Як хлопчик із селянської родини став почесним громадянином Харківської області

Дуже важко писати про відому людину, яка до того ж є добрим другом нашої газети, та ще й до ювілею. Почесний громадянин району та області, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, нагороджений «Слобожанською славою» – Іван Данилович Глянь з тих, кого називають сіллю землі. Але сьогодні – розповідь не про центнери, гектари та передові технології, а про чоловіка, який присвятив себе служінню землі та людям.

 

З кубком переможця конкурсу "Справжній господар" в редакції "СК". Фото з архіву "СК"

За батьківським прикладом

Молодший син у селянській родині Данила та Марфи Глянь народився 23 листопада 1960 року. Його назвали Іванком. Різниця у віці зі старшими дітьми була велика – сестрі Любі було 12, а середньому Льоні – 7. Але молодший – не означає балуваний. У родині Глянь такого не було в заводі, щоб хтось не працював: мати та батько – цілий день у радгоспі, а після – ще у себе на садибі, старенька бабуся – у хаті, і кожен з дітей мав власні обов’язки. От і Іванко змалечку намагався допомогти.

«Йому десь 5 років було… Вийде на двір – стане, подивиться на все, як справжній господар, і ну порядок наводити. Пам’ятаю, зима, снігу у дворі повно, а він вийшов – і чистить, а потім ще й кучугури того снігу з двору прибирати почав. Ми його до хати кличемо, а він каже: «Закінчу – прийду». Прийшов – увесь у снігу, але слова свого дотримався, – пригадує старша сестра Івана Глянь Любов Данилівна і додає: – Ми зростали у любові та злагоді; батьки вчили нас добру, любові до землі та людей, вчили допомагати нужденним і не бути байдужими».

Із сестрою Любою та братом Леонідом. Фото з архіву родини

Любов Данилівна із захопленням пригадує, що найголовнішою нагородою для молодшого брата було, коли батько покличе його із собою у поле. Під час цих поїздок, мабуть, і відбулося посвячення хлопчика у хлібороби – він із захопленням слухав батьківські розповіді про працю на землі.

«У батька був справжній дар хлібороба – він умів розмовляти із землею, чути та розуміти її. Бува, візьме грудочку землі, між пальцями розітре, щось послухає, понюхає її та говорить: «Завтра вже можна сіяти». От Іванко і вчився у батька», – розповідає сестра.

Хлопець ріс справжнім лідером – у класі мав авторитет. Вчився добре, а ще його приваблював спорт: футбол, волейбол, легка атлетика. Дуже цікавився тими предметами, які були ближче до природи: хімією, біологією, географією. У вільний час любив ганяти на улюбленій «Яві». А після школи вирішив бути аграрієм.

Парубоцькі захоплення: "Ява" та рибальство. Фото з архіву родини

«Мати не дуже зраділа – вона знала, яка це важка праця – на землі; їй, як кожній матері, хотілося б для сина легшої долі. Але батько сказав: у сина є своє серце і свій розум, він сам усе вирішить», – пригадує Любов Данилівна.

Іван вступив до зооветеринарного технікуму в Новомосковську, закінчив його, працював у радгоспі, відслужив у армії і вирішив здобувати вищу освіту – став студентом Дніпропетровського сільськогосподарського інституту за спеціальністю «Зооінженер», а після закінчення в 1986 році пішов працювати зоотехніком у батьківській радгосп.

З батьками після повернення з армії. Фото з архіву родини

Знайшов на Харківщині свою долю

«У нас рід – хлібороби з діда-прадіда. Батько за працю на землі був нагороджений шістьма орденами та медалями, тому ми й пішли батьківськими стопами, – розповідає старший брат Івана Глянь Леонід. – Навіть працювали у тому ж радгоспі, що й батько, – на його посаді – спочатку я, а потім Іван. А далі я перейшов працювати у радгосп «Комінтерн» Золочівського району Харківської області – на той час провідне господарство у районі та області – і познайомив його з головою радгоспу. Той пригледівся до Івана і запросив його до себе».

Так Іван Глянь опинився на Харківщині, з якою пов’язав свою подальшу долю. А ще – знайшов своє особисте щастя: у тому ж радгоспі інженером-будівельником працювала жінка, яка стала згодом його дружиною.

«Він був такий високий, худорлявий, довгоносий… не красень, ні… але підкорив увагою, відношенням до справи, принциповістю. Мабуть, принциповість – це його головна риса», – говорить дружина Івана Глянь Ганна Михайлівна.

Тим часом у сусідньому колгоспі імені Фрунзе справи йшли з кожним днем усе гірше і гірше – надворі стояли важкі 90-ті, і підприємство переживало кризу. Місцеві селяни запросили Івана Даниловича очолити сільгосппідприємство. Він погодився. Це було у 1994 році; йому було тоді 34 роки.

В перші роки роботи в ПСП ім. Фрунзе. Фото з архіву родини

На чолі підприємства

Уже багато разів писали про те, як Іван Данилович, очоливши ПСП імені Фрунзе, працював не покладаючи рук та вивів його у передові не тільки в районі, а й в області; як на відміну від багатьох інших господарств, де вирізали худобу, не тільки зберіг цей напрям, але й розширив; як їздив по різних країнах світу, збираючи аграрний досвід та втілюючи його у себе.

Сухі цифри говорять, що господарство, яке у 1994 році було на межі банкрутства з боргами на півтора мільйона гривень, через шість років вийшло «в нуль», а з 2004 року працює на власних обігових коштах.

Але що б не робив Іван Глянь, які б сучасні технології не запроваджував, він завжди добре розумів: головне, це люди, які працюють на землі.

«Він завжди має далекоглядні плани, – говорить соратник Івана Глянь з «комінтернівських» часів, а зараз його заступник Анатолій Миколайович Трохимець. – Молодих опікує; пригледить когось тямущого зі своїх односельців – і направляє вчитися. У нас так нещодавно хлопець повернувся після ветеринарного інституту, зоотехніком працює.

Щоб залучити молодь, ми на підприємстві влаштовуємо екскурсії, на які приїжджають учні шкіл району; потім від них часто чуємо: «Я до вас прийду працювати!». До вибору молодих спеціалістів уважно ставиться, умови створює. От дівчина-ветеринар прийшла до нас три роки тому – він їй житло надав – будиночок з опаленням; вона й прижилась у нас».

Про курси підвищення кваліфікації у господарстві Івана Глянь відомо далеко за межами району. Механіки, водії, доярки, працівники ферми раз на рік «сідають за парти» – слухають курси за спеціальністю, а потім складають екзамени – з білетами та приймальною комісією. Тут усе по-справжньому, бо оцінка впливає на зарплату.

«Якщо «5» – то ми доплачуємо 10 % до основної зарплати; якщо «4» – то відповідно 5 %, «3» – людина залишається без доплати, а двійку потрібно перескласти», – розповідає Анатолій Миколайович.

Ще одна важлива риса господарника Івана Глянь – для нього немає дрібниць. Якщо є ферма – то біля неї повинні бути квіти та садок; якщо охорона – то не тільки об’єктів, а й ланів та вулиць села, до того ж цілодобово, якщо побудована сауна для працівників – то з басейном та кафе, щоб можна було відпочити.

З працівниками ПСП ім. Фрунзе. Фото з архіву родини

Про те, як Іван Данилович опікується працівниками, можна багато розповідати. Але я вам тільки от що скажу: де ви зараз знайдете сільгосппідприємство, щоб платили 13-ту зарплату? А у нас платять! А ще у нас можна взяти в господарстві безвідсотковий кредит від 60 до 100 тисяч гривень, наприклад, для будівництва нового будинку, – говорить Анатолій Трохимець і додає: – До того ж наш Генеральний директор – людина дуже вимоглива та наполеглива: якщо поставив завдання – то проконтролює, щоб було виконано якомога краще. Він може бути жорстким, але ніколи – жорстоким. Не терпить порушення трудової дисципліни. Але коли людині потрібна допомога – наприклад, важко захворів хтось у родині – підніме всі свої зв’язки, але обов’язково допоможе».

Для села, яке стало рідним

Іван Глянь опікується всіма значущими соціальними проектами, які здійснюються на території Бердянської сільської ради.

«За його ініціативою та фінансової підтримки в Бердянці побудували газопровід; саме він виділив кошти для капітального ремонту сільського будинку культури. У листопаді минулого року в селі відкрили амбулаторію із сучасним обладнанням. Якби ПСП ім. Фрунзе не оплатило 350 тисяч гривень за проект, а потім – 500 тисяч гривень спонсорського внеску, то не мали б ми чудової амбулаторії з житлом для сімейного лікаря, адже сільська рада не могла цього собі дозволити, – розповідає Вікторія Згонник, староста Бердянського старостинського округу. – Зараз ми почали будувати стадіон. Було багато сперечань: хтось казав, що краще б пенсії збільшити. Але ж ми повинні думати про майбутнє?! Усі роботи за проектом землевідведення та проектно-кошторисною документацією були оплачені ПСП ім. Фрунзе. Зараз уже риють котлован, а ми мріємо про те, як на новому стадіоні будуть проходити не тільки традиційний Кубок Бердянки з футболу серед дорослих чи інші змагання, але й масові культурні заходи».

Але є і щоденна праця на благо земляків. «Кожну суботу у Бердянці вивозять сміття – це для наших жителів безкоштовно. Іван Данилович Глянь забезпечує технікою, а ми надаємо робітника, – говорить Вікторія Згонник. – Також у нас водозабезпеченням декількох вулиць займається ПСП. Так склалося, що водонапірна башта була на балансі ПСП, і вирішено її не передавати селу, бо це дуже складно обслуговувати, адже то насос зламався, то десь воду прорвало, а у ПСП є і необхідні засоби для ремонту, і спеціалісти. Тобто вода для жителів цих вулиць – безперебійно та безкоштовно».

Бердянський НВК – ще одна зона особливої уваги Івана Глянь. Уже 10 років ціни в шкільній їдальні для середніх та старших класів (а це десь 70 дітей) – суто символічні: повноцінний обід (перша страва, друга із салатом і компот) за кошторисом коштує десь від 70 до 100 гривень, а платять за нього таким чином: якщо обидва батьки працюють у ПСП – 50 копійок, якщо один – 1 гривню, а якщо ніхто не працює – то 1 гривню 50 копійок.

«Я перед початком кожного навчального року підходжу до Івана Даниловича та питаю: як будемо харчувати дітей. І кожного року він мені відповідає: як завжди, тобто за рахунок ПСП імені Фрунзе, – зазначає директор НВК Наталія Золотухіна. – Про подарунки випускникам та первачкам годі й говорити – це вже традиція. Цього року, наприклад, дівчата-випускниці отримали фени, а хлопці – набори для гоління».

За сприяння і матеріальної допомоги Івана Глянь і садок відремонтували, і нові меблі та обладнання для нього придбали, а у школі з’явились музичний центр та ноутбук. «Не було такого, щоб до нього звернулися по допомогу, а він відмовив», – говорить Наталія Миколаївна.

Увага про тих, хто вже відпрацював своє, – це ще одна ініціатива Івана Глянь. На ювілей до кожного жителя села від 70 років і старших обов’язково завітають представники сільської влади та адміністрації ПСП – привітати та вручити цінні подарунки і квіти.

Голова великої родини

У Івана Глянь велика родина: дружина, брат, сестра, три дочки, пасинок, два онуки та три онучки. У них є традиція – на вихідні або свята збиратись усім разом. Родинне спілкування тут вважають найголовнішою цінністю. «Якось так сталось, що зараз саме він став у нас головою родини, – зауважує Любов Данилівна. – Ми завжди відчуваємо його підтримку. В нього є багато мудрості, слово його – значуще. Я впевнена, світ тримається на таких людях, як він».

В родинному колі.  Фото з архіву родини

Але сам Іван Данилович жартома називає директором сім’ї свою дружину Ганну Михайлівну. Вони разом уже майже чверть століття, і Ганна Михайлівна, яка весь цей час працює разом з чоловіком на підприємстві, говорить, що бути разом і на роботі, і вдома їм не набридає, навпаки – спільні інтереси роблять їх стосунки міцнішими.

З дружиною Ганною. Фото з архіву родини

«Він справжній трудоголік, на роботі з ранку до вечора, навіть вночі може прокинутися та щось собі занотовувати, – розповідає дружина. – Зрозуміло, що дім та присадибна ділянка на мені. Він може десь зранку рядок картоплі підгорнути, не без того, але ж я розумію, скільки в нього справ. Ми й відпочиваємо разом – обоє любимо у Карпати їздити або на море. А ще він дуже любить, як і його батько, в степ їздити, і мене із собою бере. От там він справді відпочиває – слідкує, як кукурудза росте, куди соняшник повернувся, як посіви зійшли».

Фото з архіву родини

Рідні говорять: з роками Іван Данилович стає більш виваженим, з’являється у нього така глибинна мудрість, потяг до філософії, але незмінними залишаються почуття обов’язку та любові до своєї справи. Не зважаючи на те, що робота для нього завжди на першому плані, він у вільну годину і з онуками побавиться, і родину може пригостити приготовленим власноруч шашликом або шурпою.

«От як це в нього виходить? Я теж вмію готувати, але так смачно, як у нього, ніколи не виходить, – ділиться Леонід Данилович. – А ще в нього є захоплення – зимова риболовля. І теж він завжди більше за мене риби зловить!»

Людина легкої вдачі? Це, мабуть, тільки на перший погляд… За всіма справами Івана Даниловича Глянь – чи то сімейними, чи то виробничими, чи то громадськими – стоїть велика праця та таке ж велике почуття відповідальності за все, що він робить, і за всіх людей, які його оточують.