400 тисяч кілометрів на спідометрі: дороги війни волонтерки з Харківщини

Коли справедливість у крові

Характер Ганни Безверхої подруги завжди описували коротко: «Ти як швидка допомога — вічно всіх рятуєш». А гартувати його довелося змалку. Коли Ганні було 26 років, померла мама, і на її плечі лягла турбота про двох молодших сестер, яких потрібно було поставити на ноги.

У мирному житті

Загострене почуття справедливості у пані Ганни — у крові: по батьківській лінії її дід був ічкерійцем. Свого часу жінка збирала й відправляла медикаменти до Грузії, коли туди прийшла війна. Згодом допомагала тим, хто воював у Чечні проти росії.

Коли у 2014 році росія розпочала війну проти України, Ганна без вагань долучилася до підтримки українських військових.

П’ятий рік разом

Лютий 2022-го вимагав миттєвих рішень. Дзвінок із сусідньої Охтирки на Сумщині визначив перші завдання — місцева лікарня в одну мить перетворилася на військовий шпиталь, куди масово доправляли поранених. Бракувало найнеобхіднішого.

Чотири роки разом 

Ганна згадує, як вони з однодумцями спустошили місцеві аптеки — викупили весь перев’язувальний матеріал, витративши власні заощадження. Коли гроші закінчилися, в хід пішло все, що було вдома. Жінки різали постільну білизну, виварювали її, ретельно прасували, щоб зробити тканину максимально стерильною, і везли до Охтирки.

А вже 3 березня 2022 року доля звела Ганну з 93-ю окремою механізованою бригадою «Холодний Яр».

«Пам’ятаєте, коли на початку війни була коротка комендантська година — з 9-ї ранку до 3-ї дня? Пального немає, нічого немає, — розповідає пані Ганна. — І тут телефонує мій колега з брокерської компанії Володимир Стрижак і каже: «Я привезу тобі вантаж в офіс, а ти вже якось достав його на 93-тю. У мене таймінг». Мій брокерський офіс у Краснокутську тоді в одну мить перетворився на волонтерський хаб. Я ще дороги до тієї Кириківки не знала, їхала за сарафанним радіо, але везла, бо хлопці тримали фронт, який уже підходив до нашого Богодухівського району».

Цей зв’язок триває вже п’ятий рік. За цей час доля звела краснокутську волонтерку із сотнями бійців.

Зустріч з воїнами

«Буває, чекаєш на евакуацію своїх, підходять інші хлопці: «Ой, а ви волонтерка? Нам тут допомога потрібна, можете підсобити?» Ну і як же їх кинути? Вони ж усі наші, тут немає своїх чи чужих», — говорить жінка.

Сьогодні в 93-й бригаді воюють і земляки з Краснокутської громади. Їм Ганна Безверха регулярно возить іменні передачі від батьків.

Коли бригаду перекидали на Ізюмський напрямок, бійці сумували: «Ну все, тепер ви нас кинете, ми ж тепер далеко». Ганна відповідала: «Як це — кину?». Відтоді вона їздила за ними на всі напрямки фронту.

Після російських обстрілів

Картоплина на чотирьох

Тоді, у березні 2022-го, постачання ще не було налагоджене. Приїжджаючи на позиції, волонтери бачили, що в захисників немає елементарного — бракувало їжі.

«Це було 8 березня 2022 року. Пам’ятаю, як приїхав один із комбатів, очі на мокрому місці, стоїть і питає в зампотилу: «У вас є щось на Писарівку? У мене хлопці одну картоплину на чотирьох ділять...» Мені тоді аж млосно стало. Просто жах — люди тримають фронт у лютий холод і ділять одну картоплину. Я після того три дні їсти не могла», — згадує волонтерка.

Поки Ганна моталася дорогами, її дім став іншим фронтом. 24 лютого 2022-го до неї підійшла донька Наталя: «Мам, я не можу просто сидіти. Хлопці блокпости будують, а що мені робити?». Мати відповіла: «Готуй їм їсти».

Більше 30 кг смаколиків для воїнів шпиталю за один день виготовила донька Наталя

Два місяці поспіль Наталя щодня самотужки готувала гарячі обіди на 50 людей — годувала п’ять блокпостів і військкомат (тоді для підтримки якраз зайшли хлопці з Івано-Франківщини). Наступні два роки донька їздила разом із мамою на Донеччину. Згодом вона вийшла заміж за військового з Волині, і зараз у Ганни підростає півторарічна онучка Міланочка.

47 тисяч через громаду та сім тонн ковбаси

Волонтерський марафон Ганни Безверхої швидко вийшов за межі суто військової допомоги. Коли розпочалася масова евакуація, Краснокутська громада перетворилася на величезний транзитний вузол. За перші три дні через неї пройшло майже 47 тисяч переселенців. Люди приїздили з одним рюкзаком і немовлятами на руках, абсолютно без грошей та майна.

Тоді Ганні зателефонувала подруга з Полтави й запропонувала: «Лети сюди, завантажуватиму твою машину всім, що є». Це було і дитяче харчування, і підгузки, і дорогі пюре в баночках. Усе це роздавали людям без жодної паперової бюрократії, просто з рук у руки.

У цей же час на зв’язок вийшов депутат та підприємець Олександр Скорик: «Що там у тебе, чого не дзвониш? Яка допомога потрібна? Приїжджай, забереш тонн сім ковбаси».

Ганна одразу звернулася до голови Краснокутської громади Ірини Карабут. Спільними зусиллями знайшли машини, поїхали й два дні поспіль вивозили цей величезний обсяг продуктів, щоб нагодувати людей.

Другого дня, коли поверталися з черговою партією ковбаси, сталася подія, яку Ганна та її донька Наталя не забудуть ніколи. Назустріч волонтерським машинам ішла військова колона.

«Я кажу водієві Сергію: «Посигналь їм, поблимай фарами, може, хоч хлопцям ковбаси кинемо». Він пригальмовує, сигналить... І тут за КрАЗом виїжджає наш танк і повільно так повертає дуло прямо на нашу машину. А на нашій автівці — ні прапора, ні розпізнавальних знаків, нічого. Наташа блідне, сидить і каже: «Мамо, а раптом це кацапи вже прорвалися?..» Я в ту секунду згадала всі молитви, яких і зроду не знала», — розповідає волонтерка.

Ганна пересилила страх, відчинила двері й закричала військовим: «Хлопці, ковбаси хочете?». З колони відповіли: «Хочемо! А хліба немає?» — «Хліба, вибачте, немає, тільки ковбаса!».

Зупинятися колона не мала права — техніка рухалася без упину. Тому на швидкості закидали палиці ковбаси просто в руки бійцям, у вікна КрАЗів та відкриті люки танків.

«Військові теж сиділи з автоматами наче на голках, бо хто знає, що ми їм туди кидаємо — ковбасу чи гранату. Хватають її, їдять на ходу... А ми з Наталею стоїмо біля дороги, дивимося на них і ридаємо. Всі хлопці зовсім молоді — 19, 20, 22 роки. Діти ще. Життя в очі не бачили, а вже потрапили в таке страшне пекло», — пригадує жінка.

Діти фронту та позивний Ангеліка

Попри те, що багато бійців уже звільнені зі служби за станом здоров’я або через важкі поранення, зв’язку з ними Ганна не втрачає. Вони стали для неї рідними. Хлопці називають її по-різному: для когось вона — на ім’я та по батькові (Ганна каже: коли чує офіційне звернення, одразу розуміє, що хлопцям щось терміново потрібно), на фронті вона має офіційний позивний Ангеліка. Але найчастіше її називають просто — мамою.

Дорогою до Захисників

«Для декого з них я, мабуть, уже майже бабуся, а не тільки мама, — усміхається волонтерка. — Коли хлопці стояли на фронті, у багатьох у тилу народжувалися діти. Ми купували й відправляли їм на Волинь, в Одесу, у Черкаську область підгузки величезними партіями — по 10–15 пачок за раз. І зараз продовжуємо спілкуватися. Нещодавно була на Волині, побачила гарні дитячі костюмчики для хлопчиків, не втрималася — купила кілька штук. Телефоную родинам наших бійців, кажу: «Трохи розгребуся з поїздками — просто подарую вам».

Маршрути «з рук у руки» 

Ганна Безверха не працює через великі логістичні штаби — вона обрала адресний шлях, де кожен вантаж передається особисто.

«Працюю конкретно з підрозділами, віддаю все з рук у руки. Тоді я точно знаю, що ця допомога пішла безпосередньо хлопцям на позиції. Дрони чи батареї — пілотам, ліки — медикам. Знаю, що ніхто на тій машині по хліб їздити не буде», — каже волонтерка.

З волонтерами громади

Через такий темп за три з половиною роки спідометр її автівки накрутив понад 400 тисяч кілометрів. У середньому — близько 400 кілометрів прифронтових шляхів щодня.

Коли авто не витримує й стає на ремонт, роботу Ганна не зупиняє — відправляє вантажі поштою. Запити з передової зараз важкі. Найперше — сильні знеболювальні у величезних обсягах, щоб зняти больову блокаду під час евакуації до шпиталю. Другий дефіцит — автомобільні шини та запчастини.

«Гума летить ущент миттєво. Нарвався на уламок — і колеса немає. Я сама тепер постійно вожу в машині по два запасні колеса. Бо коли ти летиш на швидкості, то не вибираєш траєкторію і не об’їжджаєш ями. Тобі просто треба максимально швидко вискочити, бо над головою вже «дзижчить» ворожий дрон», — розповідає пані Ганна.

Волонтерство на межі виснаження

Графік Ганни Безверхої — це 8–9 виїздів на місяць. Перед кожним рейсом вантаж треба знайти, закупити й розсортувати. Допомагають місцеві дівчата, щось волонтери забирають у Харкові, щось тепер надходить із Волині від доньки.

На допомогу херсонцям/фото: Ганна Безверха

Коли стає заважко, вона згадує літо 2023 року, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС: «Ми одразу рушили на Херсонщину. Везли потужні п’ятсоткубові помпи для відкачування води, катери, генератори. Збирали все: від підгузків до корму для тварин, адже там опинилося безліч покинутих чотирилапих. Ми за один тиждень двічі з’їздили на Херсонщину. Втома була така, що вже реальні галюцинації починалися. Їду вночі, дивлюся на дорогу й кажу подрузі: «Слухай, у мене перед очима олені бігають…». Вона як заматюкається: «Усе, кінець! Лягаємо спати просто на дорозі!». Ми тільки-но зупинилися, голови назад закинули — і заснули як убиті».

Сама на фронтових дорогах

Рідні до небезпечних рейсів пані Ганни ставляться з розумінням, хоча кількість прифронтових пригод поповнюється регулярно. Волонтерка пригадує поїздку, коли потрібно було доставити медикаменти й забрати поранених хлопців, але ситуація змінилася миттєво: «Хлопців вивезли на БТРі, а нам довелося вибиратися самим. Опустився густий туман. Раптом під’їжджає машина наших військових, бійці дивляться на нас: «Ви що тут стоїте? Тут ворожа ДРГ працює, швидко звідси!». Ми рушили. Навколо побиті обстрілами дерева, нічого не видно. Довго петляли тим лісом, поки насилу вискочили на дорогу. Думала, не виїдемо».

Допомога воїнам

Поки Ганна з дочкою Наталею перебували в таких перипетіях, удома на них чекав син Наталі Ісмаїл, якому на початку повномасштабного вторгнення було всього 10 років. Залишаючи дитину, волонтерки лише просили сусідів доглянути за ним.

Син Ганни повністю поділяє її позицію. Маючи обмеження за станом здоров’я, він кардинально змінив професію і пішов працювати на оборонне підприємство. Його логіка проста: «Мамо, якщо я не у війську, то повинен працювати для війська». 
Зараз Ганна на фронтові маршрути здебільшого їздить сама. Іноді медики дають супровід, якщо потрібна евакуація, але частіше — одна за кермом.

«Я не можу ніким ризикувати. Якщо щось станеться в дорозі, хай це буду тільки я. Не дай Боже хтось постраждає чи загине в моїй машині — мене й на тому світі проклянуть. По машині ж не раз уламки сікли, і під колеса прилітало. Я навіть наліпку ззаду наклеїла — «Відьма на мітлі». Хлопці подарували, кажуть: «Це щоб дірочки від уламків заклеювати», — розповідає волонтерка.

Шість імен на граніті та паливо ненависті

Для самої Ганни ця війна — глибока особиста трагедія. Із 2014 року її родина втратила шістьох чоловіків. Двоє загинули до 2019 року, ще четверо — після повномасштабного вторгнення. Останнім поліг Олег — молодший брат її покійного чоловіка, якого вони виховували з дев’яти років, возили на перше в його житті море, показували йому Київ та Умань. 

Книга на пам'ять

Тому вона без жодних вагань чи сумнівів продовжує робити свою справу, незважаючи ні на що. Хоча зізнається, що зараз волонтерити стало в рази важче. Суспільство виснажене фінансово та морально, випалене корупційними скандалами. Донати падають, а дехто взагалі намагається відмежуватися, заявляючи: «Це не моя війна».

«Дивлюся на них і думаю: так це й не моя війна, я її теж не хотіла. До вторгнення я входила до топ-10 директорів брокерської компанії, шикарно жила й відпочивала за кордоном. Але зараз пріоритети інші. Коли колеги кличуть на робочі семінари, хлопці з фронту пишуть: «Коли будете? Потрібна допомога». Отак і живемо», — ділиться волонтерка.

Фото надані Ганною Безверхою