Родина з Чугуєва влаштувала домашній екопарк. Фото

Урятувати хижака

Усе почалося два роки тому, коли жінці привезли маленьку лисичку. Знайомі Ніно знайшли тваринку в лісі Богодухівського району біля мертвої матері, що потрапила в капкан. У маленького звірятка був рахіт, вивихнені кілька лапок, пошкоджені шийні хребці. Ветеринари в чотирьох клініках відмовлялися лікувати тваринку. Казали, що єдиний правильний варіант у такому стані тварини – приспати її. Ніно довго шукала фахівців, які б погодилися вилікувати лисичку, і знайшла їх у Харківському екопарку. Лисичці, яка вже зараз має прізвисько Аліса, наклали шини, лікували масажем і пігулками. Зрештою, малечу таки вдалося врятувати та поставити на ноги.

Після лисички до будинку Ніно почали потрапляти й інші тваринки – то косуля, то собачка, то єноти, то папуга. Друзі родини, друзі друзів, знайомі, коли шукали прихисток для знайдених тваринок, зверталися до родини Цхведадзе. Зазвичай це були поранені або кинуті напризволяще істоти. Люди радили знайомим звернутися до Ніно, бо знали, що жінка страшенно любить тваринок і не залишить їх у біді.

Сьогодні у приватному дворі родини Цхведадзе вже розмістилося 19 звірів. Тут наразі проживають три собаки – хаскі, пудель, американський кокер-спаніель, два уссурійські єноти, дві чорнобурки, руда лисиця, песець, косуля, вовченя та вовчиця, горлиці.

Ніхто в цій родині не має ветеринарної освіти або професії, пов’язаної з лікуванням, опікуванням чи розміщенням тварин. Сама Ніно має журналістську та режисерську освіту, керує танцювальним колективом. На запитання, чому звичайний приватний будинок у Чугуєві перетворився на прихисток для тварин, жінка відповідає: «Тому що я просто дуже люблю тварин». Це й усі аргументи.

Разом з чоловіком Робертом вони власноруч зробили загони та вольєри: літні та кілька зимових. Прибудинкова територія поки що дозволяє розміщувати всіх нових мешканців.

– Чоловік мені дуже допомагає клітки будувати, чистити у тварин, годувати їх. Одна, звичайно, я б не впоралася. – каже Ніно. – Два великі вольєри вже спорудили. Зараз будується домівка для лисиці.

Сльози вовчиці Діксі

– Я в позитивному розумінні схиблена на цьому. Зазвичай навіть коли від тварини всі відмовляються, нам все одно хочеться поставити її на ноги (як це було в нас із лисицею). От нещодавно нам передали з Києва вовченя. Його знайшли десь у лісі самотнього та ще сліпого. Він до нас прибув у віці 12 днів, а через два дні малюк уже відкрив очі, – згадує Ніно Цхведадзе.

А буває і так, що сама родина шукає для себе тваринок. От, наприклад, син Ніно Давид дуже хотів, щоб у них був вовк. І Ніно почала пошуки. Якось знайомі розповіли їй, що є одна родина, яка виростила вовка та вовчицю у себе вдома. Жінка з цікавості поїхала подивитися на одомашнених хижих звірів, але, на жаль, побачила жахливу картину. Хижаки були в плачевному стані, їх тримали замкненими у приміщенні без вікон і, вочевидь, не часто годували – на тваринах уже майже не було шерсті. Виявилося, що вовки потрапили до цих людей ще маленькими. Тоді подружжя почало собі зводити будинок, і хижаків виховували, як звичайнісіньких собак. Одначе родина розпалася, чоловік і жінка роз’їхалися, покинувши будинок. А два вовки опинилися самотніми в замкнутому приміщенні. Раз на чотири дні хтось із родини приїжджав їх годувати.

Ніно змогла викупити лише вовчицю Діксі. А вовка, за словами жінки, вже не можна було забирати, адже транспортування йому б ще більше зашкодило.

– От ми везли Діксі в машині, і в неї реально сльози лилися з очей. Це, звичайно, було видовище не для людей зі слабкими нервами. А її вигляд... Боже, кістки, обтягнуті шкірою... Зараз, через чотири місяці, вона вже активна, здорова, бігає, спілкується, уже заросла шерстю, – розповідає Ніно. – Ми дуже сильно непокоїлися: не знали, як дика, доросла тварина поводитиметься. А потім вирішили подружити її з хаскі – вони зараз в одному вольєрі живуть і дуже добре ладнають.

Звірі – наче члени родини

Попри те, що більшість тварин – або дикі, або взагалі хижаки, нападів на опікунів за весь час їхнього перебування в новому домі жодного разу не було. Ніно пояснює це тим, що люди вигодовували цих звірів змалечку, і вихованці майже не бачили умов дикої природи. Тварини зовсім стали одомашненими, їм зроблено всі необхідні щеплення та час від часу показують лікарю. А ще в кожної з них є своє ім’я.

– Ми сідаємо біля тваринок усією родиною і починаємо прізвиська різні називати. На яке звернула тварина увагу – тим і називаємо. Наприклад, біля єнотика-полоскуна сиділи, напевно, з півгодини, щоб вибрати. Він відгукнувся на Жорик. А оленя всі знайомі діти почали називати Бембі – тут ми не вибирали. Вовченя в нас Акела – теж діти назвали, – пояснює Ніно.

До обійстя Ніно майже через день приходять місцеві діти, щоб сфотографуватися з тваринками, погратися чи просто подивитися. Малеча також інколи приносить звірям якусь їжу.

До речі, щодо годування. Ніно не зізнається, скільки з бюджету родини йде на утримання тваринок. Каже, що на їжу для них гроші не рахуються. Частину необхідних овочів вона вирощує на городі, інколи передають люди з місцевого ринку. А ще кожного дня домашнім зоопарком з’їдається півтора кілограма фаршу й чотири кілограми каші.

Зараз найбільша мрія Ніно та її родини – це створити мінізоопарк, щоб мати змогу прихистити ще більше тваринок та щоб місцеві діти й гості міста могли частіше навідувати звірів. Жінка не прагне заробляти на цьому. Каже, що, коли все вдасться, вхід у зоопарк буде безкоштовним.

– Мені територія поки що дозволяє тримати невеликий зоопарк, – зізнається Ніно. – Те, що можемо нашими силами, робимо. Нам Харківський екопарк обіцяє допомогу з тваринами – уже подарували віслючка, але ми його поки що не можемо забрати, бо ще потрібно загін робити для кіз, свинок вислобрюхих, пташок, фазанів. У Чугуєві для діток нічого такого немає. Я думаю, що такий зоопарк був би людям цікавий.