Слобідського краю».