Боєць Залізної бригади про сім’ю, роботу помічника судді та мотивацію

Історію військовослужбовця медіа «Слобідський край» розповіли у пресслужбі 3-ї окремої танкової Залізної бригади. 

Боєць народився у невеликому селі на Одещині. Після закінчення школи вступив до Національного університету державної податкової служби в Ірпені. Успішно закінчив його, відбув у Києві строкову службу. А у 2013 році став помічником судді районного суду. У 2014 році Руслан одружився.

– З Ольгою, майбутньою дружиною, я зустрівся в кафе, на святкуванні одного дня народження. Вона моя землячка. Мене привабила її чарівна мініатюрність, а ще впало в очі її тоді незвично закручене волосся. Перше враження, мабуть, визначило подальшу долю. Почали зустрічатися, у 2014 році одружилися, а у 2016-му народилася наша донечка Єва, – розповідає чоловік.

За ці роки у Руслана було щасливе сімейне життя та перспективна кар’єра. Однак 2022 рік усе змінив.

– Бажання йти до війська виникло одразу, але, відверто кажучи, стримувала родина – переживали батьки. Дружина ж цілком мене розуміла. Коли прийшла повістка, з батьками не радився, відбув того ж дня. Є поклик, який не поясниш. Він, певно, вроджений, а не набутий: треба захищати Батьківщину, – ділиться Руслан.

Чоловік одразу пройшов офіцерські курси за спеціальністю «морально-психологічне забезпечення військ», після чого його направили в 3-тю окрему танкову Залізну бригаду.

– Найбільш вражає віковий діапазон мобілізованого особового складу. Це люди різних цивільних професій і з різним досвідом. Тобто зовсім не те, що на строковій службі. Звідси й найскладніше. Я запитував себе: «А як мене сприймуть інші військовослужбовці?». Але потім зрозумів, що армія – це взаємодія і взаємодопомога. Тут тобі можуть допомогти зовсім незнайомі люди, бо всі побратими. Існує особлива людська відкритість, зумовлена бойовими діями, – каже військовий.

Руслан упевнений, що зараз кожен повинен докладати зусиль для майбутньої Перемоги.

– Треба, щоб усі усвідомили – якщо по твоїй хаті ворог не стріляє сьогодні, це не означає, що цього не може статися завтра. Не потрібно боятися долучитися до захисту Батьківщини. Як у цивільному, так і у воєнному житті кожен може знайти своє місце. І, як це не дивно, знайти моральний комфорт, – зазначає боєць.

Раніше ми писали про 27-річного Миколу – командира зенітної ракетної батареї 92-ї ОШБр. З дитинства він мріяв стати військовим, бо тато ППО-шник, але бажання хлопця батько не підтримав. Тому після закінчення школи Микола вступив у цивільний виш.

А також про Юрія на псевдо «Влас» – військовослужбовця 113-ї окремої бригади Сил ТрО. Перед повномасштабною війною він устиг вийти на пенсію та мріяв, що буде займатися улюбленими хобі. Проте вже майже два роки виборює українську свободу на полі бою.

Та про Едуарда з позивним «Ахмед» – стрільця-санітара одного з бойових батальйонів 5-ї Слобожанської бригади НГУ. Чоловік був призваний до лав гвардійців ще на початку повномасштабного вторгнення. Тоді в Едуарда була борода, тож позивний – скорочення від вислову «ах, який медик».